Капітан Алоїз вилізає нагору

В Україні є один доктор історичних наук, який спить у ванні, остерігаючись терористичних нападів, вибухів і землетрусів. Спить у ванні без води, вдягнений у діловий костюм з краваткою. Поруч з ванною – його дипломат і взуття. Цей професор – мій друг.

Зрештою, спати вдягненим корисно вже хоча б з огляду на час: якщо поспішаєш на першу пару, то можеш довше поспати, заощадивши час на вдяганні й ранковому туалеті. Просто встав, взувся й пішов. Потім на парах цей професор читає лекції з заплющеними очима, немов додивляючись сни, ніби видячи історію. Я завжди дивувався: як він може з пам’яті розповідати про чотирнадцяте століття, сиплючи датами, прізвищами й топонімами? Мабуть, відгадка цього феномену якраз у тих заплющених очах: спочатку доктор історичних наук ними сканує книжки, а коли треба – його внутрішній проектор демонструє їх на внутрішньому боці повік.  

Добре, що є такі професори, що існують на світі такі люди. Про нього відомо сто сорок вісім різних історій, про його особисте життя кружляють легенди, ніхто ніколи не бачив його без дипломата, у його бороді звили гнізда декілька птахів з Червоної книги, він може випити не дуже багато, але зате дуже швидко п’яніє, саме він міг би бути ілюстрацією до слів «ерудит» чи «ходяча енциклопедія». Якщо про нього дізнається ФБР, то довго вивчатиме його мозок і стиль життя – бо неможливо логічно пояснити, як можна безпробудно роками пити, але в той же час пам’ятати тисячі дат і прізвищ, залишатися пунктуальним, писати десятки статей на тиждень, видавати книжки й захищати дисертації. Цей професор цілком міг би бути «духом міста», бо уявити його будь-де поза Ужгородом дуже важко. Він живе у потрібну епоху і в потрібному місті – зорі зійшлися, даруючи нам Бідаку.

Саме так у своєму романі «Капітан Алоїз» назвав професора Олександр Гаврош. Ця книжка – про Ужгород сьогоднішній і дев’ятнадцятого століття. Мовляв, десь на старому ужгородському цвинтарі є покинута могила, через яку можна потрапити в часовий коридор, що провадить у те ж саме місце, але приблизно 150 років тому. Героями книжки є представники ужгородської богеми середини минулого десятиліття, скажімо, 2005-го року. Знаюче око вихопить там впізнавані постаті, відомих письменників, журналістів, художників, науковців і навіть деяких особливо гостинних для автора барменок і рецепціоністок, а незнаюче прочитає текст, як захоплюючу подорож у часі – з пригодами, вбивствами, історичними драмами й чорною магією. Усіх персонажів намагається зловити й приборкати невтомний капітан поліції Алоїз, який в іншому житті – вже в наші, сучасні дні – є цілковитим запереченням дисциплінованого, рішучого й організованого поліцая.

Пишучи свій роман, Гаврош не соромився брати цілі епізоди з реального життя, описуючи людей, їхні звички, таємні (як вони думали) романи й грішки. Бідака – як і належить «духові міста» ‒ з’являється там несподівано, але влучно. Приблизно як погідного вересневого пообіддя 2005-го року, коли до Ужгорода приїхав на презентацію книжки про батька Дмитро Стус, і ми великою компанією поїхали в заміський ресторан вечеряти. В якийсь момент добряче підпитий професор Бідака вирішив сходити в туалет, але оскільки сидів він у найдальшому куті, то – щоб нікого не турбувати й не піднімати – до дверей вирішив пролізти під столом. Його довго не було, а коли принесли рахунок, ми навіть піджартовували над скнарістю професора, який у потрібну мить завжди зникає. Ще пізніше, вже після «на коня» і обіймів на прощання, ми почали шукати Бідаку. Таксі чекало, а в жодному туалеті чи коморі доктора історичних наук не виявилося. Нарешті хтось загукав: «Бідака!». І тоді професор виліз нагору просто з під наших ніг, з-під столу. Виявляється, до туалету він не дійшов, бо змучився й заснув під столом. Як завжди – у костюмі й при краватці.

24 травня 2014р.

Теги: Алоїз, Гаврош, Федака

Коментарі

Корятович 2014-05-25 / 06:42:32
Андрію - от добре посміявся, мабуть тому що у мене такий самий товариш 'професор' існує, 82 річний географ який працював більшість життя в університецьких бібліотеках. Тільки одна різниця між вашим професором і моїм: Професору Юркові подобалось спати голяком у холодній ванні, бо так міг зашпарувати кошти охолодження дому (бідалаха прожив більше як 25 років у спекотній Арізоні)...:-)

Пукіш 2014-05-24 / 22:30:12
Ярослав П(орос)т - гуру сучасної критики, поезії, літератури та материної гойдушки. На яку б тему хто не висловився - зразу читаємо коментар вишуканого інтелігента з фразами "всрався", "пукнули" (вже краще - пернули)... Підіть, пане, до церкви та попийте свяченої води. Може, стане легше...

О.Д. 2014-05-24 / 22:23:17
Ярославе, щойно ти тут "повоював" з Любкою і Гаврошем, учора - з Дочинцем, позавчора - ще з кимось... Може тобі - на фронт, щоби нищити справжніх, а не уявних ворогів?

Генек 2014-05-24 / 21:42:03
Кому шо, а Любці дайте по***ти) В час великих потрясінь у рідній країні шановний вже забув звідки він і спокійно пописує критику в сусідній Речі Посполитій...

ярослав орос 2014-05-24 / 21:40:46
андрюха, я трохи не всрався, коли ж прочитав заголовок сього Твого допису... о, дає, нарешті, здалося мені... пацан а. любка, колишній "терорист" у білорусі, що боровся з лукашенком, і тут, рАзом з о. гаврошем узялися, й дали маху терористам на донбасі... молодці ж... читаю далі, а вони ж... -- пукнули та й всрались... війна ж на донбасі триває... а любка з гаврошем бабло заробляютють... суто вдало! так і далі тримайте пацани...