Духовний проповідник Карпатської України

До Віденського арбітражу Мукачівська єпархія з центром у Ужгороді налічувала 315 парафій. Після того, вступили в силі віденські домовленості, то до Угорщини відійшли 35 парафій, а на теренах Карпатської України залишилось 280 греко-католицьких парафій. Оскільки Ужгород та Мукачево після поділу Чехословаччини відійшли до Угорщини, то і керівництво Мукачівської греко-католицької єпархії залишилося на території Угорщини. Тому упродовж ночі абсолютна більшість закарпатських греко-католиків залишилася без владики – Олександра Стойки.

У цей час владика Діонізій Няраді перебував у Римі, а 14 листопада 1938 р. він потрапив на аудієнцію до Святого Отця. Д.Няраді було відомо, що на далекому Закарпатті більше 400 тисяч вірних залишилися без владики. Коли владика Д.Няраді почав звітувати перед Пієм ХІ про ситуацію у Крижевській єпархії, св.Отець перервав його звіт запитанням: «Ми маємо для Тебе іншу справу. Нам добре відомо, що трапилося з тими бідними греко-католиками, вірними у Карпатах, які все втратили: владику, єпископську резиденцію, богославську семінарію».

Уже наступного дня – 15 листопада 1938 року владика одержав буллу, яка йменувала його Апостольським візитатором з правом Апостольського адміністратора на усі парафії Мукачівської греко-католицької єпархії у Чехословаччині. У Римі хотіли, щоб владика негайно виїхав у Карпатську Україну, але все-таки зважили на його прохання заїхати в Крижевці та взяти найнеобхідніші речі для переїзду в Хуст.

У Хусті владику щирою радістю вітали прем’єр отець А.Волошин та більшість греко-католицького духовенства і вірних, проте тут він також наткнувся на ті само проблеми, як і колись у Пряшівській єпархії. Тепер він був старший, але завзяття до пасторальної діяльності не зменшилося. У інтерв’ю «Руським новинам» сам владика так описав складність ситуації: «Священиків не мали… Власне, вони були, але так немов їх і не було, бо вони здебільшого «мадярони»: їх змалку виховували у такому дусі… Вони навіть не знають нашої мови, тому ні на вулиці, ні в церкві  вони не можуть говорити рідною мовою… учні не мають ніяких книжок з релігії, хоча з інших предметів у них є підручники. Але катехизм, Біблію, молитвенни¬ки і т.д., це їм не видали. Тому з катехизму учні нічого не знають. Куди я не йшов би, всюди мене просили-благали: «пошліть нам наших, справжніх священиків!»

І знову, вже вкотре, владика переконувався, що його основне покликання – виховати добрих, прихильних до люду, священнослужителів. Оскільки Карпатська Україна залишилась без семінарії, то Д.Няраді просить про допомогу епископа у Моравії та посилає на студії в Оломоуц п’ятдесять семінаристів та влаштовує так, щоб у чужих краях ними опікувалися досвідчені духівники – отці василіяни, щоб вони там мали свою капличку та щоб виховувалися у дусі східного обряду.

Кожного місяця владика видає свій «Вісник», де постійно просить священиків ретельно виконувати свої обов’язки. «Він намається, як писали «Руські новини у 1939 році, виправити ситуацію по-доброму, він не покарав жодного священика, а кожен з них ви¬ходив від єпископа утішений та заохочений до праці».

Сам Д.Няраді так говорив про свою працю: «Зі свого боку я намагався передусім упорядкувати релігійні справи. Мені також вдалося пересвідчити багатьох священиків, що вони не мадяри, а справжні українці, збаламучені фальшивою наукою. Я роздав по селах молитвеники та інші книжки, які мав, але того було мало, тому замовив ще. Однак мадяри та поляки нічого не пропускали через кордон. Тому мені так і не вдалося роздобути потрібної літератури. Я бачив, що народові потрібні нові газети, тому я підготував план та провів підготовчі роботи, щоб якнайшвидше розпочати випуск газети (подібної на «Руські новини»). Однак надійшли нещасливі часи і планам не судилося збутися».

Ті «нещасливі часи» - це окупація Карпатської України угорськими військами. Владика Няраді залишався зі своїм стадом до кінця, хоча добре знав, що як його не любили мадярські власті. Драматизм ситуації, в якій опинився Д.Няраді, описує монахиня Василія Сівч у своїх споминах за 1939 рік «Голгофа Карпатської України»:

«Отець (о.А.Волошин – М.П.), як добрий господар подбав і про владику своєї молодої держави. На прохання о.Волошина Апостольська столиця призначила Преосвященного Діонізія Няраді, Крижевського єпископа з Югославії.

Преосвященний Няраді був тимчасовим адміністратором для Карпатської України і мав завдання організувати тут нову єпархію та подбати про духовенство та вивчення релігії у школах.

Як отець Волошин, так і Преосвященний Няраді від всієї душі та щирого серця любили український народ. На прохання о.Волошина Преосвященний Д.Няраді поквапився до місця призначення, сповнений радості та щастя, що має нагоду прилучитися до побудови нової держави. Отець дуже цінував та шанував Преосвященного та мав до нього цілковиту довіру».

Сам момент окупації монахиня Василія описує так: «Мадяри, відомі своєю жорстокістю, установили  перед вікнами помешкання отця Волошина дві шибениці, на яких мали повісити отця та Преосвященного Нярадія, який залишився разом із сестрами та сиротами. Преосвященний Няраді мешкав разом з отцем, а монахині із сиротами у будинку, який був навпроти помешкання прем’єра. Ці будівлі замінували і в будь-яку хвилину вони могли злетіти в повітря.

Монахині та сироти були так перелякані, що годі й казати. Їм заборонили виходити на вулицю. Заборона виходити з приміщення поширювалася і на Преосвященного. Усі були готові померти і лише уважно спостерігали за вікном, в якому стояв Преосвященний Няраді з піднятою рукою, готовою благословити, коли б вибухнули міни. Однак Господь не допустив катастрофи: певно молитви сиріт виблагали у Всевишнього ласку дарувати їм життя. Владика стояв у вікні і давав розгрішення сестрам та сиротам, бо ніхто не знав, коли прийде остання хвиля: у плачі та тривозі усі готувалися на певну смерть. Можна собі лише уявити, як це виглядало збоку. Але не так сталося, як хотіли неприятелі. Божі плани були інакші та щасливіші.

Несподівано наспіли інші військові підрозділи. На щас¬тя, серед старшин був один офіцер, родич Волошина. Він і не допустив до злочину, який готувалися здійснити вояки. Преосвященного не повісили, а депор¬тували до Будапешту. Перед тим йому дозволили відправити Службу Божу у сиротинці, зрозуміло, під наглядом вояків. У Будапешті Преосвященного Нярадія протримали кілька днів у арешті без їжі та у холоді, та нарешті випустили на свободу. Після чого владика повернувся у Югославію.
Після відходу Преосв. Няраді нашим сестрам та сиротам нічого не залишалося, як повернутися в Ужгород…»

Щоденникові записи монахині Василії Сивч передають трагізм тих часів.

Угорська влада опинилася у досить делікатній ситуації: владика Наряді твердив, що без відома Папи Римського він не може покинути Хуст. Він хотів, щоб його судили, якщо його вина у тому, що він закликав вірних до молитви перед засіданням Сойму. Владика казав військовим: Передайте своєму керівництву, що владика як католицький владика любив, любить і завжди буде любити своїх вірних не сміє нікого ненавидіти, навіть мадярів, хоч ті з ним так поводяться. Владика готовий на найбільшу жертву, навіть готовий йти на смерть зав своїх вірних». На звинувачення, що, мовляв, владика переховував зброю, він показав хрест зі словами: «Це моя зброя!» Коли владику почали звинувачувати, що той посвятив український прапор, той відповів, що не посвячував українського прапора, але він був би з охотою це зробив, якщо про це попросили б його вірні, бо такий його обов’язок.

Вкрай виснажений та втомлений владика Няраді повернувся у Крижевську єпархію. На його очах було знищено мрію та надію єдиного народу і Церкви про незалежність та свободу. «Ніяк не можу забути, - згодував владика, той добрий і благий народ, веселий і щирий, сильний, здоровий і дотепний. Увесь час думаю про них і вони постійно стоять мені перед очима».

Ці втомлені очі заплющилися у Мрзлому Полю 14 квітня 1940 року, коли воєнні хмари затягли небо над всією Європою.

о., мр.Михайло Малацко

Теги: Няраді, єпископ, Карпатська Україна, греко-католицька

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати