ДВІ ГРАНІ ОДНОГО ТАЛАНТУ
Знаменитий хірург Дмитро Криванич старший за мене рівно на півтора десятка років. Ми обидва народилися пізньоосінньою порою. Він виріс у селі Нижній Студений Міжгірського району, що межує з моїми піднебесними Рекітами. Його родовий корінь походить із сусідньої Новоселиці, як і моєї бабусі, яка мала теж прізвище Криванич. У якомусь не дуже далекому коліні ми є навіть родичами.
У Криваничів, нівроку, було одинадцятеро дітей, а в нас – восьмеро. У дитинстві ми обидва сповна не зазнали батьківської ласки. Тільки мій тато в молодих літах переступив межу вічності, а його батька Василя запроторили в тюрму за те, що був добрим і старанним хазяїном: тримав три корови, двох коней і 20 овець. Він це ні в кого не вкрав, усе заробив своїм горбом і мозолями на успадкованих ним десяти гектарах неродючої верховинської землі. За це нові "господарі" життя у Карпатах записали працьовитого горянина в куркулі й відправили в куди студеніший, ніж Студене, російський Сибір. Вони боролися з багатством, а треба було боротися з бідністю...
У в'язниці все-таки розібралися, що в ті часи було великим винятком, і відпустили додому, до діточок і до рід¬них гір, та все ж дев'ять літ – з дванадцяти присуджених! – ні в чому не винний чоловік провів за гратами. Там йому підірвали здоров'я.
Дмитро Криванич усією душею любить свої рідні гори з дикими пралісами й стежками, запахущими травами, криницями з живлющо-цілющою водою. І коли йому пропонували роботу в столиці України у престижному інституті – відмовився. Бо не зміг покинути свій отчий край і його людей...
Криванич міг стати великим співаком. І це підтвердить будь-хто, кому хоч раз доводилося чути його соковитий сильний баритон. Бо коли якось у товаристві Софії Ротару – це сталося у Солотвинській алергологічній лікарні – заспівав свою улюблену "Рідні гори мої" – вона сказала: "Тобі на сцені місце, чоловіче добрий! Не в операційну йти, а на сцену! Ти угробив такий талант!.."
І потому, коли приїжджала гастролювати в Ужгород, неодмінно особисто запрошувала на свої концерти визнаного хірурга і невизнаного співака Дмитра Криванича...
Та не пропало зовсім безслідно обдарування Дмитра Васильовича: він уже майже три десятки літ співає в університетській капелі "Боян", з якою об'¬їздив чи не півсвіту.
ХІРУРГ ВІД БОГА
Він оперує однаково правою і лівою руками, що є взагалі унікальним явищем у хірургії. Без наукового керівника – теж рідкісний випадок! – написав кандидатську дисертацію, яку потім успішно захистив.
У радянські часи, не будучи членом тоді всемогутньої КПРС, чотири роки був головним хірургом Закарпатського обл¬здороввідділу. Одночасно працював, як і нині, на кафедрі хірургії Ужгородського національного університету, передаючи молоді свій безцінний досвід. Вчить завтрашніх ескулапів не лише теорії, але й на практиці показує, що і як робити, що є особливо цінним для людей у білих халатах. Разом з ним колеги: професор, доктор медичних наук Петро Шеремет, доценти Мирослав Воронич, Ярослав Шпряха, кандидат медичних наук Артур Шеремет, хірурги-ординатори Михайло Тернущак, Юрій Фатула, Павло Лавер, Василь Ганчин...
На людській біді не набудував собі особняків-палаців, а мешкає у звичайній 2-кімнатній квартирі на другому поверсі п'ятиповерхівки, в яку вже двічі забиралися міські злодюжки. Але їм не поталанило: золота і "зелені" там не зна¬йшли. Може, тому, що номер квартири – тринадцять? Не сподівалися вони, що все багатство Криваничі носять із собою. Це – золото душі.
ЩО МОЖЕ БУТИ ВИЩИМ ЗА ЖИТТЯ?
Народна мудрість гласить, що здоровому не треба дохтора. Але ми всі до пори до часу здорові, а потім... Кидь здоров'я неє і сили – світ стає немилий, кажуть у народі. Тоді поспішаємо до людей у білих халатах, бо що може бути вищим за життя? Хіба що життя без болю. Це здатний сповна оцінити тільки той, хто побував у жорстоких лабетах тяжкої недуги чи навіть смерті в очі заглядав. А потім, завдяки лікарю-спасителю, мовби заново народившись, знову заусміхався до світу, до людей, до сонця...
За операційним столом, у відчайдушній боротьбі з тією, що з косою, він провів тисячі годин. Криванич рятував інших. Але прийшов час, коли рятувати треба було його самого.
...Це сталося 30 грудня 1979-го. Їхав він на своїх "Жигулях" і лоб у лоб ударився у пасажирський автобус. Відчув хруст, а потім біль у правому кульшовому суглобі. Зрозумів: перелом стріхи суглоба.
Хірургічні світила України, які прийшли рятувати свого колегу, прямо заявили: після операції ти не зможеш оперувати. Тобто змушений будеш перекваліфікуватися на фізіотерапевта. Чи дієтолога. Там легше.
Та горянин не хотів, де легше. Уродженці Верховини до цього не звикли. Їм усюди і все дається важко. Та й не міг просто так зрадити мрію свого життя – хірургію. І не погодився з думкою світил. Це було нечувано, грім серед ясного дня. Криванич після довгих роздумів запропонував свою, зовсім нову, ніким і ніколи не досліджену і не апробовану, методику лікування. "Але таке неможливо!" – уголос запротестували приїжджі.
Упертий Криванич наполіг на своєму. І виявився правим на всі сто. Тому він і нині, через тридцять і два роки після того нещасного випадку, може взяти в руки скальпель. Лікар зцілився сам...
Мені доводилося бувати разом з Дмитром Васильовичем у різних краях, компаніях і перипетіях, і всюди, де лиш його знають – а знають його чи не в кожному населеному пункті Закарпаття – відчувається велика повага до цієї людини за її шляхетність і порядність, високий професіоналізм і співчутливу душу. Саме останнє особливо важливе для ескулапа.
У Криванича воно просто вроджене: співпереживання, готовність допомогти, коли людині важко. І не лише в медичному, лікарському значенні, а взагалі в непростих житейських ситуаціях. А їх вистачає в кожного.
За плечима Дмитра Криванича – тисячі й тисячі людей, які дякують не лише Всевишньому, що й досі топчуть ряст, але і йому, Криваничу. Що вчасно прийшов і руку довгожданої помочі подав.
Ще навчаючись у медінституті, обрав собі за супутницю долі Любу-красуню, яка теж усеньке своє трудове життя віддала справді святій справі: рятувати від хвороб дітей.
Їхній єдиний син Валерій не попростував стеж¬кою ба¬ть¬ків, як мріялося-думалося їм.
Зате криваничівська невістка Тетяна – лікар. Здобувши другу професію фармацевта, разом зі своїм старшим сином Олександром, який закінчив медичний факультет УжНУ, працює у фармації.
Молодший, Віктор, теж отримав вищу освіту в Ужгородському національному університеті.
У них, молодших, є прекрасний орієнтир і наочний, живий приклад чесного, інколи навіть жертовного служіння людям: старші Криваничі – Люба Георгіївна і Дмитро Васильович.
"МЕНІ ВІЙНУЛА В ОЧІ СИВИНА..."
Справді, час летить невтримно. Чи це ми мчимо крізь час, щороку додаючи у швидкості? Здається, тільки вчора ми святкували Криваничевих шістдесят. А от уже й сімдесятка постукала у двері... Хоч нині класична сивина німбом оповила голову Дмитра Васильовича, але він такий же стрункий, мужній, непохитний, як у молодості. Справжній верховинський легінь!
Не старіє душею Лікар з великої літери, не поспішає на відпочинок, стараючись і надалі прислужитися своїм землякам. І вони глибоко вдячні йому за це.
Завтра Дмитру Криваничу рідні, близькі, друзі, яких у нього – сотні й сотні, як годиться, щиро віншуватимуть здоров'я, щастя та багато років життя. Нехай же почує їх Бог і справді подарує лікарю від Бога Дмитру Криваничу многая і благая літ!
Бо такі лікарі і такі громадяни дуже потрібні нашому світові, тяжко хворому на брехню й обман, користолюбство й підлість. Він – не землячок, як деякі поодинокі братці-верховинці, які вийшли у високий світ і забули про своїх горян, а земляк з відкритою і щирою та співчутливою душею, що переповнена великою і світ¬лою любов'ю до світу, до людей. З любов'ю, цим безцінним даром Всевишнього, він йде крізь життя. Такі люди – моральні маяки нашого життя...
Дмитро Криванич незрадною синівською любов'ю любить свої рідні чарівні Бескиди, під якими йому пощастило народитися і вирости. Для нього вони прекрасні в будь-яку пору. Особливо ж ясними липневими ночами, коли зорі так низько, що, здається, рукою досягнеш.
Кажуть: коли людина помирає – згасає зірка. Скіль¬ком тисячам доль-зірок не дав передчасно згаснути цей чоловік – навіть сам не знає. Усі врятовані ним людські життя – як зорі його долі. Казково прекрасні зорі над його високими Бескидами...
Андрій ДУРУНДА, письменник.