І жінка, і фізик

От скажіть мені щиро, ви часто писали що-небудь про свого начальника? Відкрито, щоби всі бачили і знали автора? З нагоди його (а у даному випадку – її) дати? Порадьте, де тут знайти середину між щирими словами та необхідними фразами. Як подолати матéрі штампи – "прийшла у цей світ, зростала, формувалася, поклик серця, жага до знань, самоствердження, здобутки, принциповість, вимогливість, справедливість". А наприкінці – "сімейні цінності, хобі, хвилини нечастого відпочинку". І, нарешті, як у Жванецького – "а тепер духовная пища: книги, фильмы, эстрада, керамика". А я, все ж, наважусь написати. Не дочекавшись вашої поради. Спробую сам. Ризикну.

Ганні Миколаївні виповнюється дата. Не скажу, яка, але за мірками Академії Наук, де вона служить, дата зовсім дівоча. Нашому найголовнішому академіку вже перевалило за сто! Тому теперішній ювіляр годиться йому в онучки. Вона не так давно взяла на себе тягар директора Інституту електронної фізики Національної Академії наук України. Тягар важкий, невдячний. Ставлення до науки у моїй державі абсолютно недостойне. Усі ці чиновники, які щодня користуються комп’ютерами, планшетами, смартфонами, дивляться ТВ, їздять в авто, літають на моря (спочатку хотів написати – у Вінницю, потім – у Кривий Ріг), ніяк не второпають, що всі їх "гаджети", як зараз прийнято говорити, – це і є плід довгих років наукових змагань, досліджень, безсонних ночей, розпачу і знахідок скромної (і чим далі – тим скромнішої) гвардії вчених.

І Ганна Миколаївна – одна з цієї гвардії. Нам обом, думаю, пощастило. Ми – молодь 60–70-х років, тих часів, коли в Європі повстали студентські бунти, коли розквітла рок-музика, цей потужний пласт культури, що змінив світогляд не одного покоління. Ну, я, принаймні, певний цього. Це був час фізики і лірики. Ми теж були студентами тієї пори, і фізика в нас перемогла.

Ані, а саме так я до неї звертаюся останні років сорок, завжди чогось не вистачало. Вона весь час прагнула бути у вирі подій. У школі була старостою, комсоргом, засідала у різних радах дружин і якихось бюро. Завжди була десь там, у незрозумілому для мене світі всіляких комітетів, комісій, дорадчих органів. Стала волейболісткою, і хорошою, повірте. Вже згодом, – профспілка. Сходила Аня і в партію. І всюди вона хотіла чогось ще. Я не завжди підтримував її у цьому. Але завжди розумів її – їй кортіло змін.

Ну а тепер? А тепер людина, яку я вважаю своєю багаторічною колегою і подругою, мій начальник. І повірте, я з нею сварюся за першої-ліпшої нагоди. Чому? Тому, що камінь, що котиться, не заростає мохом. Мені, хлопчині 60-х, про це сказали "Rolling Stones". Тож я і не даю камням заростати, хоча, впевнений, Анін камінь не заросте і без моїх "старань". Бо це – частина її душі, значна при тому частина.

Тепер, за жанром мої оповіді, час повернутися до назви цього допису. Колись, у роки моєї молодості, я вкотре приїхав до Новосибірського Академмістечка. До оплоту "інакомислія" радянських часів. Там, у Будинку Вчених, нерідко виступав Висоцький, вчена молодь дивилася твори Тарковського та Фелліні, там співав Галич, виблискував нецензурщиною Юз Алешковський. Я потрапив на фотовиставку пам'яті Г.І. Будкера, корифея фізики ядра та термояду, неординарної людини, завзятого рибалки, мисливця, туриста. При вході висів транспарант з його розхожим висловом. Цитую (мовою оригіналу): "Баба-физик – и не баба, и не физик". Йому у цьому, можливо, десь і варто повірити, тих "баб" у нього, подейкують, було чимало. Але! Він, схоже, забув, скажімо, про Марію Склодовську-Кюрі, єдиного у світі вченого, прекрасну жінку, що отримала 2 (дві!) премії Нобеля. А жодному мужику це виявилося не під силу. Тільки попрошу тут без звинувачень у сексизмі. Вже краще у гарасменті.

Так от, і це абсолютно серйозно. Ганна Гомонай – і жінка, і фізик. У неї дві чудові доньки, одна з яких – кандидат наук, а друга – ось-ось на підході. У неї двоє прекрасних онучок, а ким вони стануть – ми ще побачимо, але з такою бабцею... Тут мені щиро шкода її чоловіка, мого тезки і колеги. Занадто багато (хоч так і не буває) у його оточенні жінок, жодного хлопчиська. А ще – вона незрівняний грибар, і я їй щиро заздрю, ми завжди змагаємось. Однією компанією сходили ми багато схилів наших Карпатських лісів. І провели безліч чудових хвилин і годин у нас на дачі, біля багаття, у нескінчених розмовах. А ще за її ініціативи і підтримки кожної третьої п’ятниця травня ми святкуємо День Науки. У трьох величезних казанах готується боґрач, і варить його вже друге покоління доморощених кухарів.

А у професії – вона доктор наук. Автор численних публікацій у відомих і престижних виданнях. І знову – член (чи як там – членкиня?) якихось там наукових рад, комітетів та комісій. А от до монографії у неї руки ніяк не дійдуть. І я (а, зізнаюся. колись вже я був її цілим начальником, ми всі живемо по спіралі) за це її по-дружньому (а як інакше?) картаю.

Аня з простої сім'ї. Мама – медик, колега мого дядька. А батьки наші взагалі певний час трудилися на одному заводі. Вона зробила себе сама – без протекцій, міцних "спин", потрібних знайомств. В історії нашої Академії жінок-директорів інститутів було обмаль. А вона тягне свого воза цим нерівним звивистим шляхом, шукаючи першої-ліпшої нагоди, щоби життя її підлеглих було більш достойним. Щоби бодай якісь зовсім не зайві крихти перепали і нам, "провінціалам". Хоча, щиро кажучи, побільше би таких "провінціалів". Нещодавно інститут отримав вищу категорію, і у цьому заслуга, звичайно ж, усіх нас, колег, але оце "ліцензування-оцінювання" додало чимало сивини на скроні Ганни Миколаївни.

Дорога моя колего! Тягни свою лямку ще довго та успішно. У суєті директорських справ не забувай сім'ю, онучок, та не полишай своїх уподобань (так і тягло написати "хобі"). Залишайся такою, якою ми всі тебе знаємо. І удачі! І успіхів!

Ну що? Ніби, впорався. І не перестарався у вихвалянні, та й, зрештою, і не критикував аж так. Не думаю, що підвищать у посаді, але, принаймні, не звільнять.

Твоє здоров'я, Аню!

Теги: Гомонай, ювілей

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати