Хто порятує давній ужгородський цвинтар на Капушанській?

Тому в усіх культурах світу цвинтар є місцем охоронним, священним. В Ужгороді маємо кілька давніх кладовищ. Найвідомішою є Кальварія, де ховають видатних закарпатців. Значно сумніша доля судилася іншим місцям поховань. Повністю знищено цвинтар греко-католицького кліру, який розташовувався біля замку. На його місці споруджено музей під відкритим небом, залишилося лише кілька могил, серед них – і дружини Августина Волошина. 

Так само чисто символічним залишився і колишній військовий цвинтар у мікрорайоні Шахта (вулиця Берчені).

Як було

Другим за величиною після Кальварії був міський цвинтар на вулиці Капушанській (біля базару «Білочка»). Уперше вулиця Цвинтарна на цьому місці згадується ще з XVII століття. Відомий закарпатський історик Йосип Кобаль твердить, що тут відбувалися і публічні страти злочинців. Саме з цих поховань, можливо, і започаткувалося кладовище. У будь-якому разі в ХІХ столітті це місце вже згадується як міський цвинтар на вулиці Капушанській (назва вулиці виявилася історичною).

Кладовище було настільки великим і важливим, що тут у спеціальному будинку проживав сторож-доглядач, якого оплачувала міська влада. Про рівень порядку на кладовищі свідчить хоча б те, що ужгородські власті навіть визначали форму цвинтарних воріт. 

Під час Першої світової війни в Ужгороді було поховано кілька тисяч вояків. Фронт тягнувся через Карпати на сотні кілометрів у 1914-1915 роках, і ранених звозили у найближчі шпиталі. Тих, що вмирали, ховали на місці. Оскільки лікарня знаходилися відразу біля цвинтаря (теперішня  -- обласна), тож велика частка загиблих була похована на цьому кладовищі. Серед них – і українські січові стрільці, які тримали фронт у Карпатах проти російської армії.

Цвинтар на Капушанській так розрісся, що міській владі доводилося весь час дорізати до нього нові ділянки. (Нині від старого кладовища залишилася хіба половина території).

Очевидці стверджують, що в Ужгороді розстріляних хоронили вночі, потайки, у свіжі могили звичайних ужгородців. Навіть розстріли планували тоді, коли на цвинтарі з’являлися нові поховання. Це було дуже зручно, адже за півгодини можна було позбутися тіл. (Просто розгрібався грунт свіжої могили, небіжчика клали згори, не доходячи до домовини, знову яма закидалася землею і накривалася вінками). Помітити, що там тепер уже два мерці, на свіжій могли було неможливо. Була навіть спеціальна бригада, яка займалася такими підзахоронюваннями. 

Оскільки цвинтар на Капушанській знаходився тоді у безлюдному місці і був загороджений, то більшість поховань розстріляних здійснювалося саме тут. Рахунок йде на десятки, якщо й не сотні людей. Тоталітарний режим був таким антилюдським, що не тільки не видавав тіло страченого родичам, але й ховав його без усяких слідів, та ще й у чужі могили, ясна річ, нічого не документуючи. Навіть дату розстрілу не повідомляли, пишучи через 10-15 років рідним, що розстріляний помер у в’язниці від хвороби. Відшукати нині місця поховання цих жертв можна хіба що розкопуючи могили. 

Це насильство тривало до 1947 року, поки в СРСР смертна кара не була замінена сумнозвісними 25 роками концтаборів. 

Інші поховання на цвинтарі тривали до кінця 1960-х років і були припинені, коли вичерпався його резерв, бо довколишня територія забудувалася. З тих часів посилено почала експлуатуватися Кальварія. Натомість цвинтар на Капушанській поступово став занепадати, особливо, як стали відходити ужгородці, чиї родичі тут були поховані. Адже невдовзі виповниться півстоліття з часу останніх захоронень. 

Як є

Ситуація стала критичною в останні роки, коли кладовище перетворилося в непрохідну зелену хащу в центрі міста, приховану від стороннього ока, в якій безпечно почувалися бомжі, алкоголіки та наркомани. Ламалися і нищилися хрести і могили, метал здавався на брухт, під довколишні будівництва крадькома відбиралася прилегла територія, мешканці сусідніх будинків звозили сюди будівельне сміття, для багатьох кладовище біля базару стало ще й туалетом під відкритим небом. Одне слово, територію пам’яті тисяч ужгородців люди (якщо їх так можна назвати таким високим словом) загидили як могли.  

Ситуація почала змінюватися з 2013 року, коли на краю цвинтаря звели дерев’яну церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці, копію згорілого храму у селі Нересниця Тячівського району. Швидко довкола церкви утворилася парафія, яку очолив досвідчений священик Михайло Баник.  Але постало питання про цвинтар, з яким навіть страшно було сусідити. Міська влада вирішила передати його у підпорядкування церковній громаді. Рішення, без сумніву, виграшне: спихнути непосильний вантаж на іншого. Однак Мукачівська греко-католицька церква теж не багатша за ужгородську владу і погодилася на це, розуміючи, що комусь треба облаштовувати цю територію нашої пам’яті (чи безпам’яті?).

Спершу взялися за очистку півстолітніх «джунглів». Двоє найнятих працівників протягом двох років вирізували цю хащу. Коли нарешті всі побачили, що це таки -- цвинтар, який займає чотири гектари, люди почали масово ходити через кладовище на базар, наче це -- центральний проспект, а не охоронна зона. Повитоптували вздовж і впоперек слонячі стежки та ще й позакидали їх сміттям. 

Однак за кілька днів ситуація знову почала повторюватися: люди знову почали закидати сміттям могили своїх предків, наркомани і п’яниці у гущавині п’ють і колються, а бомжі сплять просто на надгробках. Доводиться священикові навіть викликати міліцію, аби не потягнули на брухт ті металеві хрести, що ще залишилися. 

Як має бути

Без сумніву, слід відновити огорожу довкола кладовища, яку розтягнули в останнє десятиліття. Вхід і вихід на цвинтар має бути тільки в одному місці, причому у вечірні і нічні години прохід через кладовище має бути зачинений, аби унеможливлювати зборища наркоманів і п’яниць. 

Міська влада має допомогти церковній громаді облаштувати цю зону моральної катастрофи. Бодай тим, щоби поставити урни для сміття, як при вході на цвинтар (поруч, між іншим, автобусна зупинка, де урна мала би бути за визначенням), так і на самому кладовищі.

Спільними зусиллями ми би могли мати ще один неповторний куточок Ужгорода, цікавий не тільки нам, але й туристам. Але для цього треба всім засукати рукави і спільно взятися до роботи. Вірю, що це коли-небудь станеться, і цвинтар на Капушанській буде не менш шанований за «Кальварію».

Неділя

Теги: цвинтар, Капушанська

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати