"Пам'ятаєш, як все починалось..."

На початку 90-х років минулого століття Ужгородом поповзли чутки. На БАМі будують атомний реактор. Поруч з лікарнею і пологовим будинком – реактор! Навпроти – гуртожитки зі студентами, нашим майбутнім. Рвоне – всі пропадемо. Це був типовий постчорнобильський синдром. Деталей ніхто не знав, та вони нікого і не цікавили – їх вигадували на місці і поширювалися вони з швидкістю радіоактивного випромінювання, якого так боявся ужгородський люд.

Та й насправді, на горі, колись засадженій виноградом, поблизу студентського кампусу, розпочалося будівництво. Звичайно ж, ніякого не реактора. А інституту, ім'я якого вже нікого не лякало – електронної фізики. З електроном дружили всі. Чи не у кожній сім'ї він стояв на видному місці, даруючи щодня хвилини відпочинку і півгодини програми "Время". Цілий магазин стояв на розі Проспекту. А всі ми, працівники Ужгородського відділення Інституту ядерних досліджень Академії наук, перетворилися на певний час у бетонників, мулярів та просто у різноробочих. Усі без винятку. Не зважаючи на чини.

Для мене, тоді ще молодого наукового співробітника, це був незабутній час. Робота йшла з самого ранку до пізнього вечора, коли вже сідало сонце. Особливо ми любили вечірні зміни. Спека спадала, начальство йшло додому і можна було крадькома пити пиво, принесене з "Каштану" черговим "днювальним". Проект будови був розрахований чи не на атомний вибух. Бетон приїздив з точністю годинника. Звичайно ж, електронного. Ми заливали, товкли, знову заливали і знову товкли цю сіру важку масу. У короткі перекури хизувалися знаннями спеціальної термінології – "опалубка", "стакани" (ну, це слово, правда, ми вже раніше чули), "закладна", "мауерлат". Інститут ріс зі швидкістю бамбука. Ось проступили контури двох корпусів, і кожен почав уявляти, де саме буде його кабінет. Персональний, не менше. А тут посадимо дерева. Не забути про футбольний майданчик. Ми ніби будували свій особистий дім. Так, власне, і сталося. Для більшості "будівельників" це місце вже трохи більше 25 років залишається рідною оселею.

Нарешті, настав вересень 1992-го. Будова виблискувала новенькими вікнами і скляними дверима. Червона стрічка, обласне керівництво, начальство зі столиці. Звичайно, це простий збіг, але день народження Інституту співпав з Різдвом Богородиці. Кажуть, дитина, народжена у такий день, буде щасливою. Хто зна, побачимо. 25 – це ще молодість.

Не скажу, що того дня свято скінчилося. Це не зовсім так. Перші дні, місяці ми входили крізь оті скляні двері, як у новий світ. Блукали ще незнайомими коридорами. Вантажили-розвантажували обладнання, монтували комунікації. Прикрашали стіни. Починалися будні, цікаві, насичені улюбленою справою, але – будні. Час мрій минув, прийшла пора прози.

Здобутки Інституту безсумнівні. Численні наукові статті, монографії, національні і міжнародні відзнаки тому підтвердженням. Плоди праці понад 100 людей потрібні іншим людям. Це – головне, бути комусь потрібним.

Нам – 25. Дерева виросли. Поруч майданчик, де розігрувався кубок Інституту з футболу. У коридорах – звичний гамір, звуки працюючого обладнання. А от тільки багатьох з тих, хто товк бетон, вже немає. Занадто багатьох... А Інститут живе. Інститут електронної фізики. Який, до речі, чи не єдиний гучно відмітив сторіччя відкриття цієї чарівної частинки, яка перевернула світ. Змінюються покоління, ми все ще чекаємо на кращі часи, на прихильність влади. Віриться, студентська молодь стоятиме у черзі, щоби завоювати горде звання "академіка". Віриться, що ми залишатимемося потрібні людям.

А от смак того вечірнього пива я ніколи не забуду. 

Теги: Інститут електронної фізики

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати