Рятівник дитячих сердець. Знаменитому кардіохірургу В.Лазоришинцю виповнилося 55

У вищій мірі несправедливо, коли через вроджену ваду серця дитя в янгольському віці змушене покидати цей світ. На чатах життя передусім таких пацієнтів, яким усього кілька днів від роду, стоїть уродженець села Сокирниця Хустського району Василь Лазоришинець – академік Академії медичних наук України, професор, доктор медичних наук, заслужений лікар України, лауреат Державної премії України, кавалер орденів світських і релігійних. Крім того, заступника директора Інституту серцево-судинної хірургії ім. Амосова АМН України В.Лазоришинця обрали дійсним членом Європейської асоціації кардіоторакальних хірургів, Французької асоціації торакальних і серцево-судинних хірургів та Американської асоціації торакальних хірургів

Рятівник дитячих сердець. Знаменитому кардіохірургу В.Лазоришинцю виповнилося 55

ВИЗНАЧАЛЬНА РОЛЬ ВИПАДКУ

Найважливіші його нагороди – врятовані життя, адже він провів понад  5 тисяч операцій. Жоден з прооперованих ним хворих не мав шансу жити. А він дав їм такий шанс. І нині вони повноцінно живуть, створюють сім’ї, тішаться своїми дітьми. Тому за нього моляться не лише по церквах, а й по мечетях і синагогах.

...У малесенької внучки народного депутата виявили захворювання серця. Щоб не гаяти часу, найняли літак і полетіли в Німеччину. Там оглянули дитинку, підтвердили діагноз, погодившись, що треба терміново робити операцію. «У чому проблема? Робіть». – «Але ми такі операції не проводимо. Їх може зробити лише  доктор Лазоришинець у Києві…»

– Чи був хтось із ваших предків хоча б цілителем? Може, генами вам передалося…

– Мої діди-прадіди по материній і по батьковій лініях – хлібороби. Батько Василь Васильович, на честь якого і мене назвали, в молодості трудився на шахтах Донбасу. Він, його рідні брати Іван та Юрій  були передовиками, і їхні фото у шахтарських спецівках друкували тодішні газети й навіть  журнал…

Було таке.  Батько, повернувшись у рідні краї,  всеньке трудове  життя  – 32 роки! – працював водієм вантажівки. Він і нині, у свої вісімдесят літ, упевнено тримається за кермом легковика. Мати, Юлія Михайлівна, була в селі листоношею. Недавно ми відсвяткували мамчину сімдесят п’ятку…  Школярем я, як найстарший з трьох дітей, не раз замість неї розносив пошту по селу, бо в неї було багато іншої роботи.

– Як же сталося, що ви пішли в медицину? А за вами й ваша сестра Тетяна – нині кандидат медичних наук, яка теж працює в місті над Дніпром…

– У мене визначальну роль відіграв випадок. Було літо 1973-го. Я тоді закін­чив дев’ятий клас. Ми щось робили на­дворі з моїм молодшим братом, 12-річ­ним Іванком. І раптом він з огорожі самим пахом падає на дерев’яний кілок, що стирчав із землі. А вдома ж нікого з дорослих. Я малого на велосипед, довіз до головної дороги, що вела до райцентру, а звідти автобусом доправив у Хустську райлікарню. «Треба робити негайну операцію», – оглянувши брата, мовив лікар. Я з дерева під стіною крізь вікно спостерігав за всім, що діялося в операційній. Операція тривала десь півтори години. «Все буде добре», – заспокоїв хірург мене і батька, який прилетів до лікарні. Той ескулап нагадував мені щось неземне, якогось чарівника, напівбога. І тоді в душі твердо вирішив: буду лікарем.

– Закінчивши школу із золотою медаллю, подалися в Київ…

– Так, у медичний інститут імені Богомольця. На «відмінно» склав один екзамен, профілюючий, з хімії, і став студентом. На старших курсах працював медбратом хірургічного відділення міської лікарні №12 міста Києва. Шестикурсником самостійно зробив першу операцію. На апендицит… Хоч це й не дозволялося недипломованому, та під наглядом хірурга Адольфа Ганзіна я наважився…

Але ж на початку навчання була ситуація, коли я хотів залишити медінститут. Ми провчилися місяць, коли до нас завітав академік Микола Амосов – медичне світило, яке вже сяяло на цілий світ! І прочитав лекцію про медичну кібернетику, що вже розробляються такі хитромудрі машини, які ставитимуть діагноз, виписуватимуть ліки і навіть оперуватимуть пацієнтів. Лікарі взагалі не будуть потрібні! Тоді навіщо я вчитимуся? Треба кидати інститут і шукати себе в якійсь іншій іпостасі.

– Пройшло не так багато часу – і ви особисто познайомилися з видатним Амосовим. Він навіть згадав вас у своїй книжці як молодого талановитого хірурга, що багато про що свідчить.

 – Микола Амосов був на моєму сорокаріччі, а ще до того, 16 грудня 1996 року, подарував мені свою книгу «Повести».

Але на шляху до столичного інституту  ще потрудився у Чернігівській обласній лікарні: ургентним патологоанато­мом, на півставки – судинним хірургом, викладав у медучилищі, був звіль­неним секретарем комсомольської ор­гані­зації… Мало того, мені пропонували піти по комсомольській, а потім партій­ній лінії. Я не міг зрадити мрію.

НЕОБХІДНОГО ДОСВІДУ МИ НАБУВАЛИ ПО ВСЬОМУ СВІТУ

– З 1984-го й до сьогодні майже три десятиліття ви маєте справу із серцем – двигуном людського організму.       

 – Тисячі й тисячі операцій позаду, тисячі й тисячі годин, проведених за операційним столом. І кожна з них – у пам’яті. Коли наш Інститут очолив академік Книшов, то зразу відправив кілька бригад фахівців на навчання у зарубіжні клініки, де ми набралися необхідного досвіду. Це сприяло тому, що вже з 1992 року почали оперувати новонароджених.

– А до того часу в нас це не робили?

– Не тільки в Україні, а й у цілому СНД. Наш Інститут фактично був піонером тут, першим у колишньому СРСР. Нині відділ, який я очолюю, щороку проводить понад 600 операцій. Деякі з них такі унікальні, які можуть зробити лише одиниці. Доки таких хворих лікували тільки терапевтичними методами, 40 процентів з них помирали. Коли їх у світі почали оперувати – смертність знизилася до 10 відсотків. Але ми пішли ще далі: перед тим, як оперувати хворого, розігріваємо його організм до 40 градусів Цельсія.

– Для чого?

– При такій температурі  бактерії гинуть, і таким чином нам вдалося зменшити післяопераційну летальність до 1,8 – 2 процентів. Проти десяти.

Я пройшов хорошу хірургічну школу світового рівня. Мюнхен. Німецький центр серця. Потім – Австралія… А в Сполучених Штатах нас була ціла бригада: семеро зі столиці України. Мемфіс, штат Теннессі. Моїм наставником був Білл Новік – здоровенний, кілограмів півтораста вагою. Коли ближче познайомилися, виявилося, що в нього корені теж з України. Потомственні ескулапи. Дід його виїхав з Києва у США напередодні Першої світової. Син став лікарем. І внук обрав цю професію. Перед від’їздом додому керівник клініки запропонував мені залишитися. Мені було тоді 35 літ. Прикинув собі: поки складу екзамени на знання мови, попрацюю п’ять років загальним хірургом. Мені буде вже 50, коли почну оперувати. Я так довго чекати не міг і не хотів. Хотілося вже робити основний етап операції, а не чекати хтозна-скільки. Був упевнений, що можу. Тому повернувся в Україну. Адже тут теж комусь треба помагати маленьким, а не тільки в Америці... 

– У 1993-му вам, 36-річному, академік Книшов запропонував посаду завідувача від­ділу хірургії вро­джених вад серця  дітей молодшого віку…      

– Я не сподівався на подібне. «Геннадію Васильовичу, я ж зовсім недавно працюю в Інституті…» –  «Обговоренню не під­­­ля­гає. А працюватимеш погано – зві­ль­­­нимо взагалі», – різко обірвав мене керівник.

Першу операцію зі штучним кровообі­гом  я зробив у 1989-му саме в день свого 32-ліття. Це була 12-річна дівчина, з якою і тепер спілкуюся, коли вона приходить на черговий медогляд…  Обережно розрізаю сердечко… Уважно роздивляюся. На годину-дві воно зупинене, штучний апарат замість нього перекачує кров, тому кожна секунда справді на вагу золота… І на вагу життя. Коли оперуєш, час не відчуваєш. Якщо треба – запитую в анестезіолога, який стежить за годинником. Навіть до туалету ніхто не виходить.

ЩОРОКУ –  ПО 250 ОПЕРАЦІЙ

– У пам’яті знову зринає думка Амосова з тієї ж книги «Думки і серце»: «Всі діти приємні… Але особливо дорогі ті діти, які вистраждані. І не тільки для батьків, а й для хірургів. Вони стають рідними – в них вкладена частина твоєї душі». Скільки триватиме операція – один Бог знає. Бо, розкривши грудну клітку, можна чекати багато сюрпризів. Тоді оперативне втручання значно затягується…

Донедавна такі хворі змушені були чекати 18-річчя, коли їм можна було лягти на операційний стіл. Але до цього віку не доживало 90 процентів! І я разом зі своїми колегами висунув сміливу ідею, а потім утілив її в життя: метод пластичних операцій  на ураженому клапані. Бо свій клапан завжди кращий за будь-який штучний. З 1994-го почав успішно освоювати цей новий метод. Відтоді понад півтори сотні врятованих мною з цієї недуги пацієнтів живуть повноцінним життям, радіють сонцю і світу, одружуються і народжують діточок.

– Де й ким би вам не доводилося працювати, які високі посади не займати, навіть заступника, а потім і першого заступника міністра охорони здоров’я України – ви ніколи не полишали скальпель…

– Щороку виконую близько 250 операцій. І це незважаючи на часті відрядження по країні і в закордоння. Дивувалися міністерські працівники: коли  вранці приходили у свої затишні кабінети, щоб починати робочий день, я вже повертався з операційної, де встигав врятувати людське життя. Для всіх це було чимсь занадто новим, неординарним, незвичайним і навіть дивним… А я всі три міністерські роки не зраджував цього правила: перш за все практично рятувати життя людині. У будь-якій іпостасі: ученого, керівника, організатора охорони здоров’я. Вперше на пострадянському просторі ми застосували практику обміну досвідом з провідними кардіохірургічними клініками Європи і Сполучених Штатів Америки, що принесло прекрасні результати. За безпосередньої моєї участі вперше в Україні успішно виконана операція «Норвуд 1» при синдромі гіпоплазії лівих відділів серця. Обгрунтовані та розроблені нові підходи в тактиці хірургії повної форми атріовентрикулярного септального дефекту, в тому числі і у дітей із синдромом Дауна. Вироблені нові підходи в тактиці хірургії подвійного відходження магістральних судин від правого шлуночка серця. У відділенні розробляються та впроваджуються нові оперативні доступи при кар­діохірургічних операціях, так звана «мінімально-інвазивна кардіохірургія». Окремим досягненням стало активне впровадження ендоваскулярних методів хірургічного лікування вроджених вад серця (стенування коарктації аорти, закриття септальних дефектів оклюдерами). У зв’язку із зростанням захворюваності інфекційним ендокардитом дітей в Україні розроблені принципово нові методи хірургічного лікування при цій патології…

– У вас – чудова сім’я, дружина Тетяна, з якою ви разом йдете по життю вже понад тридцять літ і яка кохається в поетичному слові…

– Тил для будь-якої людини – це основне. Справді, мені поталанило на другу половинку, яка подарувала мені двох прекрасних донечок. Старша, Леся, закінчила гуманітарний ліцей Київського національного університету і зробила нас дідусем і бабусею, подарувавши сонечко-внучку Анну. Молодша, Катерина, – студентка Лондонського університету, де студіює засоби масової інформації. Пише вірші, прозу. Щоправда, англійською мовою. Недавно повернулася з Голлівуда, де, як літературний сценарист, пропрацювала три місяці...

– Тож з двома п’ятірками вас, Василю Васильовичу! Нехай доля і надалі буде прихильною до вас, а Всевишній допомагає у справді богоугодній справі – рятуванні приречених янголяток…

Андрій Дурунда

30 травня 2012р.

Теги: Лазоришинець, хірург,

Коментарі

Читач 2012-08-09 / 01:26:27
Не переведуться талатни у наших Карпатах.


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи