Слуги народу Закарпаття: історія, сучасність, перспективи

У цьому плані також вельми цікаве питання: «Які шанси в краї мають немісцеві кандидати, якщо вони захочуть балотуватися»? І тут висловлюються  прямо протилежні думки. Одні вважають, що «купити» округ на Закарпатті набагато дешевше, ніж, приміром, у Києві. Інші – що «чужинцям» немає чого робити по цей бік Карпат, і тому все вирішуватимуть лише місцеві жителі. У зв’язку з цим попробуємо і ми викласти свій погляд на історико-політичний досвід Закарпаття та вирахувати шанси окремих кандидатів.

1. До витоків

Перші альтернативні вибори у новітній історії Закарпаття відбулися ще за радянської влади. У березні 1989 року по загальнообласному виборчому округу до Ради Національностей Верховної Ради СРСР висунувся перший секретар обкому КПУ Генріх Бандровський разом з альтернативним кандидатом – головним лікарем Дубівської дільничної лікарні Тячівського району Миколою Бігунцем. Попри те, що переважна частина виборців навіть не знала прізвища суперника партійного керів­ника, перемога останнього виявилася більш ніж переконливою: Г.Бандровський – 22%, М.Бігунець – 73,2%. Це було перше класичне протестне голосування в краї, коли голоси віддавалися не так «за», як «проти». По-перше, проти вищого партійного керівника, з яким асоціювалася влада. По-друге, «чужака», що так і не спромігся створити власної команди й знайти спільну мову з місцевою елітою.

Виходець із Кіровоградщини, який 16 років очолював Львівський міськком КПУ, Г.Бандровський був призначений першим секретарем Закарпатського обкому в грудні 1980 року. Перед ним стояло нелегке завдання не лише зміцнити авторитет партії в області, а й приборкати місцевих партійців, оскільки попередній керівник Ю.Ільницький завдяки хорошим стосункам з Л.Брежнєвим мав значний привілей вести доволі самостійну кадрову політику, а Київ тоді не мав достатнього впливу в області. Скориставшись хворобою Л.Брежнєва, В.Щербицький прагнув його здобути. Звідси цілком логічним виглядало й рішення Г.Бандровського позбутися головного конкурента в боротьбі за владу й лідера тогочасної місцевої еліти М.Волощука, якого було витіснено з посади голови облвиконкому.

Однак, крім звичайних апаратних інтриг і труднощів, Генріх Йосипович стикнувся з особливою ментальністю, яка вироблялася на Закарпатті століттями. Річ у тім, що в краї, де лише протягом ХХ століття 6 разів мінялася державна належність і котрий за складом населення є багатонаціональним, виробилася специфічна психологія, яку можна назвати «місницький інтернаціоналізм». Іншими словами, житель Закарпаття, хай до якої б національності належав і якою б мовою говорив, не підлягає дискримінації, а будь-хто нетутешній, незалежно від національності і мови, сприйма­ється як чужак. До цієї категорії був зарахований і Бандровський. З такою ж проблемою в майбутньому стикнуться В.Медведчук, Г.Суркіс, Г.Москаль та інші, і від того, як вони реагували на ситуацію, багато в чому залежала їхня подальша політична доля. Таким чином перші ж альтернативні вибори показали специ­фічність симпатій краян. І хоча на цих виборах до Ради Союзу в Ужгородському виборчому окрузі переміг «чужак», генерал-полковник Едуард Воробйов, командувач Центральної групи військ, що розташувалася в Будапешті, але вони, за старою радянською традицією, проходили на безальтернативній основі. Тим не менше Е.Вороб­йов уже назбирав 14% «проти».

Через рік, у березні 1990 року, вже проходили перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР. В області було сформовано 11 округів, на кожному з яких висувалося від 3 до 18 кандидатів. Усього 86. Найбільше ж,  18, звичайно в Ужгороді. Серед них представників інших областей не було. Хоча про багатопар­тійну систему в Україні тоді ще лише починали говорити, але серед програмних положень кандидатів уже спостерігалося певне позиціонування. Розмежування проходило насамперед по лінії «компартійна номенклатура – прихильники націонал-демократичних ідей». Виділялася й третя група успішних господарських керівників. Серед  представників першої слід назвати М.Волощука, І.Габора, І.Галаса, І.Машкова, В.Ільтя. Націонал-демократичні гасла взяли на озброєння В.Бедь, П.Чучка, Л.Караванська. Але найбільшого успіху досягли якраз представники господарського корпусу – І.Еліашевич, В.Данчевський, В.Шепа, А.Поличко, Д.Кельман, І.Герц, І.Попович. Причому в майбутньому й ця група розкололася за ідеологічними ознаками. Однак цікавою особливістю області було те, що навіть партійна номенклатура активно використовувала «самостійницькі» гасла, маючи на увазі насамперед самостійність області стосовно Києва. Такий стан справ був приводом для обвинувачення закарпатського керівництва в регіональному сепаратизмі з боку найвищого республіканського керівництва. Київ закидав закарпатцям «особливий місцевий егоїзм», «націоналістичні тенденції» і т.ін. Характерною рисою цих виборів було й те, що в найбільших містах області – Ужгороді та Мукачеві – виборці провалили кандидатури колишніх партійних керівників міст, відповідно І.Машкова та В.Ільтя. Хоча останній повернувся в полі­тику та був обраний мером Мукачева 1994–1998 років. Ця схильність до опозиційності з часом буде ще більше розвиватися й сформує особливе електоральне поле, сприятливе для утвердження вже «міського егоїзму».

Далі буде…

Віктор Пащенко

Теги: вибори

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати