Капітан Алоїз вилізає нагору

Добре, що є такі професори, що існують на світі такі люди. Про нього відомо сто сорок вісім різних історій, про його особисте життя кружляють легенди, ніхто ніколи не бачив його без дипломата, у його бороді звили гнізда декілька птахів з Червоної книги, він може випити не дуже багато, але зате дуже швидко п’яніє, саме він міг би бути ілюстрацією до слів «ерудит» чи «ходяча енциклопедія». Якщо про нього дізнається ФБР, то довго вивчатиме його мозок і стиль життя – бо неможливо логічно пояснити, як можна безпробудно роками пити, але в той же час пам’ятати тисячі дат і прізвищ, залишатися пунктуальним, писати десятки статей на тиждень, видавати книжки й захищати дисертації. Цей професор цілком міг би бути «духом міста», бо уявити його будь-де поза Ужгородом дуже важко. Він живе у потрібну епоху і в потрібному місті – зорі зійшлися, даруючи нам Бідаку.

Саме так у своєму романі «Капітан Алоїз» назвав професора Олександр Гаврош. Ця книжка – про Ужгород сьогоднішній і дев’ятнадцятого століття. Мовляв, десь на старому ужгородському цвинтарі є покинута могила, через яку можна потрапити в часовий коридор, що провадить у те ж саме місце, але приблизно 150 років тому. Героями книжки є представники ужгородської богеми середини минулого десятиліття, скажімо, 2005-го року. Знаюче око вихопить там впізнавані постаті, відомих письменників, журналістів, художників, науковців і навіть деяких особливо гостинних для автора барменок і рецепціоністок, а незнаюче прочитає текст, як захоплюючу подорож у часі – з пригодами, вбивствами, історичними драмами й чорною магією. Усіх персонажів намагається зловити й приборкати невтомний капітан поліції Алоїз, який в іншому житті – вже в наші, сучасні дні – є цілковитим запереченням дисциплінованого, рішучого й організованого поліцая.

Пишучи свій роман, Гаврош не соромився брати цілі епізоди з реального життя, описуючи людей, їхні звички, таємні (як вони думали) романи й грішки. Бідака – як і належить «духові міста» ‒ з’являється там несподівано, але влучно. Приблизно як погідного вересневого пообіддя 2005-го року, коли до Ужгорода приїхав на презентацію книжки про батька Дмитро Стус, і ми великою компанією поїхали в заміський ресторан вечеряти. В якийсь момент добряче підпитий професор Бідака вирішив сходити в туалет, але оскільки сидів він у найдальшому куті, то – щоб нікого не турбувати й не піднімати – до дверей вирішив пролізти під столом. Його довго не було, а коли принесли рахунок, ми навіть піджартовували над скнарістю професора, який у потрібну мить завжди зникає. Ще пізніше, вже після «на коня» і обіймів на прощання, ми почали шукати Бідаку. Таксі чекало, а в жодному туалеті чи коморі доктора історичних наук не виявилося. Нарешті хтось загукав: «Бідака!». І тоді професор виліз нагору просто з під наших ніг, з-під столу. Виявляється, до туалету він не дійшов, бо змучився й заснув під столом. Як завжди – у костюмі й при краватці.