Про фізику і лірику

Впевнений, ви його зустрічали на вулицях нашого міста. Високий, астенічної статури, з сивою бородою, часами – довгою. У юрбі він може зійти за Вахтанга Кікабідзе. Ми – колеги вже впродовж майже 40 років. І стільки ж – друзі (принаймні, я тішу себе такою надією). Хоча і до цих пір ми з ним дещо старомодно на "Ви". Інколи я жартома звертаюся до нього: "Пане Президенте". Він дійсно президент – вигаданого ним і втіленого у життя нами "Кальвадос клубу". У якого є свій герб і навіть гімн. Зрештою, до цієї теми ми ще повернемося.

Він зростав у сім’ї вчителів, справжніх інтелігентів. Саме цю рису, інтелігентність, він успадкував повною мірою. Це відчувається одразу та в усьому, у його розмові, гуморі, поглядах на життя, уподобаннях. Хоча подекуди він послуговується і, скажімо так…, не надто нормативною лексикою, яка, на диво, у його устах звучить абсолютно органічно. Він – витончений знавець і цінитель музики, здебільшого – серйозної. Колись у місцевій газетці його навіть назвали меломаном. І ще він любить джаз, не сприймаючи рок як явище, хоча за віком він – ровесник справжніх творців справжньої тієї музики. На його скромній, але дуже затишній дачі він регулярно "годує" гостей оперою. Признаюся, якщо глядачі мають право вибору, я завжди замовляю "Паяци" Леонкавалло. Вона найкоротша з тих, які я знаю, та й мені більше до вподоби саме рок. Але "Ісус Христос – суперзірка" Ллойда-Уеббера там не почуєш. А ще він знає і любить кіно, і може з захватом говорити про творчість Фелліні, Дзефіреллі, Тарковського. Тут він – сноб, зрештою, як і в літературі. Та й у мистецтві.

А за фахом наш ювіляр – фізик. Це – теж родинне. Вислів його мами про одного з винахідників електричної лампочки "Грушку придумав Яблочков" ми часто повторюємо. До того ж він не просто фізик, а фізик-теоретик, який вивчає світ елементарних частинок ну дуже високих енергій. Такі частинки живуть на просторах всесвіту та у Великому Адронному (віднедавна – Гадронному) Коллайдері, вишуканому дітищі людського розуму і технології останніх десятирічь. У нього є стаття у "Physical Review". Як це пояснити неспеціалісту? Опублікуватися у цьому науковому журналі – це як, щонайменше, вийти на заміну у фінальному матчі Чемпіонату світу. Він походить зі славетної школи теоретичної фізики Ю.М. Ломсадзе, людини, яка залишила по собі яскравий слід у фізиці кінця минулого сторіччя. Яка, до речі, замахнулася на святая святих марксистсько-ленінської філософії – на закон збереження енергії… То що тоді казати про його учнів?

Та світ Олександра Івановича, а саме так звуть нашого ювіляра, аж ніяк не обмежується її Величністю фізикою. Скажімо, зовсім недавно, навесні, він вкотре повернувся з Високих Татр. З гірськолижних трас! Рідну колись Плішку він закинув через надмірну простоту її схилів. Жартома стверджує, що на Говерлу підіймався з усіма своїми дружинами (їх і насправді було більше однієї). Щоліта він ходить Карпатами, Горганами і тими ж Татрами. Стояв на льодовику в Альпах. Плавав фіордами Норвегії. А ще він довгий час працював у Ліоні і першим з нас сів там у швидкісний поїзд TGV.

Він і сьогодні – увесь у роботі. Їздить на конференції. Допомагає молоді осягати складнощі сучасної фізики. І чи не кожен свій день розпочинає у Торговій Палаті, де понад 40 років його знають як прекрасного перекладача. А був час, коли в багажнику його старенького "Запорожця" завжди лежало дві тенісних ракетки. Так, про всяк випадок.

Тепер про президентство. Нас, друзів, є три родини. Геть усі – фізики, за винятком дружини Олександра Івановича. Але ми її за це вибачаємо, вона – професійний музикант, скрипаль. І на рівних долає з чоловіком усі гірські стежки, від Лумшор до Стримби. Так от, тричі на рік ми по черзі влаштовуємо засідання згаданого Клубу на наших дачах. Для цього, щоправда, слід попередньо прихопити кальвадос з наших закордонних мандрів. І почастувати гостей чимось смачним і оригінальним, найчастіше з угорської, азійської та польської кухень. Обов’язково на вогнищі, яке він, я впевнений, розпалить і у зливу. Засідання клубу тривають до пізнього вечора. Як влучно колись висловився наш президент (Клубу, не подумайте поганого), ми доливаємо у келихи не тому, що нам мало, а тому, що ми ще не наговорилися. І ці розмови в тіні дерев, на будь-які теми, чи не найкраще, що я згадую і чого чекаю.

Портрет Олександра Івановича, який я тут намагаюсь створити скупими штрихами, не буде повним без ще пари мазків. Мені завжди здавалося, що люди такого складу повинні бути закоренілими холостяками. Не монахами, а саме кавалерами. Я знав декількох з них, декого навіть дуже близько. Так от, наш герой – батько трьох дітей. І дідусь п’ятьох або шістьох (пробачте, Саша, я вже збився) онуків. Багато хто з них – люди мистецтва, знані у своїх спільнотах. Але усі вони – достойні діти своїх батьків. Їх вихованню Олександр Іванович приділяв та приділяє значну частину свого часу і свого серця. А от легкою людиною, "дамою, приємною в усіх відношеннях", його, можливо, і не назвеш. А ви десь бачили таких, якщо вони є яскравими особистостями? У нього завжди про все є своя думка, яку інколи і не треба озвучувати, досить поглянути на його очі. Його гумор – суміш меду з перцем. І саме за усе оце, що вклалося в одну постать, ми любимо, поважаємо і цінуємо нашого ювіляра.

З датою, Вас, дорогий друже! Ми щиро радіємо нашим зустрічам. Будь-де – в інституті, за бокалом пива, за чаркою кальвадосу, на виставках, просто на вулиці. Чекаємо нових фото- і відео- репортажів з ваших поїздок і походів. Нових симфоній і опер, нехай і довгих. Колись Ви мовили, що після 60-ти кожен день життя, як дар згори. Тепер Ви скажете, що, насправді, це лише після 80-ти. З нетерпінням чекаю на Ваші слова після 90. І Ви їх скажете, я в цьому не маю абсолютно жодних сумнівів. Просто хотілося би їх почути самому…

Теги: Лендєл, ювіляр

11 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати