Йожеф Сабо - віртуоз українського футболу

Вміння атакувати і захищатися, зробити вивірену передачу і завершити прицільним ударом атаку самому, «відмінно» виконувати одинадцятиметрові удари, фізична витривалість і висока технічна майстерність, самовідданість і непоступливість у боротьбі, вимогливість до ігрової дисципліни, незаперечний авторитет не тільки серед колег і товаришів по команді, але й серед суперників, тонке знання тренерського ремесла – всі ці риси притаманні одному з кращих радянських півзахисників усіх років, профі українського футболу Йожефу САБО.

Колега Йожефа Йожефовича по київському «Динамо», славнозвісний футболіст Віктор Серебряников в одному з інтерв’ю зізнався: «Для мене Сабо і взагалі закарпатські футболісти — взірець професійного ставлення до справи. Суворий, безкомпромісний на полі, Сабо виявився чуйним педагогом, доброзичливим, але твердим у рішеннях тренером».
 
Свій шлях у великий футбол Йожеф розпочав у юнацькій команді Ужгородського ФМК ім. О. Борканюка під керівництвом тренера Василя Гажо, який свого часу теж виступав за дублерів київського «Динамо». 
 
У 1958 році Сабо вперше одягнув футболку ужгородського «Спартака» і став наймолодшим гравцем команди. Мало того, 18-річний ужгородець став кращим бомбардиром спартаківців, провівши у ворота суперників 8 м’ячів. 
 
Через рік Сабо разом із Василем Турянчиком та Андрієм Гаваші був за¬прошений до ки-їв¬ського «Динамо». В ігровий ансамбль кращої української команди він вписався від¬разу, а через два роки в її складі отримав першу золоту медаль чемпіона колишнього Союзу. 
Йожеф Йожефович Сабо — один з небагатьох, хто у вітчизняному футболі досяг найвищих вершин у ігровій та тренерській кар’єрі.
 
– Йожефе Йожефовичу, кілька слів про перше «золото» у чемпіонаті колишнього Союзу... 
 
— Це був справжній тріумф київського «Динамо». У 1961 році вперше чемпіонське звання виграла не московська команда, а саме кияни. Того року ми стартували чудово, вигравши поспіль п’ять матчів. «Зеніт» обіграли із «сухим» рахунком 3:0, «Білорусь» — 6:1, «Калев» (Таллінн) та одноклубників із Москви — 3:1. А чемпіонське сходження киян розпочалося після перемоги над московським «Спартаком». 
 
– Приємних моментів було вдосталь у вашій футбольній кар’єрі? 
 
— Всяке бувало. Футбольна доля — річ непередбачувана. Хіба може той чи інший гравець спрогнозувати, що відбудеться у його кар’єрі через рік або, скажімо, через десятиліття? Адже ніхто не застрахований від травм, інших ситуацій і негараздів. Чого гріха таїти, через гарячкуватість керівництво мене навіть відсторонювало від ігор. І все ж чомусь запам’ятовуються найприємніші й найгірші хвилини. Пам’ятаю, граємо у півфіналі з німцями (чемпіонат світу в Англії). Якби не упереджене суддівство італійського арбітра Лобело, більш ніж упевнений, все могло статися для нас інакше. Уже на десятій хвилині збивають Володимира Поркуяна, стопроцентне пенальті арбітр не призначає. Мало того, вилучає Ігоря Численка, коли той відмахнувся від настирливих опікунів. А на той факт, що вони його довгий час провокували, не звернув уваги. У тому матчі й мені не пощастило – зламав ногу. 
 
– А як це трапилося? 
 
— Чисто ігрове зіткнення. Баккенбауер перестрибував через мене і зачепив ногу. Ми хоча й грали вдев’ятьох (заміни тоді робити не дозволялось. — Авт.), та м’яч в основному перебував на половині суперників. Спочатку розрив скоротив Володимир Поркуян. Володя міг і зрівняти рахунок, але з близької відстані схибив головою.
 
– Кого не вистачало збірній на турнірі?
 
— Нам дуже бракувало Віталія Хмельницького. Це був єдиний промах наставника збірної.
 
– Вас включили до символічного списку 22-х найкращих гравців світової першості.
 
— У нас тоді була хороша збірна. Ми не поступалися нікому
 
– Який, на вашу думку, був найцікавіший матч?
 
— На таких змаганнях прохідних ігор практично не буває. Всі команди укомплектовані кращими виконавцями тієї чи іншої країни. Однак бразильці й тоді залишалися фаворитами. Безперечно, в 1965 році на всесвітньо відомому стадіоні «Маракана» ми грали матч саме з бразильцями, за яких тоді виступали Сантос, Белліні, Жаїр, Герсон, Флавіо, Адемір, король футболу Пеле. Незважаючи на «зіркову» команду, той поєдинок ми провели просто чудово. Фінальний свисток арбітра зафіксував бойову нічию (2:2). Тут мав місце кумедний випадок. Ми перший гол забили після того, як бразильський голкіпер Манга невдало вибив м’яч, і той полетів у бік Анатолія Банишевського, який поспішав на свою половину поля. Ми гукаємо: «Розвернись!». Він це робить, і у той момент м’яч влучає в його голову і рикошетом  у сітку воріт. Такого курйозного гола не бачив більше ніколи, хоча і я в кількох матчах забивав голи у власні ворота. 
 
– Першовідкривачем єврокубкових турнірів був ФК «Динамо» Київ, який  2 вересня 1965 року провів перший матч у рамках Кубка володарів кубків з пів-нічною ірландською командою «Колрейн». Крім вас, у складі киян був також мукачівець В. Турянчик. Що можете сказати про цей історичний матч?
 
— Дійсно, це був перший для нашої команди офіційний матч на клубному рівні. Однак не можна говорити, що ми були новачками на міжнародній арені. «Динамо» провело чимало товариських ігор із зарубіжними клубами, а дехто з нас мав в активі виступи в складі збірних команд як країни, так і олімпійської. І все ж попервах хвилювання не покидало динамівців, адже ми першими з радянських футбольних колективів пробували сили в єропейському престижному турнірі. Правда, хвилювання скінчилося на 14-й хвилині, коли у воротах господарів побував перший гол після того, як Віталій Хмельницький, який дебютував у «Динамо», зробив вивірену передачу в центр, приблизно на лінію штрафного майданчика. Цей пас могли реалізувати і я, і Серебряников, але найближче до м’яча виявився Андрій Біба, який точним ударом спрямував його в сітку воріт. До речі, справу на нашу користь було вирішено вже у першій 45-хвилинці, коли ми провели у ворота господарів три м’ячі. А кінцевий результат – 6:1 на нашу користь. 
 
– Відомий київський футболіст Юрій Войнов назвав вас півзахисником нового типу. Що він мав на увазі? 
 
— Річ у тім, що я завжди старався вміло захищатися і продуктивно атакувати й забивати голи, особливо із далекої відстані або стандартних положень. Крім того, ми із Василем Турянчиком почали робити підкати. Цього футбольного прийому нас навчив мій перший тренер і теж екс-гравець київського «Динамо» Золтан Дьєрфі. До того ж ми тоді грали не лише на результат, але більше для глядачів. У такий футбол нині грають більшість західноєвропейських клубів. Уболівальник йде на стадіон, як глядач у театр, і віддає свої кровні гроші, аби подивитися «спектакль» високого ґатунку. 
 
– Яким бачите футбол майбутнього? 
 
— Найперше – швидкісним, як мовиться, в один дотик. Буде значно більше футболістів-універсалів. Висока функціональна підготовка спортсменів, взаємозамінність гравців атаки й оборони зроблять футбол інтенсивнішим і видовищнішим. Дедалі менше сьогодні бачимо майстрів, що віддають перевагу неспішній грі, у них вже немає часу ні на обдумування своїх дій, ні на те, щоби послати партнерові точний дальній пас. Маємо футболістів нової формації – швидкісних, вибухових, які все роблять у русі, за один дотик. Вони й м’ячі забивають без зупинки... 
 
– У київському «Динамо» ви були штатним пенальтистом і практично реалізовували всі одинадцятиметрові удари. А, можливо, були й зриви? 
 
— Звичайно. Перший одинадцятиметровий удар не забив у відповідальному матчі 16 листопада 1967 року. Ми грали в 1/8 фіналу Кубка європейських чемпіонів з польським клубом «Гурнік» із міста Забже на центральному київському стадіоні. Цю команду тоді тренував наш відомий земляк, уродженець Берегова Гейза Колочаї. Воротарю «Гурніка» Костці польські студенти, що навчалися в Києві, підказали, що мій улюблений кут — лівий. На 84-й хвилині при рахунку 2:1 на користь поляків румунський арбітр Думітреску у ворота гостей призначив пенальті. Я сильно пробив у свій улюблений кут і Костка у карколомному стрибку парирував мій удар. Я в той час готовий був провалитися крізь землю. 
 
У Польші кияни (у цьому поєдинку Йожеф Сабо не грав. — Авт.) намагалися будь-що взяти реванш. Але матч, на превеликий жаль, завершився внічию (1:1). До речі, гол у киян головою, високо вистрибнувши, забив Василь Турянчик. 
 
– Знаю, що після завершення виступів за команди майстрів ви ще довго грали у футбол... 
 
— Звичайно. Просто відразу, як кажуть, повісити бутси на гвіздок – такого практично не буває, за винятком, коли серйозна травма чи, не дай Боже... Я очолив динамівську ветеранську команду. Кожні вихідні ми виїжджали на товариські зустрічі до міст і селищ України. За сезон проводили 60–70 ігор і майже в усіх вигравали. Кілька років також виступав за ветеранську збірну СРСР, з якою побував у багатьох куточках країни та за рубежем. 
 
– Знаю, що у вас вільного часу практично нема. Але якщо він з’являється, то чим любите зайнятися: театр, книги, риболовля чи ...? 
 
— Щоранку у парку роблю фіззарядку, а якщо перебуваю на Закарпатті, то люблю  у лісі пробігтися, а потім зробити зарядку. Одне слово, люблю інтенсивний відпочинок. Така натура.  
 
 
Розмовляв Василь Гаджега
30 липня 2012р.

Теги: Сабо, спорт

Коментарі

Vulfgar 2012-08-02 / 15:37:06
Вы все время так открыто высказываетесь?

— Я всегда прямой был. Сейчас вот на Сабо напер в одном интервью...

— Отказываетесь от своих слов?

— Нет, не отказываюсь. Кухня футбола — страшная. Понимаете, страшная! Но ее надо знать и старшим волкам, и молодым. Люди подходят ко мне, говорят: «Спасибо, что не побоялся сказать правду». А чего мне бояться? Кого? Я сказал то, что знаю, что думаю, из пальца ничего не высосал. А то умрем, а правды так и не узнаем.

— Что вы не приемлете в Сабо?

— Он в свое время с аферистами связался. Нам же Щербицкий премии давал за выигрыши — хозяин о нас хорошо заботился, а Сабо все было мало. Играя в команде, в выходной поехал в Минск заниматься «бизнесом» — на «пакет» кидать...
-------------
http://dynamo.kiev.ua/articles/38722.html

Серебяников ще багато цікового сказав про Йовжі бачія

Ветеран футболу 2012-08-01 / 18:25:43
Пан Гаджега ще забув нагадати Йожефу Сабо про його приз, яким його нагородила англійська королева Єлизавета на чемпіонаті світу, як найкрасивішого хлопця.

Faust 2012-07-30 / 18:27:42
Гарна стаття, пане Василю. Дякуву Вам. Треба, щоби ми, закарпатці, хоч періодично згадували про своїх славних земляків у різних сферах їх діяльності. Адже наш народ дуже талановитий і працьовитий, а "містами" і геніальний. Ми повинні пишатись своїми людьми!..


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи