А при утворенні Закарпатської області у складі УРСР у січні 1946 року та формуванні адміністративного поділу краю, залишено назву округів як традиційну, до якої звикли закарпатці.
Та крім перейменування округів в райони, пропонувалось дати Воловому і округу іншу назву. Це пояснювалось тим, що поряд існують дві майже однакові назви – Волове і Волівець і відповідно округи. Тому виникає плутанина у поштових відправленнях, прийнятті документів та орієнтації окремих громадян, що відвідують ці округи. Оскільки Волівець – ще й залізнична станція, назву якої занесено на дорожні карти країни та й держав Європи, включено в різні довідники і розклади руху потягів від Чопа до Владивостока, вирішено назву "Волівець" не змінювати, а перейменувати Волове.
На початку серпня 1953 року у Воловому відбувся актив, на якому керівники округу поінформували про перейменування окружного центру. Я тоді теж був учасником того активу. Учасникам зібрання було доручено виїхати в села, трудові колективи, зустрітись з людьми, послухати їхню думку щодо перейменувань та подати пропозиції з цього питання окружній комісії, яку очолював голова окрвиконкому Йосип Гукливський. У ті часи верхи могли і не радитись з народом, а дати назву селу і округу, скажімо, заідеологізовану чи з метою увіковічнити ім'я одного з вождів чи їх соратників. На щастя, і в Києві, і в Ужгороді вистачило здорового глузду не нав'язувати верховинцям такі назви. І в цьому неабияка заслуга тодішнього голови Закарпатської обласної ради І.Туряниці, який доручив керівникам району порадитись з волівчанами і запропонувати нову назву села і округу. У кінці серпня на черговій нараді Й. Гукливський доповів про зміст поданих пропозицій. Їх надійшло біль¬ше десяти. Але комісія відібрала три найбільш змістовних, влучних, зрозумілих людям – Верховина, Межигір'я та Червоноармійськ.
Ю. Штеля, депутат окрради, Л. Сятиня, начальник Синевирського лісопункту, Г.Петрище, колишній депутат Верховної Ради Союзу та інші підтримали пропозицію перейменувати Волове на Верховину. Вони говорили, що це близьке, рідне слово кожному мешканцю села і округу. Бо волівчани здавна називають себе верховинцями.
І. Сятиня, директор середньої школи і депутат Волівської сільради, А. Корда, делегат з'їзду Народних комітетів Закарпаття, Е. Шутяк, завокрвно й інші підтримали пропозицію змінити назву Волове на Межигір'я. Наше село і села округу між горами, тож кращої назви і не потрібно, говорили вони...
Представники військової частини, що дислокувалась на околиці Волового, та інші пропонували перейменувати село на Червоноармійське.
Підсумки підбив П. Попович, перший секретар окружкому компартії, пізніше відомий вчений-економіст, кандидат наук, доцент УжНУ. Він відзначив, що всі три назви є змістовними, зрозумілими людям. Але назва "Верховина" – більш широке територіальне поняття, ніж межі нашого округу. А щодо назви Червоноармійськ, що на Україні їх уже багато. Нам найкраще підходить назва "Межигір'я". А більш зрозуміле і поетичне слово – Міжгір'я. Присутні підтримали цю назву. Сьогодні Міжгір'я – селище міського типу, якому через три роки виповниться 60 літ.
Не всі волівчани були згодні із зміною назви села і округу. Вони говорили, що з часу їхнього існування в метричних документах зазначено Волове і округ. Та й ті волівчани, яких доля розкидала по світах, не знайдуть на картах і поштових установах назву села і округу. Волівчани пишаються назвою свого села. Волове, говорили вони, походить від слова "віл". А він – символ працелюбності, витривалості й благородності, врешті-решт – годувальник верховинця. В. Гренджа-Донський теж шкодував, що змінено назву його рідного Волового. Але схвально відзначив, що й нова назва – Міжгір'я – зрозуміла кожному верховинцю.
А поет-міжгірець, Шевченківський лауреат Петро Скунць присвятив Між¬гір'ю не один вірш і подарував односельцям пісню-гімн, в якій є такі слова:
Було тут Волове, а стало Міжгір'я.
І вже в Україну прокладено путь.
Міжгір'я, Міжгір'я, всі наші повір'я
Пропасти міжгірцям повік не дадуть.
Микола СЮСЬКО, Ужгород