Барви і темрява життя Адальберта Ерделі

Для сучасного жителя Закарпаття, навіть не поціновувача образотворчого мистецтва, ім’я художника Адальберта Ерделі звучить солідно й асоціюється з чимось дуже важливим. Люди компетентні відносять його до найзнаменитіших закарпатців ХХ століття.

Барви і темрява життя Адальберта Ерделі

25 травня виповнилося  120 років з дня народження цього видатного художника, педагога, письменника, мистецтвознавця, мислителя – засновника закарпатської художньої школи. Тепер ці титули здаються зрозумілими і безперечними, але так було не завжди, принаймні за часів Радянського Союзу ім'я Ерделі мало хто згадував.
 

Навесні 1991 року керівництво Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва, готуючись до 100-річчя з дня народження свого першого директора, підготувало документи для присвоєння закладу імені Адальберта Ерделі. В обласному управлінні культури здивовано запитали: "А чому саме його, а не Бокшая? Ерделі навіть не має звання заслуженого художника УРСР". Звичайно, в училищі любили й поважали Йосипа Бокшая. Проте відчувалося, що з А. Ерделі вчинили якось несправедливо. В результаті Кабмін, на подання колективів, розпорядився присвоїти Ужгородському училищу прикладного мистецтва ім'я Адальберта Ерделі, а Закарпатському художньому музею – ім'я Йосипа Бокшая.

У 1980-ті роки довідатися щось про життя А.Ерделі навіть  допитливому досліднику було дуже важко. Основною інформацією були натяки старших художників про те, який то був великий чоловік, щедрий, інтелігентний, високоосвічений і т. ін. Сьогодні ми вже достовірно знаємо, що Адальберт Ерделі народився 25 травня 1891 року у сім'ї вчителя Михайла Гриця та Ілони Цайскі в селі Климовиця, був охрещений греко-католицьким священиком Іванчом і названий іменем Бейла. Пізніше, в Чехословацькій республіці, його  називали Войтехом, а в радянські часи – Адальбертом. У 1901 році вчитель Михайло Гриць переписав прізвище своє і всіх членів сі¬м'ї на Ерделі. Однією із назв Тран¬сильванії була назва Ердей, що угорською означало Лісова країна. Малому Бейлові тоді було 10 років. Роком пізніше, закінчивши початкову школу, він, як і його ровесник Йосип Бокшай, вступив на навчання у 8-річну Мукачівську гімназію. Проте Бейла цей заклад не закінчував, а після п'ятого класу вступив на               4-річ¬не навчання в Мараморош-Сігетську вчительську семінарію. Саме тому  він вступив в Угорський художній королівський інститут у 1911 році, тобто роком пізніше від Йосипа Бокшая. В інституті працював викладачем живопису Імре Ревес (1859–1945) – улюблений вчитель Й. Бокшая. Можливо, по аналогії Імре Ревеса називали також улюбленим вчителем А.Ерделі, але із щоденників Бейли ми тепер знаємо, що своїм головним вчителем він вважав лідера Кечкеметської художньої колонії Кароя Ференці (1862–1917). Саме він запросив третьокурсника Бейлу Ерделі на літній пленер у Кечкемет, з чого й почалося творче ста¬новлення молодого митця.

Отримавши диплом Будапештського художнього інституту, Ерделі почав працювати вчителем рисунка в Мукачівській хлопчачій вчительській семі¬нарії та Мукачівській горожанській школі. В останній його ще й призначили директором. У 1918 році завершилася Перша світова війна, Австро-Угорська імперія розпалася, і в 1919 році Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь уві¬йшло до складу новоутвореної Чехосло¬вацької республіки. Нова влада не поспішала визнати попередній педагогічний стаж художника, а всі вчителі повинні були скласти екзамени на знання державної чеської мови. Відчуваючи, що його творчий і кар'єрний роз¬виток гальмується, Бейла Ерделі прийняв рішення їхати в Мюнхен, куди художники з цілого світу з'їжджалися для творчого стажування в студіях і ательє відомих майстрів. Там у свій час працювали такі відомі закарпатці, як Мігай Мункачі (1844–1900), Шімон Голлоші (1857–1918), Ігор Грабар (1872–1960), Юлій Віраг (1880–1949) та ін.

Протягом 1922–1926 років Ерделі у Мюнхені вд¬осконалює свою майстер¬ність портретиста. Виконуючи портрети відомих людей, художник входить у вищі кола Баварії. Головний редактор однієї з найвпливовіших газет "Augsburger Abendzeitung" пан Юрінек залучає його до роботи як позаштатного працівника для виконання шаржів на політичних осіб, у т. ч. і на Адольфа Гітлера. Пан Юрі¬нек допомагає Ерделі організувати персональну виставку творів у престижному "Скляному палаці". В цей же період Адальберт під псевдонімом Джекс пише свої автобіографічні романи "Dimon"  та "Imen", у яких розгортається картина кохання з художницею Лілет та дружба з донькою багатого фабриканта Ірен. Упродовж 1922–1925 років художник здійснив подорож Швейцарією, Італією, а також Німеччиною маршрутом Мюнхен – Берлін – Гамбург до Північного моря і м. Куксгафен.

Додому Ерделі повернувся у 1926 році, де на нього вже дивилися з повагою як на людину, що бачила світ, як на художника, що отримав визнання в Німеччині. Змінилася ситуація й на Підкарпатській Русі. Тепер тут діяли десятки й сотні творчих колективів, зокрема хори, театральні групи, спортивні товариства. В Ужгороді, Мукачеві та інших містах краю працювали чеські фахівці, багато з яких займалися образотворчим мистецтвом. Ерделі влаштувався на роботу викладачем рисунка в Ужгородській горожанській школі з чеською мовою викладання (тепер там СШ №1 ім. Т.Шевченка) та в Ужгородській півчо-учительській семінарії біля Ужгородського замку. Разом із Йосипом Бокшаєм, який працював в Ужгородській реальній гімназії (тепер хімфак УжНУ )  вирішили відкрити приватну публічну школу рисунка. Вже серед перших учнів виявилися молоді таланти, що згодом стали класиками українського образотворчого мистецтва – Андрій Коцка (1911–1987), Адальберт Борецький (1910–1990), Ернест Контратович (1912–2009), Андрій Добош (1911–1996), Золтан Шолтес (1909–1990).

Поряд із педагогічною діяльністю Ерделі працював творчо і виставляв свої твори не тільки вдома, а й у Братиславі, Брно, Празі. Найбільшого резонансу отримала виставка в салоні Топіч у Празі (квітень 1929 р.), де автор представив 50 картин. Одинадцять робіт із цієї виставки було закуплено Народною галереєю в Празі. Позитивні відгуки мистецтвознавців дали позитивний результат – міністерство освіти відряджає художника на творче стажування у Францію. У квітні 1929 року Ерделі готувався  до тримісячної поїздки у Париж. Ще не було відомо, що поїздка затягнеться більш ніж на два роки. Художник прощався зі своєю дівчиною Аглаєю Серені і наївно роздумував про те, чи побачить він у Франції творчість художника, яка поді¬яла б на нього більше, ніж творчість його вчителя Кароя Ференці.

У Франції він оселився в селі біля замку Гаржілес, де познайомився з головним редактором часопису "Ле петіт Парізієн" п. Біша та банкіром із Брюсселя п. Дені. Згодом перший допоміг художнику зробити виставку тво¬рів у Парижі, а другий – у Брюсселі. Проте головною подією в Гаржілесі для Ерделі стало його кохання із Женев'єв Гожар – донькою відомого багатого архітектора, який відповідав за архітектурне обличчя Парижа. На згадку про події в Гаржілесі і кохану Женев'єв Ерделі написав літературний твір під назвою "Найкращі переживання мого життя".

Перебування художника в центрі світового оᬬразо¬творчого мистецтва вплинуло на його оцінки і симпатії, та найбільше він захопився творчістю Сезана та експресі¬оністів. Повернувшись у 1931 році з Франції в Ужгород, Ерделі був приємно здивований творчою атмосферою, яка тут панувала завдяки чеській інтелігенції та діяльності його колишніх учнів. Виникла ідея об'єднати зусилля шляхом створення "Товариства діячів образотворчого мистецтва на Підкарпатській Русі". Головою вибрали Адальберта Ерделі.

Після створення то¬вариства слава закарпатських художни¬ків з кожним роком зростала. Особливо успішним для Ер¬делі і очолюваного ним товариства  став 1936 рік. Під редакцією відомого журналіста з Братислави Ярослава Затлоукала було ви¬дано фундаментальний збірник на¬укових робіт про Підкар¬пат¬ську Русь. Стат¬ті про образотворче мистецтво на¬пи¬сали Я. Затлоукал та Й. Бок¬шай. У них уже прямо говорилося про виникнення на Підкарпатській Русі оригінальної, самобутньої художньої школи, про джерела її розвитку, про її лідерів. 

12 лютого 1936 року під патронатом Міністерства освіти Чехословацької республіки і за сприяння Товариства друзів Підкарпатської Русі відкрилася виставка художників товариства. В експозиції було 95 робіт 19 авторів, серед яких критики виділяли роботи Ерделі. Наступні виставки відбулися у всіх великих містах країни, а фінальна – у Празі, відкрита 23 лютого 1937 року в павіль¬йоні Міслбека на Пшікоп'є. Виставку відкривали прем'єр-міністр республіки М. Годжа, міністр освіти д-р Е.Франке. У вступній статті до каталогу виставки відомий критик мистецтва професор д-р Штех стверджував, що закарпатське мистецтво "розвивається своїм, повністю незалежним шляхом".
Осінь 1938 і зима–весна 1939 років принесли різкі зміни. Закарпаття було окуповане угорськими військами, введено комендантську годину, чеські і словацькі фахівці змушені були виїхати, багатьох закарпатців було репресовано. У травні 1939 року стало трішки спокійніше, що дозволило закарпатським художникам провести установчі збори і замість колишнього товариства органі¬зувати Спілку художників Підкарпаття на чолі з Бейлою Ерделі. Проводилися виставки, пленери, приймали гостей з Бу¬дапешта тощо. Тільки наближення у 1944 році фронту Другої світової війни до Закарпаття пригальмувало творчу діяльність художників та їх голови Адальберта Ерделі.

1945 рік художник проводив у творчому піднесенні. Восени він докладав зусиль до відкриття вищого художнього навчального закладу. Було навіть про¬ведено вступні іспити. Проте радянська влада не дозволила відкрити інститут, а в березні 1946 року було створено Ужгородське державне художньо-промислове училище на чолі з директором Адальбертом Ерделі. З цієї події розпочинається період розвитку офіційної художньої освіти Закарпаття.

Перший склад викладачів закладу був зоряним: Й.Бокшай, Ф.Манайло, А.Коцка, А.Борецький, Е. Контратович, В.Свида, І. Гарапко, В. Берец. Випускники  перших років стали згодом відомими митцями України: Ласло та Павло Балла, Павло Бедзір, Єлизавета Кремницька, Володимир Микита, Юрій Герц, Іван Шутєв, Микола Медвецький, Едіта Медвецька, Ференц Семан. Ерделі любив студентів, йому подобалася викладацька робота, але обов'язки директора училища в Радянському Союзі тих повоєнних років для людини, сформованої на західноєвропейських традиціях, були дуже  незвичайними, якщо не сказати варварськими. У навчальному процесі найважливішим стали не викладання рисунка, живопису, історії мистецтва, а проведення комсомольських зборів, засідань партійної організації, вивчення біо¬графій В.Леніна і Й.Сталіна і т.ін.

Обласна влада рівно через рік від¬сторонила А.Ерделі від виконання обов'язків директора училища. В новопри¬єднаній до СРСР Закарпатській області розгорталися репресії проти угорського і німецького населення, проти духовенства, землевласників... Особливо важким був 1949 рік, коли розпочалася боротьба з творчою інтелігенцією і космополітами. Одним із головних об'єктів атаки, як "агента імперіалістичної реакції" на Закарпатті, було обрано Адальберта Ерделі. В обласній організації Спілки художників УРСР на загальних зборах було засуджено формалізм у творчості  А.Ерделі і черговий раз принесено присягу соціалістичному реалізму.

Результатом усіх цих проробок стало відсторонення Ерделі від керівництва обласною організацією Спілки художників, припинення державних замовлень на картини, цькування в обласній пресі. У 1952 році художник збирав документи про свою трудову діяльність при всіх режимах, що діяли на Закарпатті, для оформлення пенсії, яка виявилася маленькою. Погіршувалося здоров'я, психологічно вразливий художник потерпав від депресії, що й було причиною або прискорило розвиток інфаркту. Тодішній стан художника передають його щоденники 1953–1954 років: "От так! Поволі все в мені руйнується. Як художник – постійно побитий; як вчитель – викопканий; як пенсіонер – позбавлений ґрунту; як живий – невмирущий; як напівживий – мертвий; маю стати на шлях мільйонів людей – піти геть тихо, стати  землею у вічній темряві і гарно подякувати за багато гарних днів, які мені дав Господь".

У 1954 році, коли гострота цькувань трохи призабулася та й не стало вождя Йосифа Сталіна, А.Ерделі готувався до першої за радянських часів персональної виставки. У каталозі до виставки було заявлено 56 творів. Відкриття виставки відбулося 4 грудня 1954 року у приміщенні Закарпатської обласної картинної галереї на вул. Кремлівській, 27. Перед присутніми з доповіддю "Творчий шлях художника А.М.Ерделі" виступив його давній товариш Йосип Бокшай. Вступна стаття до каталогу була написана в традиційній радянській манері з критикою буржуазного періоду  художника, його "прозрінням" у радянський час і поступовим освоєнням методу соціалістичного реалізму.

Після виставки А.Ерделі вирішив сам розставити акценти в ієрархії закарпатських художників, а також дати характеристику самому собі. Зробив він це не на сторінках радянської преси, а в щоденнику для наступних поколінь. Насамперед він висловлює переконання, що серед великої кількості блискучих художників, яких ми зустрічаємо в історії мистецтва, небагато справжніх митців. Ерделі черговий раз підкреслює, що він поділяє думку Оскара Уайльда про мистецтво: "Справ¬жній художник носить у собі озна¬ки всіх видів мистецтв". Окресливши світ своїх захоплень і культурних орієнтирів, Ерделі висловлює переконання: "Приймаючи все це до уваги, справжній митець обов'язково повинен відчувати митців і мистецтво різноманітних форм, і, безумовно, потрібно, щоб у світі почуттів все це можна було засвоїти".

У кінці він робить висновок про те, що сучасні радянські критики його не розуміють, а критикувати А.Ерделі можуть тільки ті, хто має багатосторонню підготовку. Виставка творів пройшла в Ужгороді успішно, а його роботи "Заручені" та "Портрет солістки Закарпатського народного хору Клари Балог" були експоновані на радянській виставці у Варшаві. Проте особливої радості від цього не було. Здоров'я стрімко погіршувалося. Влітку 1955 року довелося лягти в лікарню. Ополудні 19 вересня 1955 року серце Адальберта Ерделі перестало битися.             

Іван НЕБЕСНИК, заслужений працівник освіти України, професор.

26 травня 2011р.

Теги: митець, ювілей, художник, Ерделі


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи