"Явка обов'язкова". Перед ким?

У суботу Берегсас святкував День міста. В закарпатській пресі прийнято хвалити подібні заходи, а їхня критика все частіше викликає роздратування частини читачів. Мовляв, погане писати не мож, бо ж туристи налякаються, а вони – „наше всьо”.  Щоправда, вітається критика організаторів, коли ті – від конкуруючої „структури” (читай: ігри у владу-опозицію). У мене ж останній „День Берегова” викликав цілковите роздратування без оглядки на політичну ситуацію, з суто особистих причин. Бо в „урочистостях”, присвячених отриманню Береговом статусу міста обласного підпорядкування 9 років тому (те ж мені подія, можна подумати, більш вагомих дат в його історії не знайшлося) вперше взяла участь моя донька.

Сам я з дитинства не любив масових агітпропівських „мєропріятій”, та й атмосфера перебудови цьому сприяла – якщо не з’являвся на черговий парад чи лінійку, вчителі вже суворо не карали, а так, дорікали. Однак, як я зумів переконатись за чотири роки навчання своєї дитини у школі, совковий підхід до організації „народних гулянь” у нашої освіти (і не в неї одної, звісно) не лише не зник, але й почав посилюватись. От вам і скоре 20-річчя незалежності...

Перша спроба Школи долучити дитину до добровільно-примусових акцій провалилася.  Коли дитина на передодні 9-го травня принесла щоденник із записом „У неділю о 10.30 збір біля „Медучилища”! Явка всіх обов’язкова! Адміністрація школи”, мені це вже не сподобалось. Обов’язкова перед ким? Перед загиблими радянськими воїнами, що лежать у могилі посеред Берегова, у місті щовечірніх тусовок веселої молоді? Про своє ставлення до цього поховання я писав три роки тому, на тлі масових безладів у Таллінні через перенесення тамтешнього „бронзового солдата”:

„У 1945 році у закарпатському Берегові, на площі Героїв було встановлено пам’ятник радянським воїнам-визволителям. Як водилось у ті часи, стоїть він на місті братської могили воїнів 17-го гвардійського стрілкового корпусу 4-го Українського фронту. І не було на Берегівщині важких боїв із німцями, та все ж кілька десятків бійців таки втратили життя від зброї відступаючого ворогу. У братській могилі поховано 18 чоловік, імен трьох не встановлено – просто „червоноармієць”. На 9 травня, 28 вересня - День визволення України від фашистських загарбників, та ще кілька разів на рік сюди приносять вінки та квіти. А що відбувається протягом решти року? В кількох десятках метрів від пам’ятника – кафе на свіжому повітрі, весь теплий період тут лунає музика, йде кавово-алкогольний відпочинок. Буквально навпроти пам’ятника – універмаг з претензійною назвою „Торговий дім „Астра”. Тут йде бійка торгівля. Частину універмагу нещодавно перероблено під супермаркет, і з нього валить стійкий запах курей, що ледь не цілий день смажаться на грилі. Навколо – лавочки, захоплені веселою молоддю. Ввечері біля цих лавочок краще не ходити – можна отримати стусанів від компаній, що заправляються горілкою або „травкою”. Вдень з пам’ятника полюбляють кататись дітлахи – його кам’яні елементи заміняють дитячі горки. Я перечитую таблички з іменами загиблих. Переважно російські та українські прізвища, вік – від 20 до 40 років. Напевно, всі хоч тайком, а хрещені. Чи думали вони, що спочиватимуть не на затишному кладовищі під холмиком землі, а на асфальтованій площі посеред далекого, чужого міста (бо у 1944-му це був угорський Берегсас), між кав’ярнею та великим „продмагом”, посеред людських веселощів та клопотів? Було б цілком слушним перенести ці рештки на міський цвинтар, разом із пам’ятником – бо хай він і не надто естетичний, але це ж історія. Та хіба після того, що сталося в Естонії, знайдеться самогубець, який запропонує загиблих перенести на цвинтар? Накликаючи на себе „праведний гнів” численних доброхотів, які нізащо не поступляться своїми дурними принципами – хоч регулярно поступаються принципами куди вагомішими? „На братских могилах не ставят крестов, и вдовы на них не рыдают” – співав колись Володимир Висоцький. Він не знав, що нині навколо них гуляють і п’ють пиво…”

Було б наївно сподіватись, що той мій заклик перепоховати загиблих туди, де личить спочивати мертвим, буде почутим. І дорого, і народ не зрозуміє, і міській владі легше без зайвої проблеми, ще й зручно – недалеко пересуватись від міськради до міста, де кілька разів на рік покладають квіти. (Чи не через цю близкість поруч нещодавно звели ще й монумент померлим „чорнобильцям” – ніби наслідучи дурну ужгородську традицію перетворювати місто на цвинтар?).  В нашій сім’ї на радянському боці воювало чимало предків. Дід-артилерист із батьківського боку та бабця, яка дитиною копала окопи під Курською дугою, з боку матері, поховані на берегівському кладовищі. Їм ми й понесли квіти 9 травня, свідомо проігнорувавши заклик шкільної адміністрації. Бо вшановувати пам’ять у приказному порядку ніхто не зобов’язаний.

Та невдовзі донька показала черговий припис, цього разу не такий категоричний: „22 травня всім класом зустрічаємось біля Великої школи (мається уваза головний корпус школи № 5 – О.С.) о 10.00”. Діти мали взяти участь у параді на честь Дня міста, для чого кожному учню видали костюм (клас доньки одягли „волонтерами-санітарами”), який батькам слід було випрати й попрасувати. Цього разу я не заперечував: такі ж костюмовани ходи традиційні й для Європи, і для Америки, тож якогось „совка” не запідозрив. Та він виплив на самому святі. Відправивши дитину до місця збору в означений час, сам із дружиною вийшов у місто на годину пізніше. Центр Берегсасу був перекритий, від будівлі пошти і до Будинку культури стояли колони школярів, одягнених хто в національні костюми, хто в професійні. (Здивувала колона учнів циганської школи: найменші були одягнені в камуфляж, наче войовничі діти Палестини – це такий тонкий натяк?).

Було спекотно, але ще хвилин тридцять (отже, загалом захід для дітей тривав вже півтори години) школярі „парились” в обох розуміннях цього слова. Донька одразу попросила купити їй попити і пригостила подружок. Забезпечити дітей хоча б мінеральною водою (не кажучи вже про якісь ласощі) організатори свята не подумали (а скільки на нього пішло грошей, було б корисно поцікавитись). Близько 11.40 почалось відкриття свята. Ведуча з трибуни довго називала господарів та численних гостей, потім залунали гімни України та Угорщини, потім слово взяв мер міста Іштван Гайдош, а потім – ще хтось. Злякавшись, що це скоро не закінчиться, я взяв дитину за руку і вивів її з натовпу, чому донька була тільки рада. Може, й поквапився, бо залишилось почекати ще якихось двадцять хвилин, і колони рушили повз трибуну, аби на кілька секунд показатись перед Великими Людьми. Нічого не нагадує?

Завершився парад нетрадиційно. З боку пошти роздався гуркіт моторів і по бруківці проїхалися кілька мото- та квадрациклів, вершники яких згодом на перекритій автотрасі влаштували шоу. Людей, що прогулювались повз намети з напоями та сувенірами, від лихих наїздників ніхто не огорожував, та, на щастя, під колеса жоден не потрапив. Але міг – тоді б від  біди врятував хіба що досвід мотоциклистів (серед яких було чимало підлітків). На мото-шоу ми подивились недовго – згадались кадри з новин, коли на подібних заходах, організованих куди більш серйозно, машини влітають у натовп, та пішли від гріха подалі. Потім знайомий казав, що один квадрацикліст таки перекинувся...

Коли наступного разу донька знов принесе у щоденнику „запрошення” на черговий культурно-масовий захід із приписом „Явка обов’язкова”, ми не один раз подумаємо і навряд чи погодимось.

Теги: Берегово, Берегсас, День міста

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати