"Діти війни" - учні верховинської «гімназії»

Починаючи вже з 1945–1946 навчального року, у кожному населеному пункті Закарпаття запрацювали початкові класи. Наші батьки, знаючи про авторитет горожанських шкіл, були особливо схвильовані, почувши, що семирічки прирівняні саме до горожанок.

І вже в кожному селі класні приміщення тріщали від бажаючих навчатися. І тих горожанських шкіл супроти їхнього найбільшого числа – 50 у час Карпатської України з новою назвою семирічних уже в 1950–1951 н.р. в області налічувалось аж 318. Перехід на обов'язкове семирічне навчання обійшовся без єдиного ново¬збудованого шкільного примі¬щення: використовувалися вимушено залишені жидами в 1942–1943 роках житла, фари-споруди для священиків, приміщення нотарських урядів тощо.

Важче було без учительських кадрів. Ситуація різко змінилася на краще з 1946–1947 н.р., коли підготовлених за прискореними програмами студентів Полтавського, Миргородського та інших педучилищ чи й вузів було направлено в  розпорядження міських і районних відділів народної освіти краю. Та якими ж знаючими й добропорядними видались ті юнаки й дівчата! Пройшовшись багатьма роками власного навчання та майже 50-ма – навчання інших, ще й понині стверджую, що кращими, мудрими, людянішими вчителями на теренах рідної землі були і, в моїх переконаннях, залишаються: Антоніна Степанівна Доброгорська, Парасковія Меланіїв¬на Дерев'янко, Софія Павлівна Молочко, Ольга та Михайло Лей¬ки, Іван та Григорій Іваненки, Галина  Мефодіївна Борщ, Наталія Митрофанівна Євдокименко та сотні інших особистостей, наснажених добром.

А тепер про найголовніше – однокласників. Найбільше уваги й симпатій до себе з-поміж нас відчували Михайло Янчик, Іван Федур та Михайло Фединишинець, юнаки з Верхнього Студеного, в якому до 1945 року взагалі не було школи, хоч уже у 1927-му в селі налічувалось 245 школоповинних дітей і підлітків, число яких з роками невпинно зростало. Ближче до Пилипця зі Студеного мешкали Калина  Белень, Марійка Мазур, Іван Томинець та Федір Цифрак.  На жаль, війна та й інші обставини багатьох із нас зробили переростками. Але поспостерігали б за тією усердністю, доланням труднощів за підручником, з розв'язуванням алгебраїчних і тригонометричних задач, щоб на жодного не падала тінь невстигаючого. А ще, поки не виходило з гуртожитком, окремі долали відстані до школи по 24 км в обидва боки.

Здавалось, що репинські дівчатка  Марійка Ледчак та Калина Ковбашин взялись довести, що їхній кінцевий документ про освіту повинен мати найвищу оцінку. 15 чи 17 км протягом усіх трьох років щоденно пішки з Репинного повз річку Репинку аж на четверте село долали, мов висококваліфіковані легкоатлети. І коли ми в  Келечині з Марусею Сегляник та Василем Щербою приєднувались до того марафону, за спиною тих працелюбних бджілок вже протяглось 8–9 км. Правда, іноді взимку нам випадала нагода проїхатись на платформі лісовоза, за кермом якого був колишній фронтовик Свінін чи юнак із Голятина.

А якою була для нас радість, коли в буфетниці вистачило по кусничку товщиною в палець з чорного, мов землиця, буханця, що замість обіду посмаковували дорогою зі школи до самого змерьку. Краще від далекосельних  почувались хлоп¬ці-ізківчани: Михайло Шопа та Михайло Дубанич, які більше волі давали снам.

Про пилипчан ніколи не точились пересуди як про недобрих. Такими людяними на нашу загальну радість видались і їхні нащадки – наші однокласники: Анночка Русин, Андрій Юраш, Йосип Пуйо, Михайло Заєць та з Подобівця Калина Жабей. Коли ми з далекої периферії вип'ячували відстані до підполонинської закутини, в кожного з них на губи виповзала погорда за своїх батьків чи й таких же патріотів з Розтоки й Подобівця, які домагалися, щоб десятирічка прикрасила саме їхнє село. І в кожному з них най¬більше нуртувало прі¬звище Ільницький (Юрій Васильович – тоді ще ні районний, ні обласний партсекретар). А чому такий, мовляв, не з'явився в Ізках чи Келечині?
Наслідок тієї усердності кожного з 14 випускників класу – стали вихователями дитячих садочків, учителями шкіл, які, в основному, заочною формою навчання з часом закінчили педучилище, педінститут чи університет, а Йосип Пуйо ще й аспірантуру із захистом  кандидатської дисертації. Дві випускниці стали працівниками культосвітніх закладів, три юнаки – ітеерівцями середньої ланки на промислових під¬приємствах, один – працівником у сфері торгівлі, один – в лісово¬му господарстві, один – в органах  держбезпеки. Усі ми були добрими, незаздрісними, доброзичливими. Михайло Янчик переконує, що саме війна, голод 1946–1947 років, арешти "ворогів народу", стихійні лиха робили людей добрими, щирими, готовими ділитись кожним куском хліба, ситуативною логікою злиденного виживання. Кожен із нас ще в ті далекі 50-ті роки минулого століття в душі клявся бути народником. І хочеться вірити, що ніхто з наших тогочасних злидарів не вийшов у життя винятком, кому доля наших верховинців стала б байдужою. Пригадуються бесі¬ди віч-на-віч із М.Дубаничем – майо¬ром КДБ, який сокрушався збоченнями влади, відходом від гасел та обіцянок. І так кожен із нас дихав чесністю, добропорядністю. Думається, що жоден не віді¬йшов від тих запевнень, що лунали на лавочці під приміщенням класу, що орендувалось в будиночку селянина Василя Дуди.
За цей час із життя передчасно пішли М.Шопа (похований в Ізках), А.Юраш (на Хуст¬ській замковій горі), М.Дубанич (Виноградів), М.Мазур (Н.Студений), М.Сегляник (м.Луцьк), Н.Пиш, М.Гряділь (с.Новоселиця), Й.Пуйо, Ф.Цифрак (Ужгород–Барвінок), М.Заяць (Мукачево), Г.Русин (с.Пилипець), В.Щербан (м.Свалява).

Звертаюсь до однокласників другого випуску Пилипецької середньої школи: започаткуймо 1 вересня 2011 року зі свічкою в руках молитву за наших вчителів й за кожного з перелічених однокласників і так подалі щороку, поки кожному з нас суджено топтати по¬сейбічний ряст.

Михайло МОГОРИТА
 

Теги: спомин, діти війни, закон, школа

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати