Ще раз про хрещення Русі-України

28 липня в Україні відзначали річницю хре­щен­ня Ру­сі-України. Проте незмінним атрибутом свят­кувань цієї доленосної події стали, на жаль, і без­со­ромні спекуляції чи фальсифікації, наприклад, з уст адептів «Русского мира» чи РУНвіри. Велич і зна­чен­ня християнізації Русі-Україна заставляє пиль­ні­ше поставитися до міфів, що претендують на тлу­ма­чен­ня цієї визначальної події української історії.

 

Якщо розгорнути будь-яку книжку, присвячену хре­щенню Русі-України, видану чи то в радянські, ате­їстичні часи, чи нині, у період релігійної тер­пи­мо­сті, всюди знаходимо стереотипні оцінки цієї події. В «Українській радянській енциклопедії» читаємо: «Хре­щення Русі було тривалим процесом, який від­бу­вав­ся в умовах жорстокої класової боротьби. Князі й бояри за допомогою державної влади насаджували в Київській Русі християнство... На Русі не раз спа­ла­ху­вали повстання проти примусового запровадження хри­стиянства, що були виявом стихійного протесту тру­дящих мас проти посилення соціального гноб­лен­ня». Навіть відомий учений Іван Огієнко (митриполит Іла­ріон) в «Українській церкві» стверджує, що деякі ук­раїнські землі були охрещені силою та густо политі кро­в’ю: «…не треба думати, що народ легко покинув свою батьківську віру; і даремно силкується літо­пи­сець переконати нас, що народ хрестився з радіс­тю…».

Ця панівна нині теза є нічим іншим, як одним із широко поширених міфів, що вкрай спрощено ін­тер­претує складний процес поширення християнства на українському ґрунті, зводячи його до примітив­но­го протистояння, часто збройного, між сповідниками «но­вої та правічної» вір. Так, дуже вагомим ар­гу­мен­том на користь мирного, безкровного характеру хри­сти­янізації Русі-України, є той факт, що нам не ві­до­мі українські мученики доби християнізації. Ад­же хри­стиянська церква свято оберігає імена усіх, хто по­страж­дав за поширення та утвердження віри Хри­сто­вої. Якщо християнство насаджувалось би на Русі на­силь­ницькими методами, то це породило б спротив з бо­ку радикальних язичників, в результаті чого му­си­ли б постраждати, хай меншою мірою, і християнські місі­онери. Усім відомий величезний мартиролог хри­сти­янських мучеників періоду поганського Риму. На Ру­сі-Україні, окрім варягів Феодора та Іоанна, які за­ги­нули мученицькою смертю ще до офіційного при­йнят­тя християнства, у 983 р., інших імен мучеників істо­рія нашої церкви не фіксує. Невже наші пра­щу­ри-язичники з усталеною в їхньому середовищі кров­ною помстою у відповідь на «нелюдське впрова­джен­ня християнства» по-християнському підставляли для уда­ру другу щоку і тому-то ніхто з християнських мі­сіо­нерів не постраждав? Звичайно, ні! Ніхто з про­по­від­ників християнської віри не постраждав, бо не бу­ло ніякого збройного опору з боку ще неохрещених на­ших пращурів.

Міф про запеклий опір язичництва перед на­сту­пом християнства ґрунтується також і на ультрапа­тріо­тич­них, проте хибних, уявленнях про древність «пра­дідівської» язичницької віри наших пращурів. Іс­ну­ють переконливі свідчення того, що язичництво на час хрещення Русі-України не було таким уже й «прадідівським», до того ж вивчення глибших шарів до­християнської духовної культури наших пращурів до­зволяє говорити про поширення серед них віри не в багатьох, а в одного Бога. Прокопій Кесарійсь­кий у відомому трактаті «Про війну…» пише: «Єди­но­го бога, що посилає блискавку, признають вони вла­ди­кою усіх і жертвують йому корів і всяку жертву. Не знають долі (фатума) і зовсім не признають, аби ма­ла якусь владу над людьми, але як хто має перед со­бою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обі­ця­ють вони за життя своє, якщо не загинуть, жертву бо­гу і, врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і ду­ма­ють, що тією жертвою спасли собі життя». Про одного Бо­га, в якого вірили стародавні слов’яни, говорять і арабські мандрівники. Ібн-Даст подає молитву, яку від­мовляли праукраїнські женці під час жнив, що ди­во­вижно нагадує «Отче наш»: «Боже, ти давав нам по­живу, то дай нам і тепер її досить».

Вшанування єдиного Бога нашими пращурами від­дзеркалилося і в давніх слов’янських іменах на  кшталт Богуслав (Бога славити), Божидар (Божий дар), Бог­дан (Богом даний). Серед імен українців немає жод­но­го дохристиянського імені, яке присвячувало б йо­го носія якомусь поганському божкові, окрім Бо­га. То­­ді як у греків, наприклад, окрім імен на зразок Фе­о­дор, тоб­то дарований богом, були й імена, які давалися на честь конкретних численних божків: Діана, при­свя­чена Діані, богині Місяця і полювання; Дмитро, чи Димитріан, належний Деметрі, богині родючості та хліборобства...

Сліди віри наших пращурів у єдиного Бога збе­рі­гає й ціла низка інших загальних назв на зразок бага­ті­ти, багач, убогий, багаття, збіжжя, небіжчик, бажа­ти, значення яких проливає світло на окремі важливі еле­менти релігійного світогляду праукраїнців: добро­бут, заможність дає Бог (багач, багатіти, збіжжя, ба­гаття, бажати); нестатки, смерть приходять, коли Бог від­вертається (убогий, небіжчик).

Примітивне дохристиянське єдинобожжя наших пра­щурів, позбавлене канонічної релігійної традиції, че­рез соціальну еліту (князі, воїни, купці) почало «зба­га­чуватися» вірою в різних, досі невідомих, при­ве­зе­них з чужоземних подорожей язичницьких божків. На­ те­ренах Русі-України першу спробу упорядкувати язич­ництво робить Володимир Великий лише за 5 ро­ків до офіційного прийняття ним… християнства. Са­ме у 983 р. Великий князь наказав «вні Двора терем­но­го» спорудити дерев’яні боввани Перуна, Хорса, Даж­бога, Стрибога, Симарегла, Мокоші, чим утвер­див офі­ційний (державний) реєстр поганських бож­ків. Але дуже скоро Володимир рішуче відмовляється від спроб утверджувати поганство і докладає мак­си­мум зусиль для християнізації Русі-України.

Тому з цих причин процес творення слов’янського пан­теону в старожитному Києві і близько не досяг та­ких успіхів, як, наприклад, у античних греків чи рим­лян. Навіть такий поціновувач автентичної праук­раїн­ської культури, як І.Огієнко, констатував, що на­ша міфологія «не відлилася в таку стройну систему, як, скажімо, мітологія грецька чи римська. Слов’ян­сь­ка мітологія досить убога». Справді, не треба забу­ва­ти, що слов’янське поганство розвивалося за від­сут­но­­сті писемності, літературної мови та окремої со­ці­аль­ної групи служителів культу (волхвів), які по­кли­ка­ні були б розробити загальноприйнятний варіант язи­ч­­ницького віровчення, а також проповідувати його та пропагувати відповідну обрядовість.

Оскільки слов’янське поганство розвивалося без до­тримання названих передумов, то, як наслідок, ни­ні ніхто не може навіть точно назвати верховне по­ган­ське божество: одні автори вважають верховним бож­ком Дажбога, інші – Сварога або Перуна. Відо­мий знавець поганства старожитних слов’ян Е.Ан­нич­­ков переконаний, що на Русі кожна суспільна вер­ства визнавала різних богів: князь та дружина ви­зна­вали своїм божком Перуна, купці, ремісники – Ве­леса, а про­столюд мав інших божків. Додам, що й  се­­ред різ­них племен стародавньої Русі-України слід, ма­буть, очі­кувати не лише соціальних, а й суттєвих ре­гі­о­наль­них відмінностей у поганському віровченні.

Подпись:  

Те, що поганські божки, згадувані в українських лі­то­писах, запозичені від різних народів і в різний час, показує етимологія власних назв поганських бож­ків. Більшість дослідників сходяться на балтійсь­ко­­му походженні власної назви центрального бо­жест­ва князя Володимира – Перуна. На Сході, зокрема у філістимлянській або арабській традиції, слід шу­кати генезу іншого відомого божка – Дажбога. Про половецьке або перське походження Хорса говорили до­слідники ХІХ-ХХ ст. Семітське коріння має, оче­вид­но, слов’янський Велес (Волос), іранські джерела – Стри­бог, а фінські – богиня Мокоша. Очевидний ек­лек­тизм праукраїнського язичницького пантеону дає під­стави говорити про його молодість, своєрідну аси­с­тем­ність та вкрай слабку кодифікованість. Із при­йнят­тям християнства процес творення слов’ян­сь­ко­го язичницького пантеону не закінчується. До бож­ків, відомих із часу хрещення Русі-України, додалося чи­мало поганських божків, вигаданих діячами до­слід­никами язичництва у новітні часи. Адже до Воло­ди­мирових спроб витворити язичницький пантеон до­даються титанічні зусилля чисельної когорти сла­віс­тів, які активно творили і творять слов’янський пан­теон упродовж ХІХ-ХХІ ст. «Загін явно вигада­них богів, – як дотепно зауважив професор Ю.Карпен­ко, – творять божества Лель, Леля, Полель, Дана, Лада, Коляда». Процес творення поганських божків не припиняється і нині… Відродження язичницької мі­фотворчості у новітні часи зобов’язує її творців за­га­лом активно пропагувати міф про багатство та роз­роб­леність «прадідівської віри», яку, мовляв, «під­ступ­не християнство могло здолати після тривалої і кри­ва­вої боротьби». І саме цю роль найзапопадливіше ві­ді­грають адепти РУНвіри, яка поширилася в Україні про­тягом минулих двох десятиліть.

Іншим дуже вагомим аргументом на користь того, що християнство в Україні не насаджувалося мечем та вогнем, є неспростовні дані про поширення хри­сти­янства у ще доволодимирівські часи.  Так, ві­зан­тій­ський патріарх Фотій у середині 60-х рр. ІХ ст., тоб­то більше ніж за 130 років до відомої дати охре­щен­ня Русі-України Володимиром Великим, пише, що «руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту і непідроблену віру хри­стиянську». Візантійський імператор Константин Пор­фирогенес, який особисто подорожував теренами су­часної України, на початку Х ст. говорить, що па­т­рі­арх Ігнатій (жив приблизно в один час з патріархом Фо­тієм) на Русь вислав архієпископа. Про охрещення ки­ївського князя Аскольда у 60-х р. ІХ ст. твердить і  Ге­ор­гій Арматол. Припускають, що Аскольд був охре­­щений іменем Микола — церква, що й нині сто­їть у Києві на могилі князя, називається Свято-Мико­ла­ївською. Ми можемо пишатися, що цей історичний храм належить нині Укроаїнській греко-католицькій цер­кві. Про значну кількість християн у найближ­чо­му оточенні київського князя Ігоря можна судити на підставі його угоди з греками від 945 р., в якій, се­ред іншого, окремо застережено, що «ми ж [руси], скіль­ки нас охрестилося, клялися своєю церквою свя­то­го Іллі в соборній церкві [цесароградській Софії] і при­сягальним чесним хрестом». Засвідчена цим до­ку­ментом і київська церква св.Іллі також вказує на по­ширення християнства серед киян у доволоди­мир­ську добу. Християнкою була й Володимирова ба­бу­ся – княгиня Ольга, яку вже в 955 р. під час її по­дорожі у Константинополь супроводжував священик-ду­хівник. Усе це свідчить: до дати офіційного хре­щен­ня, чи, точніше, до визнання з боку Володимира Ве­ликого християнства офіційною релігією Русі-Ук­раї­ни, християнська традиція налічувала більш ніж сто­літню традицію. Цей факт, звичайно, ніяким чи­ном не применшує життєвого подвигу видатного му­жа української історії – князя Володимира Великого, який зробив християнство офіційного вірою у власній дер­жаві, та доклав величезних зусиль, щоб Христова ві­ра вкоренилася серед нашого народу.

Таким чином, коли мова заходить про хрещення Русі-України варто пам’ятати, що процес христи­яні­за­ції України-Русі мав надзвичайно серйозні пере­шко­ди, але ці перешкоди зумовлювалися зовсім не ворожістю наших пращурів до нової віри, а, по-пер­ше, катастрофічною нестачею християнських свя­щеників, дяків, єпископів, особливо тих, які воло­ді­ли б давньоукраїнською мовою; по-друге, гострою не­стачею всього корпусу богослужебної літератури; по-третє, відсутністю належних культових споруд. По­долання цих труднощів – справді тривалий і ви­сна­ж­ливий процес, який не завершився повністю й до нинішніх часів, коли активна християнська практика багатьох наших співвітчизників мирно ужи­вається з вірою в різні прикмети та палким за­ці­кав­ленням, наприклад, гороскопами. Процес христи­я­ні­зації українців не був кровопролитним, не ґрунту­вав­ся на насильстві, бо був не так спрямований про­ти якихось релігій, як зорієнтований на глибоке вко­рі­нення засад християнського віровчення у що­ден­ному бутті наших предків. І над цим завданням Хри­сто­ва Церква в Україні працює й досі.

Проф. Любомир Белей

Закарпатська греко-католицька спілка імені Івана Маргітича, Закарпаття онлайн.Громадські організації
26 листопада 2012р.

Теги: хрещення, Володимир, християнство, Русь-Україна

Коментарі

Гуцул 2013-05-03 / 19:26:17
Я підтримую язичників на всі 100%!!!

Русин 2012-11-26 / 11:12:04
Я думав, що відомий професор і патріот має мужність вийти за рамки офіційної історичної версії.На жаль того не сталося!Учень Методія Чорноризець Храбр пише, що словяни писали чертами і ризами, є відомі і словянські руни. А щодо мирного прийняття християнства пише повість временних літ, що варяги затягли ідола перуна в дніпро а кияни бігли за ним більше десяти кілометрів і кричали "Видибай боже" А князівські тіуни ходили в понеділок по хатах і били тих, що не були в неділю в церкві.Тому і пословиця понеділок день тяжкий.Аскольд імя скандінавська і є різні версії як він став київським князем. А що мало що збереглося з часів язичества то дякуйме тим, що насажовали Християнство на Русі вогнем і мечем. Але щось та збереглося і не була словянська міфологія убога, це сон сивої кобили. Та в нас більшість міфів , колядок, звичаїв, заговорів дійщли до нас з того (убогого) язичества. А в нас у Капатах і до нині язичества більше, як християнства. І міфом є те, що християнство багато, що дало Русі після його прийняття руського щита не було на воротах Цареграда. Київські митрополити-греки так робили щоб Русь не була сильною, вони принесли міжусобиці і помали повністю зруйнували державу. Тому хвалитися ниє чим. Пишіт пане правду бо неправда має курті ноги і інтернет мають не лиш дурні як Ви вважаєте.

Русин 2012-11-26 / 10:56:44
Я думав, що відомий професор і патріот має мужність вийти за рамки офіційної історичної версії.На жаль тог не сталося!Учень Методія Чорноризець Храбр пише, що словяни писали чертами і ризами, є відомі і словянські руни. А щодо мирного прийняття християнства пише повість временних літ, що варяги затягли ідола перуна в дніпро а кияни бігли зним більше десяти кілометрів і кричали "Видибай боже" А князівські тіуни ходили в понеділок по хатах і били тих, що не були в неділю в церкві.Тому і пословиця понеділок день тяжкий.Аскольд імя скандінавська і є різні версії як він став київським князем. А що мало що збереглося з часів язичества то дякуйме тим, що насажовали Християнство на Русі вогнем і мечем. Але щось та збереглося і не була словянська міфологія убога, це сон сивої кобили. Та в нас більшість міфів , колядок, звичаїв, заговорів дійщли до нас з того (убогого) язичества. А в нас у Капатах і до нині язичества більше, як християнства. І міфом є те, що християнство багато, що дало Русі після його прийняття руського щита не було на воротах Цареграда. Київські митрополити-греки так робили щоб Русь не була сильною, вони принесли міжусобиці і помали повністю зруйнували державу. Тому хвалитися ниє чим. Пишіт пане правду бо неправда має курті ноги і інтернет мають не лиш дурні як Ви вважаєте.

/ 7Чи оправдане "наше" русинство?
/ 35За лаштунками урочистостей хіротонії владики Ніла
/ 38Як хрестили Русь-Україну?
/ 7Мудрий душпастир
/ 4Пам’яті о.Йосипа Штилихи
/ 3Владика Ніл – єпископ-помічник Мукачівської греко-католицької єпархії
/ 2Промова Глави УГКЦ на могилі Вла­­дики Івана Маргітича
/ 8Деміфологізація чи незграбна міфотворчість?
/ 21Олександр Духнович – подвижник нацiонально-визвольної боротьби українцiв Закарпаття
/ 8о. А. Пекар, ЧСВВ. Греко-католицька церква під час мадярської окупації Закарпаття (1939-1944)*
/ 71Sui iuris Мукачівської греко-католицької єпархії: примара чи надбання колоніального минулого?
/ 6Чому вдома по-чужому?
/ 56Мiфи i реальнiсть про перебування св. Кирила на теренах сучасної України
/ 4Канадський парламент оцінив діяльність митрополита Андрея Шептицького
/ 2Схиляємо голови в тихій молитві. Слово про о. Монс. Авґустина Волошина
/ 1Книжкові новинки: В Ужгороді видали Великопісний молитовник
/ 38SUI IURIS Мукачівської греко-католицької єпархії,
/ 5Лист
/ 4Світлій пам'яті пастиря
/ 4Хто ініціював непристойну бійку за місце глави УПЦ МП?
/ 27Інцидент, що межує із вандалізмом. І не тільки…
/ 30Спілка імені Маргітича звернулася до владики Мілана і Папи Бенедикта ХVІ
/ 242В Ужгороді вшанували пам’ять владики Маргітича та прийняли звернення проти «русинської церкви»
/ 4В Ужгороді вшанують пам’ять єпископа Івана Маргітича
/ 4УГКЦ: від митрополії до патріархату
» Всі записи