Спортивний Олімп Марини Копчі-Ткаченко

Сьогодні весь світ прикутий до Літніх Олімпійських ігор у Лондоні. Всі в очікуванні нових спортивних звершень від своїх атлетів. Українці у своєму активі мають першу золоту нагороду. Медаль найвищого ґатунку виборола українська шпажистка Яна Шемякіна. А 20 років тому наша землячка, змс СРСР Марина КОПЧА із Олімпійських ігор-92, що проходили в іспанській Барселоні, повернулася до рідного міста над Латорицею з аналогічною нагородою, яку здобула у складі олімпійської збірної команди СНД на змаганнях чотириріччя.

Спортивний Олімп Марини Копчі-Ткаченко

 

– Як у футбольному Мукачеві з’явилася олімпійська чемпіонка з баскетболу?

– Я б так категорично не говорила, що Мукачево лише футбольне містечко. У той час, коли я ходила до школи, у нас були сильні баскетбольні команди, зокрема жіночі. А з дітьми у місцевій ДЮСШ тренером-викладачем працювала моя майбутня перша наставниця Валентина Гомонай. Її чоловік Євген Васильович був директором цього навчального спортивного закладу.

Уже тоді ми всі знали відомих спортсменок – вихованок Валентини Михайлівни, як-от Діну Каніжай, яку було включено до складу збірної України серед школярів. Відтак заслужений майстер спорту Ольга Сютрик у складі збірної СРСР стала чемпіонкою Європи серед юніорок. Майстер спорту Єва Болдог у складі збірної захищала честь України на Спартакіаді народів СРСР, а Етелла Рішко під прапором України виступала на Спартакіаді профспілок СРСР. І цей список можна продовжити.

– І все ж найбільш титулованою спортсменкою у Валентини Гомонай стала Марина Копча…

– Виходить так. Але у моєї навчительки крім мене є ще й інші вихованки, які досягли певних спортивних висот. Я уже кількох назвала. Але у Валентини Михайлівни є, скажімо, і  донька Наталія Гомонай, Тамара Іваненко, Тетяна Мозер, Зіта Куруц, Катерина Сабо, Євгенія Вешелені, Марія Біцко, Леся Богачик, які багаторазово ставали чемпіонами ДСТ «Спартак», у більш як 60 міжнародних зустрічах вигравали в команд Угорщини, Чехословаччини, Поль¬щі, Румунії. До речі, баскетбольні спеці¬алісти, колеги-тренери відзначали надзвичайно високу професійність Валентини Гомонай, комбінаційний, розумний баскетбол, який вона свого часу сповідувала і прищеплювала своїм учням.

– Що ви запозичили в своєї першої наставниці?

– Все прогресивне, що можна було взяти від цього спеціаліста з великої літери. Вона була не лише хорошим тренером, але й вдумливим і чесним педагогом, усе робила для того, щоб у своїх підопічних розкрити талант великого спортсмена. І у більшості їй це вдавалося. Лише наполегливість, праця до сьомого поту можуть принести певні результати.

– Ви майже 15 років виступали за команди майстрів. Як для жінки, дуже багато. Як це вам вдалося?

– Все залежить від самої людини. Звичайно, аби триматися у відповідній спортивній формі, потрібно щодня над собою працювати й відмовлятися від багатьох спокусливих звичок…

– Кажуть, що ви свого часу обожнювали солодощі?

– Думаю, що нема таких дітей, які не любили б солодощі. Я не була винятком. Обожнювала шоколад, але після народження доньки це зникло. Більше почала працювати над собою. Певну увагу приділяю правильному харчуванню, а також продовжую займатися спортом, правда, не так, як у молоді роки, коли була діючою спортсменкою. Ще кілька років тому інтенсивно бігала кроси.

– Підтримуєте нині зв’язки з вашими колишніми партнерками по збірній?

– Ми рідко зустрічаємося, бо дівчат нікому організувати – доводиться все робити самій. До речі, ви подали гарну ідею – зараз якраз 20 років з того олімпійського виступу. Шкода, що не потрапили на Олімпіаду 2000 року, ми б там могли показати результат, адже в нас тоді була «думаюча» команда.

– Але ви були у складі збірної команди незалежної України і на Іграх-96 в Атланті, де вибороли високе четверте місце.

– Зі своєї нинішньої позиції можу сказати, що Рижов був для нас ідеальним тренером. А той поєдинок добре пам’ятаю, адже я його, як кажуть, витягла на своїх плечах. Тоді Олена Жирко сіла за п’ять фолів, а в мене відкрилося якесь уже шосте дихання. Куба – «моя» команда: у мене виходило грати проти суперниць, а вони не могли зі мною впоратися. Вони «вилітали» на кожен рух, а я на дриблінгу їх обходила. Настільки втомилася, що просто не дивлячись кидала м’яч у бік кошика, а він туди чомусь влучав. Тоді партнерки також «здохли», бо в нас були проблеми з вагою – ми то наберемо, то скинемо.

Ігри в Атланті – це була перша Олімпіада, де українські атлети виступали окремою командою. Українці тоді виступили досить достойно – 9-е місце у загальному заліку. Попереду були такі потужні збірні команди, як США, Росії, Німеччини тощо. Здобути на змаганнях чотириріччя четверте місце – це теж вагомий успіх. Але тоді команда була лише сформована, а через чотири роки  – це вже був монолітний колектив, який зміг поборотися за олімпійські нагороди.. 

– Враження від Олімпійських ігор?

– Вони незабутні. Скажімо, в Атланті наш Державний прапор ніс нинішній президент НОК України, Герой України Сергій Бубка, а олімпійський вогонь запалив всесвітньо відомий боксер Мохамед Алі. А в Барселоні перед нашою збірною несли прапори всіх незалежних країн колишнього СРСР. В Атланті була дуже насичена культурна програма. 

– Що у вашому житті змінилося після «золотої» Олімпіади 1992 року в Барселоні й набуття Україною незалежності?

– Я продовжувала кар’єру в київському «Динамо», а готуватися до континентальної першості у складі збірної України було цікавіше, ніж за часів СРСР. Адже багатьом, хто не міг потрапити до складу союзної команди, надавали шанс проявити себе в українській формі. Думаю, у мене, як і в інших дівчат, була мета досягти визначного результату, до якої ми спрямовано йшли. На чемпіонаті Європи-1995 і наступних Олімпійських іграх Україна довела свій високий рівень. Шкода, що в Атланті в матчі за «бронзу» арбітри надали перевагу господаркам майбутніх Ігор – австралійкам.

– Як у вас з чоловіком виникла ідея створити свій клуб?

– Мій чоловік Ігор був справжнім фанатом баскетболу – разом iз ним ми й відважилися на реалізацію своєї ідеї. Коли створювали клуб, я не думала, що так надовго в це втягнуся. Але в нас хороший колектив, і працюємо ми в гарних умовах. Університет фізкультури іде нам назустріч – надає ігровий і тренажерний зали, стадіон.

– Наскільки важко вам дався перехід від гравця до тренера й власника клубу?

– Дуже складно. У команді 15 дівчат, і треба бути психологом, щоб знайти до них підхід, адже в кожної свій характер, свої емоції. А у 1999 році у нашій сім’ї сталося страшне горе – я втратила милого і доброго чоловіка та батька моїх дітей. Ліза народилася вже тоді, коли її батька не було серед нас. Не хочеться про це й говорити. Ігор був трудяга, він забезпечував ТІМ-СКУФ усім необхідним, а після того, як його не стало, думала, що клуб не виживе. Та, на щастя, з’явилася добра людина, яка нам підставила плече. Він любить спорт, тому фінансово підтримує наш клуб, і не тільки. У нас немає таких зарплат, як в інших багатих клубах, але ми маленькими кроками рухаємося вперед. Дівчата не скаржаться, їм створені умови для нормальної роботи й зростання в спортивному плані.

– Бажання кинути баскетбол і спробувати себе в іншій сфері у вас не виникало?

– Ні, мабуть, я приречена все життя бути в спорті (усміхається). Скільки витримаю – стільки й працюватиму. Та й узагалі, після завершення кар’єри спортсмену важко знайти собі місце в позаспортивному житті. Любов до баскетболу і взаємостосунки з його людьми, спортсменками не відпускають мене, хоча інколи доходиш до відчаю.

– А як ви поповнюєте свої знання новинками?

– У жіночому баскетболі в Україні фактично не існує конкуренції між тренерами – ніхто не хоче йти на цю посаду. У мене ж своє в голові. Я не пишу конспекти, а орієнтуюся на власну інтуїцію, досвід, на те, що мені Бог дає. Наприклад, бачу якісь проблеми і кажу, що сьогодні треба працювати саме над ними. Я пробувала читати книги, але зараз цим не займаюся (хоча, можливо, й треба), бо викладеного в них замало для сучасного баскетболу. Під¬ручники не допоможуть зорієнтуватися в ігровій ситуації – мусить бути розуміння того, що відбувається на майданчику.

Через те, що я жінка, в мене інколи виникають проблеми з дівчатами в плані дисципліни. Не через вияв емоцій, а якраз навпаки – я деколи можу промовчати і не вказати на помилки. Крім того, я переймаюся не лише тренерськими проблемами – потрібно приділити час і розмовам з дівчатами на особисті теми, забезпеченню фінансування клубу, та й про власних дітей не забувати.

– З яким настроєм олімпійська чемпіонка тренувала команду українського чемпіонату?

– Якщо чесно, нинішня першість пригнічує, бо після минулорічного об’¬єднання вищої й першої ліг стало багато прохідних матчів. Зокрема, для моєї команди ТІМ-СКУФ, постійного призера чемпіонатів, осіння частина перетворилася на халтуру, бо нерідко ми виграємо з різницею ледь не в сто очок. У таких матчах важко оцінити свою роботу, що проводиться на тренуваннях. А от після нового року зустрічатимемося з більш серйозними опонентами, і нам забракне фізичних сил.

У попередні роки турнір був більш напружений і цікавий. Можливо, нововведенням федерація хоче підняти рівень гравців, але позитивного результату це не дає. Думаю, сильні команди, хоч би як мало їх було, мають грати між собою, щоб якось прогресувати. Так роблять у більшості європейських країн, дбаючи про інтереси національних збірних.

– До речі, а у вашій команді хтось грав із Закарпаття?

– Свого часу у мене грала Валентина Воронова. Вона не тільки моя землячка, її першим тренером, як і моїм, була Валентина Гомонай. Валентина з нами стала володаркою золотих медалей, а потім грала у Німеччині, Польщі, Львові. Остання її команда – БК «Франківськ».

Підготував  Василь Гаджега

Довідка:  Марина Іванівна Копча-Ткаченко народилася 29 серпня 1965 року у Мукачеві. Заслужений майстер спорту СРСР із баскетболу (1992 р.). Заслужений працівник фізичного виховання і спорту України. Амплуа: захисник.

Першим тренером у дівчини була заслужений тренер УРСР Валентина Михайлівна Гомонай, яка нині проживає у рідному Мукачеві. Торік вона відсвяткувала своє 80-річчя.

1991 рік – чемпіон Європи, 1992 рік – володар золотої медалі Олімпійських ігор в Барселоні.

У 1995 році мукачівка у складі збірної команди України з баскетболу стала чемпіонкою Європи.

1996 рік — учасниця Олімпійських ігор в Атланті  (4-е місце). Багаторазова переможниця та призерка чемпіонатів УРСР та України, а також інших престижних міжнародних та всесоюзних турнірів та змагань. 1999/2001 рр. — головний тренер жіночої збірної України з баскетболу.

Марина Іванівна КОПЧА-ТКАЧЕНКО народилася 29 серпня 1965 року у Мукачеві. Заслужений майстер спорту СРСР із баскетболу (1992 р.). Заслужений працівник фізичного виховання і спорту України. Амплуа: захисник.

Першим тренером у дівчини була заслужений тренер УРСР Валентина Михайлівна Гомонай, яка нині проживає у рідному Мукачеві. Торік вона відсвяткувала своє 80-річчя.

1991 рік – чемпіон Європи, 1992 рік – володар золотої медалі Олімпійських ігор в Барселоні.

У 1995 році мукачівка у складі збірної команди України з баскетболу стала чемпіонкою Європи.

1996 рік — учасниця Олімпійських ігор в Атланті  (4-е місце). Багаторазова переможниця та призерка чемпіонатів УРСР та України, а також інших престижних міжнародних та всесоюзних турнірів та змагань. 1999/2001 рр. — головний тренер жіночої збірної України з баскетболу.

 
06 серпня 2012р.

Теги: спорт, Марина Копча-Ткаченко

Коментарі

Ирина 2013-10-17 / 18:51:35
Здесь теплые слова и про мою маму Валентину Михайловну Гомонай. 15 октября ей исполнилось 82 года. Спасибо Марина.Ты пожалуй ее лучшая, самая именитая воспитанница.


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи