А за весною прийшла осінь...

А за весною прийшла осінь...

У дитинстві та юнацтві я був завзятим рибалкою. Зустрічав ранкову та вечірню зорі, змокав під дощем, пікся у спеку. Не забуду, як однієї серпневої ночі на мальовничому озері з тільки-но звареною юшкою вогненний болід розрізав зоряне небо навпіл. Мій товариш, який все це проґавив, сказав, що я щасливий, бо таке трапляється далеко не з кожним. Хотілося б думати, що він вгадав.

А свою першу щуку я спіймав, коли мені ще не виповнилося і 12. Ми, зграйка пацанів, рибалили на озерах поблизу Латориці. Навколо простиралася рівнина, вкрита пожовклою травою. Мабуть, так виглядає літній степ. Та який там степ! Звичайно ж, це була прерія. Тоді ми зачитувалися Карлом Маєм, Фенімором Купером, Майном Рідом, Сетоном-Томпсоном. Ми марили вігвамами, тотемами та томагавками. У наших рюкзаках поруч з рибальським знаряддям лежали дерев'яні рушниці, точнісінько такі, які міцно тримали своїми засмаглими руками Віннету і Чінгачгук. Найстарший з нас вимагав, щоби ми зверталися до нього лише Олд Шуерхенд – "старина Вірна Рука".

Того дня риба їсти не хотіла, тому ми відстрілювалися, перекочуючись зморшками випаленої сонцем землі. У кожного за вухом було принаймні по одній пір'їні. У кожного, крім старого Шуерхенда, – він же був янкі. Під безжалісним сонцем прерії блукали в пошуках хоч чогось, що нагадувало зелень, – ні не бізони, звичайні корови. Від місцевих ковбоїв несло аж ніяк не віскі, а чимось знайомим, майже домашнім. Але це був Дикий Захід, принаймні таким ми уявляли його за фільмами студії "ДЕФА", знятими в Югославії. До речі, пейзажі Скелястих Гір у стрічках Серджіо Леоне були нічим не кращими від хорватських. Вже не кажучи, що Леоне знімав свої спагеті зовсім не у Колорадо, а в Андалусії.

Так от, про щуку. Під вечір риба, схоже, вирішила трохи перекусити. До того дня моїм найбільшим трофеєм був головень розміром зо дві мої дитячі долоні. Я вже вміло порався зі спінінгом, дні тренування вдома у дворі не проходили дарма. Щука взяла з третьої спроби. Це характерно для хижаків – вони обережні істоти, і атакують лише тоді, коли впевнені у результаті. Вбивають лише задля того, щоб вижити. І дуже рідко вбивають собі подібних. До того ж, на відміну від людей, хижаки не підступні.

Вона була велика, та щука. Від мого вказівного пальця і майже до плеча. Заради правди чесно зізнаюся: тоді я ще був маленького зросту. Але мені вона здалася величезною. Я ще два чи три десятки разів кидав свою блешню на край заростей латаття. Кидав, хоча знав: чудес не буває. Свою щуку, хлопче, ти вже спіймав.

Сонце сідало, виблискуючи у озерній воді. Ми жмурилися, загорілі обпечені вуха трохи свербіли, неймовірно хотілося пити. Час вертатися додому, батьки будуть хвилюватися. Я гордо йшов попереду, у торбі за спиною поруч з рушницею лежала моя здобич. Моя перша у житті щука. Скоро має підійти наш автобус, він нас підбере, і на питання інших колег-рибалок: "Ну як, хлопці, є щось?" ти промовиш недбало і ніби неохоче: "Та є один щупачок, дрібниця, не хоче риба брати. Спека".

Ми вийшли на дорогу, що вела з Чопа до Ужгорода. Вірніше, того дня вона вела у Чоп. Дорогою сунули танки – великі, кремезні, незграбні, брудні, геть вкриті серпневим пилом. Я зростав біля танкового полку, ми товаришували з танкістами, міряли їх промаслені шоломи, сиділи на броні, заглядали у жерла гармат. "Мої" танки були добрими і мирними. До того ж, окрім номерів, на них нічого не було. А ці, не "мої", мали ще й широку білу смугу спереду, там, де вузенькі щілини, крізь які ми колись дивилися на світ з утроби "нашого" танка. Це були чужі, ворожі машини. Їх траки їли розплавлений асфальт, залишаючи глибокі шрами. Сіро-синій дим, що виривався з-під їх черев, вже не вабив, а лякав. Найбільше мене вразило, що йшли вони, хоч і ревучи, але якось мовчки. Зловісна траурна процесія. Я не розумів, куди, навіщо і для чого вони повзуть. І гадки не мав, що йшли вони дійсно на поховання. Поховання ще тоді не вбитих людей. Поховання мрій і сподівань прекрасної, близької мені країни, завдяки якій я міг дивитися справжній футбол. Яка чудово грала в хокей. З якої до нас приїздив Карел Готт. Всього цього я не знав. Мені ж не було ще і 12...

Автобус запізнювався. Траурні процесії не можна оминати. І тільки пізно ввечері, нарешті діставшись додому (автобус все ж прийшов: "війна – війною, а обід – за розкладом"), я почув фразу когось з моїх рідних: "От і все, празька весна закінчилася". Фраза була значно більш різкою, такою, якою вона і мала бути. Весни не стало. Її розтоптало, знищило не літо. Її зґвалтувала одразу осінь – брудна, дощова, сльотава. Я зрозумів це значно пізніше, коли побачив, що вона прийшла надовго, оця осінь. Попереду було ще більше двох десятиліть мряки і темряви... У цій довгій ночі спалахнув Ян Палах, хлопець, ненабагато старший за тодішнього мене. Він згорів, як згорів Тіль, як став попелом Клаас. Я пам’ятаю плакат на вулиці в руках літнього пражанина: "Ми цілували ваших батьків і проклинаємо вас". Я пам’ятаю 68-й номер на светрі Вацлава Недоманскі, капітана чехословацької хокейної дружини, яка розтрощила радянську збірну наступної весни. Я пам’ятаю транспарант на трибунах тієї Стокгольмської льодової зали: "У вас – танки, у нас – bramky (голи)". Це пам’ятаю я. Ви уявляєте, як і що пам’ятають ВОНИ?...

А голову своєї щуки я засушив. І зараз, через п’ять десятків років, вона нагадує мені той серпневий вечір, коли я враз подорослішав. Коли літо за мить перетворило весну в осінь. Округла блешня, що гойдається всередині зубатої пащі, виблискує, мов маленька медаль. Медаль "За взяття Праги". За друге "взяття" Праги. Одне не можу ніяк збагнути. Скажіть мені, як Карел Готт міг після цього співати російською?..

Олександр Снігурський, Закарпаття онлайн.Блоги
25 серпня 2018р.

Теги: Празька весна, танки, щука

Коментарі

вболівальник 2018-08-25 / 23:19:40
68-й номер на хокейному светрі також мав і Яромір Яґр

патріот 2018-08-25 / 21:34:51
У нас під час війни і тисяч смертей 90% співаків співають російською

земляк 2018-08-25 / 21:16:23
пане Снігурський, схиляю голову перед Вашим талантом. Науковець, письменник, перекладач...