Спекотне літо 1991-го

Спекотне літо 1991-го

Ця назва – алюзія до "Холодного літа 1953-го", прекрасного, на мою думку, кінотвору, з двома блискучими акторами – А. Папановим та В. Прийомиховим – що так рано закінчили своє життя і творчість. Ці два роки, 53-й та 91-й, я впевнений, стали знаковими в історії Радянського Союзу. Країни, яку я мав всі підстави ненавидіти, після того, що вона зробила з сім'ями моїх обох батьків. І, все ж, країни, у якій я народився, у якій зростав, кохав, народжував дітей, і яку я, якщо чесно, попри все, любив. 1953-го помер її останній тиран. 1991-го померла вона сама.

Наша компанія налічувала неповних два десятки людей. Впродовж 13(!) років поспіль ми, з дітьми, собаками, рюкзаками і консервами, 2–3 тижні сиділи табором на березі Тиси, неподалік Виноградова, в тіні яворів. З наметами, саморобними кухнями (на крутому піщаному березі влаштовувався харчоблок, з решіткою, димарем (з пивних банок – тяга була шалена), столами і лавицями. Ми плавали, рибалили, грали у м’яч, рубали дрова, варили у казанах страви, які одночасно були першим, другим і третім. Овочі ми крали на якомусь полі якогось сусіднього господарства. Вірніше, не зовсім крали. Сторожі залюбки за чарчину-другу дозволяли нам взяти стільки дарів землі, скільки ми могли донести. Вода була з джерела, неймовірно смачна. Але усі денні турботи – то була прелюдія до вечора. Бо вечором розпалялося вогнище, до рук бралася гітара. І долиною Тиси пливли пісні наших улюблених "Beatles", "Uriah Heep", "Moody Blues", "Creedence Clearwater Revival". Дітей не можна було загнати спати до наметів. Спробуйте тепер їх витягти з їх "електронних наметів". Незабутні вечори. Незабутні дні. Незабутні роки молодості...

А того пам’ятного 18 серпня мій "Москвич" с усією нашою родиною приїхав останнім. Друзі вже другий день засмагали і співали без нас. Нас чекав обід, вечірнє вогнище і ще безліч днів та ночей у цьому райському кутку. Рано-вранці я рвонув на Тису, рибалити. Табір ще спав. Зі мною була "Селга", якщо хто не знає, це такий "транзистор" з середніми і довгими хвилями. Я включив свій улюблений "Маяк". Насправді, улюбленою була "Europa Libera", радіо "Вільна Європа" румунською. Там був "Метроном", музична передача, створена Корнелем Кіріяком, джазменом-дисидентом, вбитим у 70-ті якимсь мюнхенським студентом-ліваком за наказом Бухаресту. Але для "Селги" вона була недоступною. "Маяк" вразив мене серйозною музикою. "Знову хтось помер", іншого я не зміг вигадати. І раптом суворий баритон, перервавши мелодію, почав розповідати про хворобу президента, людей, які мужньо створили комітет порятунку від такої напасті. Закликав до спокою і зваженості. Особливо впало в душу, що нам всім обіцяли по 6 соток землі. У мене вже було 5, а тут такий дар! І знову занудна музика...

Наша компанія було "багатонаціональною". Окрім нас, ужгородців, красою природи і безтурботним життям милувалися також москвичі, кияни і, головне, львів'яни. Саме завдяки їм над "штабним" наметом майорів жовто-блакитний прапор. Нагадую, це був 91-й! Я рвонув з новиною до своїх. Мабуть, все читалося на моєму обличчі, бо першим запитанням у заспаному таборі було: "Що трапилося?". "Зараз розповім", відрубав я і, ніби схаменувшись, нарочито російською заявив, дивлячись на наш стяг: "А вот это придется снять!" І всі одразу зрозуміли, що трапилось щось неординарне.

Три дні ми сиділи, приклеївшись до "Селги". Крізь музику і 6 соток пробилося "Радіо Молдова", де Мірча Снєгур, тодішній президент, мій майже тезко (мене колеги по роботі дражнили саме Снєгуром), закликав до непокори. Кравчук закликав до спокою... Один з наших москвичів, довірена особа Єльцина і "міжрегіонал", того ж дня полетів у Москву. Летів у кабіні пілотів, які там квитки у розпал відпусток! А ми чекали, не бачачи ні тремтячих рук, ні повстання російської столиці (як ці люди швидко змінилися згодом!). Ми дали хунті 3 дні. І як же ми вгадали!

А 24-го Рада прийняла Декларацію Незалежності. І тут я сказав те, що досить надовго розсварило мене і моїх друзів по табору. Я сказав, що ТАК незалежність не здобувають, ТАК її просто отримують з чужих рук. Як незаслужений дарунок, як велосипед, що дістався тобі після смерті батька. Більшість мешканців нашого табору це не сприйняла. Друзів охопила ейфорія, зрозуміла, але не виправдана, як показав час.

Ні, ми все ще сиділи разом біля вогнища, все ще співали, випивали, рибалили і ходили по воду. Але холодок між нами вже пробіг. І наступного літа, на тому самому місці, на тому самому піщаному березі було вже дві кухні, дві решітки, два димаря… Але гітара була лише одна, тому вогнище залишалось спільним. Але… Але… Але… А за декілька років наші "Тиси" закінчилися якось самі по собі. Чи то діти подорослішали, чи то ми постаріли…

Від того серпня пройшло вже більше 30 років. Україна виборює свою незалежність, виборює важко, рвучи жили, до болю криваво. Думаю, тоді я був правий, що ухвалою парламенту свободу не завоювати. Але ж хіба я міг знати тоді, під палючим серпневим сонцем, яку ціну заплатить моя Україна за неї…

 

Олександр Снігурський, Закарпаття онлайн.Блоги
25 квітня 2023р.

Теги: ГКЧП, ДКНС, хунта, незалежність

Коментарі

Філософ. 2023-06-07 / 13:50:23
Імперія - померла, але свідомість цієї імперії ще живе в головах людей. Тому і воюємо.

Tisza 2023-04-28 / 15:56:35
оxу...но удiвiтельне пророцтво...