Чотири цвяхи з Сопота

Зараз, коли вже давно розміняно піввіку, я буваю у Сопоті чи не щороку. Я люблю його набережну, знамените Моло, де можна запросто зустріти світових зірок, затишні ресторанчики. Ось і травня минулого року я сидів на сопотському вокзалі, очікуючи поїзд на Гданськ. Польща (як і моя Україна) готувалася до ЄВРО-2012. Наді мною кипіла робота – старенький вокзал набував європейського шарму. Стукали молотки, співали пилки. Під ноги мені впало декілька цвяхів – добротних, з покриттям проти іржі, з насічкою. Такий цвях, забитий у деревину, вже важко витягти. Я – людина хазяйновита, і чотири цвяхи одразу ж опинилися у моїй кишені. А раптом згодяться?

Та, зрештою, моя розповідь не про ці цвяхи. Хоча, і про них теж.

Того ж року, у середині червня я йшов Києвом. ЄВРО-12 був у розпалі. Шевченко вже забив два голи Швеції, Хрещатик нагадував вельми доброзичливий і гостинний Вавилон. Київ був не схожий на себе – вмиті вулиці, привітні міліціонери, посмішки звідусіль, смачне і холодне пиво на кожному кроці, атмосфера фестивалю, така незвична у наші часи. Та я мав їхати у Биківню, у місце, де закінчився життєвий шлях мого діда, якого мені так і не судилося побачити. 38-го року він був закатований тут, неподалік від сьогоднішнього свята м’яча і пива, у сосновому лісі. Простий священик, освічена і, разом з тим, скромна людина. Пастир, як казали колись. Не знаю, чим він завинив жорстокій владі. Йому було трохи за 50, сьогодні я старший від нього. Вони, ці незнані мені особисто, але надто відомі нелюди забрали у нього все – служіння Богу, сім’ю, дітей, ще тоді ненароджених онуків. Вони позбавили його навіть місця останнього спочинку.

Биківня зустріла мене помпезним входом у меморіал. Зазначу, цього меморіалу могло не бути зовсім. Але разом з десятками тисяч українців, росіян, євреїв, інших громадян радянського монстра, тут були знищені декілька тисяч поляків. А Польща, на відміну від моєї Вітчизни, має хорошу, при тому свідому, історичну пам’ять. Катинь, Харків, Биківня. Тіла і душі безневинно загиблих поляків змусили і нас, українців, згадати чорні сторінки своєї історії.

На вході до меморіалу стояла похмура гранітна чоловіча постать, неподалік – платформа, на якій у ті роки возили тіла закатованих. Поруч – декілька хрестів. І величезне панно (на кшталт рекламного білл-борду) з "концепцією" розбудови меморіалу. І все. Далі "концепції" (як і всюди, до чого приклався попередник сьогоднішнього гаранта) справа не пішла. Не були збудовані "лікарня майбутнього" та навіть церква у рідному селі "помаранчевого месії". Не були надані тюрми бандитам і не були зроблені десять кроків назустріч людям, себто нам з вами. Та, зрештою, це – вже історія. А я розповідаю вам про день сьогоднішній.

За хрестами тяглася стежка, що йшла поміж сосен. І майже на кожній сосні – табличка. Табличка з ім’ям (інколи і з фотографією) жертви радянського Молоху. Таблички були різні – металеві, пластикові, дерев’яні. Подекуди до сосни був  прибитий просто паперовий аркуш, затягнутий у прозору плівку. Вони, ці таблички, були різні, як різними були люди, що лежать тут, під шаром рудих опалих соснових голок, як різними були і люди, що ці таблички прибивали. Знизу були пов’язані кольорові стрічки, домоткані рушники, висіли оберемки квітів. Як сказав мій товариш, з яким я поділився враженим, це і були паростки громадянського суспільства. Суспільства, що не чекає на "височайшую" вказівку чергового барина, а діє самостійно, так, як велять душа і совість.

Чи варто казати, що за пару місяців, у наступний наш приїзд до Києва, табличка з фотографією і роками недовгого життя мого діда знайшла своє місце на сосні Биківнянського лісу? Два сопотські цвяхи з насічкою, захистом від іржі, надійно тримали її на цій стежині. Їх, ці цвяхи, буде так важко витягти з тіла дерева! Через 75 років мій дід обрів свою справжню могилу, з ім’ям, з пам’яттю його нащадків.

А цієї весни моя донька, нині киянка, вкотре відвідала Биківню. З букетом квітів, з сумом у душі. І зупинилася у німоті від враженого. Сосни стояли голі. Паростки громадянського суспільства, могила її прадіда, взнати якого їй не судилося, як і могили сотень інших жертв, були розтоптані і знищені. Я уявляю, як важко було витягати із сосни мої цвяхи, але лиха сила подолала і це! Так у мого діда вдруге відібрали місце, де спочивала його душа.

На наше горе невдовзі перед цим меморіал відвідав сьогоднішній правитель моєї країни. Можливо він, побачивши таке неподобство, наказав знищити могили. Хто знає. Та чомусь мені здається, що це холуйська челядь, зачищаючи територію під його візит, випередила сановну вказівку пана. Хто вони, ці плебеї, що зазирають в очі правителю, ловлячи його німі бажання? Впевнений, дехто з них є онуками тих, хто стріляв у потилицю моєму діду. Як же їх багато на нашому шляху, всюди, де не глянь, на кожному кроці! І поки живі навіть не вони, оці кляті онуки тричі клятих їх дідів, а справа, якій вони служать, ні про які навіть паростки громадянського суспільства говорити мені не личить.

Чи варто казати, що зараз табличка пам’яті мого діда знову на биківняньській сосні? У мене ж ще залишилися два цвяхи! Цвяхи з Сопота!

Можливо через рік-два (вибори!) Биківнянський меморіал прикраситься. На тілах загиблих знову станцюють ритуальний танок. Мою табличку знову розтрощать і втопчуть у руді опалі соснові голки. Але я повернуся сюди. Я буду повертатися сюди, не дивлячись ні на що. А цвяхи я знайду. Зрештою, я часто відвідую Сопот…

P.S. Я досі не можу знайти могилу мого другого діда, тата моєї мами. Він був закатований у ті ж лихі 30-і, на Поділлі, під Хмельницьким (тоді ще Проскуровим). Йому "не повезло", мабуть, поруч з ним не лежать громадяни іншої, не тієї, до якої я належу, країни. Я чекатиму на день, коли могила мого діда буде знайдена. І я вклонюся йому, своєму дідусеві, якого я не знав. Я приб’ю табличку на сосні, березі чи яворі. Я віддам йому свою шану. Я теж, як це не дивно, у відповіді за покоління, яке його вбило.

Теги: Биківня

13 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати