Хорватія поза графіком, або Добре бути білою людиною

Чому не потрібно довіряти вітчизняному МЗС

Позитивній новині, що пролунала в ЗМІ в середині квітня, зраділо не надто багато наших співвітчизників. Ну що їм з того, що "згідно договору між урядами України та Боснії і Герцеговини, українці відтепер зможуть знаходитись в цій балканській державі без віз". Про таке повідомив спікер Міністерства зовнішніх справ України Олександр Дікусаров, уточнюючи: "громадяни України можуть находитись чи проїжджати транзитом через Боснію і Герцеговину на підставі проїзних документів, дійсних для виїзду за кордон. Без віз українці можуть находитись у Боснії не довше ніж тридцять днів на протязі двох місяців від дня в´їзду". А от мене ця новина порадувала. Давно маю інтерес до Балкан, запланував в перспективі відвідати усі країни регіону, і план цей поступово виконую. В розвідку до Боснії, країни насправді зовсім недалекої від нас (в романі Ольбрахта "Микола Шугай" колочавські селяни часом вирушали туди на заробітки, валити ліс), але практично невідомої, вирішив йти із кращим другом, з яким ще в студентські роки починали пізнавати наші Карпати. Згодом все Закарпаття було обходжене, і вже давно дішли до думки – пора знайомитись із горами в інших країнах. Насамперед, манить Румунія із її найвищими горами в Карпатах, але візовий режим з цією країною залишається нестерпним, навіть "шенген" не допомагає. То чому б не здійснити мандрівку до Боснії, яка, якщо вірити МЗС, рада бачити у себе в гостях українців? Домовились на кінець літа, розробили маршрут: електричкою до Будапешта (це дуже зручна точка для мандрів залізницею, до того ж, мій друг Андрій вже давно залишив Україну і врачує в Угорщині), звідти прямий поїзд до столиці Боснії Сараєво, тоді вивчаємо місто і добираємось до недалеких від нього "боснійських пірамід", а далі – Мостар і нарешті Неум, містечко в єдиному для всієї країни виході на Адріатику. Беремо намет, спальники та інший гірсько-туристичний інвентар – країна ж бо горна!

Два роки тому на туристичний сезон – з 1 квітня по 31 жовтня – скасувала для нас свій візовий режим Хорватія. Тому проїзд через цю країну проблем в мене не викликав. Щоправда, хорватські прикордонники приділили моєму паспортові більше уваги, аніж усім іншим пасажирам вагону, разом узятим. На жаль, до цього звикаєш, бо не вперше... На під´їзді до Боснії, на станції Славонскі Шамац, відбувається зміна локомотиву – хорватський потяг змінює схожий, але з написом "Железнице Републике Српске".

Виснажена війною 90-х, Боснія і Герцеговина практично силою залишилась єдиною державою, проте по суті стала конфедерацію з недружніх одна одній складових, в яких автономно проживають серби, хорвати та власне боснійці, або босняки (слов´яни, які кілька сот років тому під тиском турків прийняли іслам). Друга половина дня, позаду – доволі схожа на нашу закарпатську низовину хорватська Славонія, залишається перетнути кордон, і тоді під вечір вже побачимо Сараєво. Якби не одне "але". Боснійський прикордонник вимагає в мене візу! Мої пояснення про скасування режиму між нашими хай і не надто дружніми, але ж і не ворожими країнами, його не переконують. Доводиться з речами злазити з поїзда, який рушає до оміряного Сараєво без нас (друг, звісно, злазить за компанію, хоча до його угорського паспорта претензій немає, як не має їх і до жодного іншого пасажиру). В офісі прикордонників мені ввічливо пояснюють, що я не правий. Не вірю своїм очам, але в переліку країн з безвізовим режимом України нема. (Вже вдома виясню, що так гучно проголошеного речником МЗС скасування не сталося – Україна не застосувала його щодо Боснії, відповідно, й навпаки. Звісно, варто було переконатися в точності заяв МЗС на початку подорожі. Але ж аналогічним повідомленням про безвізовий "літній" режим із Хорватією я повірив без перевірок, і не пошкодував ?! Роблю  висновок – офіційні повідомлення українського МЗС не варто приймати за чисту монету). Прикордонник саджає нас у джип і відвозить до хорватського кордону. "Вам – туди!" - вказує на прощання, перед тим побажавши приїжджати наступного року (коли або вже точно візи скамують, або доведеться таки її зробити). Що ж, до наступного літа...

 
Невеселий ювілей у найзатишній столиці

Переживши такий "облом" із Боснією, ми вирішуємо, що повертатись додому з почуттям фіаско зовсім недоцільно.  Якщо судилося незаплановано зупинитись в Хорватії, то гріх не залишитись тут хоч на кілька днів – в країні, адріатичне узбережжя якої вражає своєю красою, доглянутістю, перенасиченням історією. Та для початку нам треба вибратись із на перший погляд малоцікавого регіону Славонія (про яку пишуть – житниця країни), де ми зупинились помимоволі в буквальному розумінні в чистому полі, перейшовши по мосту через річку Саву, що розділяє Боснію та Хорватію.  За прикордонним постом домовляємось із водіями двох фур, які везуть вапно з Боснії до Угорщини. Вони погоджуються підкинути нас до найближчого населеного пункту, де є залізнична станція. Наступного дня зранку вирушаємо електричкою до Загребу, а звідти – на Спліт (обираємо це місто практично навмання, нічого про нього не знаючи, і зовсім не пошкодуємо). На Загреб маємо півдня, причому в символічний для нас День незалежності України. Було про що порозмірковувати за кухлем-другим хорватського пива. Андрій вже кілька років як став громадянином Угорщини, і не хоче навіть думати про повернення назад. Його цілком влаштовує і робота лікаря, і зарплата, і перспективи. А також можливість відчувати себе громадянином світу, адже з угорським паспортом ти вільно мандруєш не лише всією Європою (в тому числі й Боснією), але й без проблем можеш взяти квиток на літак і злітати, наприклад,  до Нью-Йорку (а з українця в посольстві США офіційно беруть 100 доларів за право входу і без гарантії отримання візи). У середнього класу Угорщини все популярнішими стають тури до Південної Америки (в одному пакеті Бразилія, Перу, Чилі тощо). Чи може собі дозволити таке наш журналіст, лікар чи науковець? Тому "святкування" вийшло не надто веселим. Біля одного з барів в центрі міста помічаю і фотографую великий знак хорватською "Палити дозволено".

Бармен помічає нашу схвальну реакцію і запрошує до закладу, пропонуючи  хороше місцеве живе пиво. Слово за слово, і виявляється, що господарка бару – з України. Харків´янка, яка вийшла заміж за хорвата, цікавиться нашими політичними новинами, проте туги за батьківщиною не відчуває. Патлатий бармен з повадками завзятого футбольного фаната голосно регоче, коли чує нашу історію. Він сміється з пихатих босняків (яких хорвати не надто поважають за їхню бідність), що дозволяють собі не пускати закордонних туристів. Проте я відчуваю себе "лузером", громадянином держави, яка не досягла поваги до себе за 20 років вільного існування. І це при тому, що ставлення хорватів до українців цілком позитивне, і не раз за час мандрів ми відчули його на собі.  Мовний бар´єр за бажання легко долається. Ми провели такий собі експеримент – я намагався спілкуватись слов´янським суржиком, складаючи до купи усі слова, що знаю. Тоді як Андрій вирішив говорити суто українською. Результат був успішним в обох випадках, а подекуди чисту українську розуміли навіть краще.

Будучи в Загребі вдруге, я закріпив своє перше враження про це місто як одну з найзатишних столиць, де мені доводилось бувати. Тут немає розкошу та об´єму Будапешту чи Праги, і старовинну частину міста (яке із пригородами є мільйонником, тут проживає п´ята частина населення країни)  можна обійти за кілька годин. Подивитись та зайти у величний католицький храм у центрі міста (його будували та перебудовували кілька сотень років, і, здається, процес триває), подивуватись унікальним дахом церкви св. Марка, на якому мозаїкою з різнокольорової черепиці викладені герби хорватських земель, з площі біля вежі 13-го століття помилуватись загальним видом старого Загреба...

В цьому місті відчуваєш себе комфортніше, ніж в інших столицях – народ не квапиться, спокійно крокує собі вуличками, чимало людей розслабляється у фонтанів в численних парках, які нанизані на місто один за одним,  майже не помітно натовпів туристів, і відповідно – купи крамниць з "туристичною" халтурою. Хіба що здивує аномальна кількість крамниць, що торгують краватками. І це не випадково, адже саме слово "краватка" походить від назви хорватів французькою. В 17-му столітті хорватські воїни, розбивши одного з турецьких султанів, були запрошені до двору короля Франції Людовика ХІV, і явилися до нього в строкатих шовкових нашійних хустках (що було давньою військовою традицією). Цей атрибут мужніх чоловіків одразу сподобався моднику-королю, а за його прикладом невдовзі послідувала й вся Європа.

Спліт - околиця  Римської імперії  на Адріатиці

Обраний практично навмання Спліт (виходили з того, що треба потрапити в якесь велике портове місто, в Рієці я вже був, до Дубровніка далекувато, а час лімітований) нас потужно вразив. Місто з 1700-річною історією, друге за населенням в Хорватії (221 тис. чол.), столиця регіону Далмація (звідки родом знамениті пси-далматинці, яких, однак, там я й не побачив – хіба що малюнках та сувенірах) притягує до себе туристів з усього світу. Відсутність великих піщаних пляжів (хіба кілька штучно насипаних і переповнених людьми, решта ж – традиційні для Хорватії бетонні набережні) компенсується старовинним виглядом міста, атмосферою тривалого свята, відносно невисокими цінами (наш Крим ломить вищі), безпекою та доброзичливістю, проте водночас повною відсутністю нахабної східної приставучесті – коли тебе постійно ледь не за руки смикають, пропонуючи випити-закусити-розажитись.

Туристи починають знайомство із Сплітом із колишнього Палацу Діоклетіана, римського імператора 3-го століття нашої ери. Ця споруда, яка разом з історичним центром Спліта з 1979 року  є об''єктом Світової спадщини ЮНЕСКО, вважається найбільш збереженим палацом періоду Римської імперії. Один з найбільших гонителів християн, Діоклетіан народився в місцевості біля майбутнього Спліту, яка тоді належала Риму. Після розділу імперії на чотири частини імператор Діоклетіан фактично зрікся влади і провів в цьому палаці решту життя. Згодом величезний комплекс, площею в три гектари, з потужними стінами заввишки до 20 метрів,  був перебудований та став основою середньовічного міста та порту. Ще на початку 20-го століття в межах палацу жило біля 9.000 чоловік, кожен п´ятий міщанин тодішнього Спліту. Нині в його будівлях та стінах розмістилися крамниці, готелі, кав´ярні. З вежі дзвінниці Сплітського собору можна оглянути панораму міста, оточеного скелястими горами та Адріатичним морем.

За межами палацу починається місто 17-19 століття, яке через кілька кварталів впирається в пагорб Марьян (178 метрів над морем), на якому розташувався величезний парк. Як цінитель міських парків, яких так бракує нашим містам, я намагався вивчити його та зрозумів, що аби обійти весь, не пропустивши  зоосаду, печер, низки старовинних церков,  іудейського кладовища,  та ще багатьох принад, не вистачить і половини дня. Довелося обходити його в темпі (що зайняло години дві), по дорозі дивуючись місцевій природі (екзотичні агави видають тут суцвіття метрів зо 3-4, товщиною в кількарічне дерево) під нескінчений тріскіт цикад.

А ще із Спліту буденно, ніби автобуси з перечинського вокзалу,  в різні боки відходять величезні пароми, якими пересувається по своїх справах місцевий народ і туристи. На одному з таких ми рушили на найближчий з купи острівів - Шолту, де щиро позаздрили "аборігенам", які у своїх міцних кам´яних будинках, оточених екзотичною рослинністю, насолоджуються абсолютним спокоєм, який за першого прояву туги можна розвіяти в галасливому Спліті.

Цілком компенсувавши невдачу із мандрівкою до Боснії, повернулись додому із надією, що наступного року ця недосяжна країна таки буде в списку нами "взятих"...

Теги: Хорватія, Боснія і Герцеговина

27 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати