У грізному 1941-ому скромна дівчина з Орла Надія Єгорова несподівано опинилася у гущі подій кровопролитної війни

Ветеран Великої Вітчизняної війни Надія Грободєлова з донькою Людмилою

У двадцять років дівчатам сняться принци, які подарують омріяне щастя. Потай чекала цього і Надія – скромна і нічим не помітна серед подруг. Навіть професію обрала відповідну  вдачі – секретаря-діловода. Хтозна, чи пізнала б глибинно задатки характеру, якби не лихо, яке раптом обірвало не одну юнацьку мрію...

Вона встигла евакуюватися з Орла восени 1941 року, коли фашисти наблизилися до міста, яке було важливим пунктом їхніх планів "блискавичної війни" з СРСР. Їй і насправді  пощастило, бо після війни на місці колись рідного двоповерхового будинку  побачить лише глибоку яму. І неспроста на честь визволення міст-героїв Орла та Білгорода відбудуться перші переможні салюти на Красній Площі.

Тисячі евакуйованих опинилися у Пензенській області, де розгорталися заводи і тил ніс вахту не менш напружену, аніж фронтову. Її направили працювати на МТС.   Але невдовзі несподівано для себе Надія відгукнулася на заклик записатися у  армію, попередньо освоївши одну з військових професій. Потрапила на курси водіїв, які закінчила за мобільною програмою.  Знала, що їздити фронтовими дорогами небезпечно, але убивати (хай і ворога) не доведеться.
 
Бойове хрещення отримала незабутнє своєю грізністю, гучністю і сяєвом вибухів, стогонами поранених бійців крізь всеперемагаючі крики "вперед" та "ура". На річці Ахтубі – лівій притоці Волги ополчилися війська, що мали стримати наступ на столицю. Тут, як і в знаменитій Прохоровці, також знали, що відступати нікуди, бо позаду – Москва. Бої точилися жорстокі і виснажливі, німці не хотіли відмовитися від своїх намірів прорвати лінію оборони і атакували, атакували...

Надії довелося і сідати за кермо вантажівки, коли не дораховували чоловіків-водіїв, і допомагати на кухні, і прати бинти, і стояти на варті, і освоїти ази професії зв’язківця.  Дівчат-солдаток таки берегли, незважаючи на складність обстановки, тому при першій нагоді наказували кидати управління автомобілем. Особливо вправно справлялася з технікою зв’язку, очевидно, допомогли навики секретарки-друкарки.

Бої на Ахтубі врізалися у пам’ять найглибшими карбами, бо і досі тривожать її сни тисячі полеглих на очах солдат, які скропили кров’ю і води ріки, і довколишні береги. Перепочинок  уночі був кількагодинний,  на простирадлах з гілля верболозу просто неба. Втома перемагала страх, хоча черговий вибух міг статися небезпечно поруч... Битва за Сталінград була виграна, хоча  і надто дорогою ціною.

Таке бойове хрещення, коли одразу окунулася у найпекучіший окріп війни, допомогло безбоязно сприймати інші  гарячі події фронтової долі. Адже довелося бути на передовій визволення Києва, інших країв України, поки не отримала наказ залишитися  з новоствореним військовим штабом у Львові. У древньому, гарному місті працювала секретарем-діловодом, ставши свідком багатьох непростих подій  у Західній Україні. Навіть після кількарічного воєнного гарту залишалася тихою і ласкавою дівчиною, що над усе прагнула миру та злагоди у всьому. Їй важко було розібратися у ситуації, коли і після війни не припиняється хоч і невидимий, але по-справжньому бойовий фронт. Тому як чергову прихильність долі сприйняла почуття колишьного офіцера-зв’язківця Сашка Грободєлова, що по війні будував АТС у Закарпатті. Знайомство було випадковим, але завершилося  щасливим одруженням в Ужгороді. Лише відтак за спеціальним викликом законного чоловіка змогла переїхати у край, що  став другою батьківщиною. Тут народилися син Олександр і донечка Людмила, які виросли закарпатцями.

Як колишній офіцер-зв’язківець, Олександр Грободєлов був фахівцем значного попиту у післявоєнний час. Він допомагав становленню обласної АТС, а потім організовував їх у Іршаві,  Дубовому. У 1959 році був направлений на роботу у Великий Березний, де став начальником місцевого вузла електрозв’язку. І саме гірське селище стало відтоді постійною пропискою родини ветеранів Великої Вітчизняної війни. Олександр Федорович був людиною знаною,  і навіть як учасника війни його вшановували частіше і вагоміше. Звісно,  старший лейтенант мав більше нагород і відзнак, а Надія звично не любила привертати до себе уваги. І мало хто й здогадувався довгі роки, що скромна секретарка  райвійськкомату також причетна  до здолання ходи німецьких окупантів. Її заслуги відзначені орденом Великої Вітчизняної війни, медаллю "За відвагу", іншими нагородами. Та хіба у вирі страшних битв вчинок кожного бійця був зафіксований і оцінений належно? А скільки безіменних героїв поклали свої життя на величний, окроплений кров’ю і подвигами олтар Перемоги! Ні, вона говорить про це не стосовно себе, а про сотні однополчан, яких втрачала на кожному відрізку свого воєнного шляху...

Надія Василівна Грободеєлова – одна з небагатьох учасників Великої Вітчизняної війни, що прийдуть цього року до Братської могили у день ювілею Великої Перемоги. Хай якою буде шана і вдячність до героїв у спадкоємців їх подвигу, але почуття ветеранів на цьому священному місці у цей врочистий день не збагнути тим, хто не торкнувся сторінок літопису другої світової. А тому маємо низько вклонитися кожній живій легенді немеркнучої слави...

І як чудово, що звично у такі дні приїжджає донька Людмила з Білорусі, аби допомогти мамі справитися з приготуваннями до свята, з переживаннями і хвилюваннями, які  нахлинають і переповнюють серце. І на батькову могилу треба принести квіти, запалити поминальну свічку...

Тепер Надія Василівна живе одна у квартирі райцентру. Син  навідується з Ужгорода, донька приїздить щороку. Обоє запрошують матусю до себе, мовляв, не ті літа,  аби залишатися без догляду, та хіба вона може переїхати від свого чоловіка, з яким не розлучалася після одруження? Дарма, що у цвинтарній тиші не озивається до неї, проте лише з ним може поділитися найсокровеннішим. Так буде і цього 9 Травня.

Ганна Герич

Теги: війна, фронт

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати