До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»

9 листопада 1997 року Президент України Л.Кучма, на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі україн­ської мови в консолідації українського суспільства, видав Указ «Про День української писемності та мови». За церковним календарем – це день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-літописця.

Батьківщина, нація і мова...

Подібні відзначення є у багатьох інших державах, адже кожен народ свято шанує та береже рідну мову, без­умовно вважаючи її основою свого існування. Приміром, наші сусіди – угорці День своєї мови відзначають 12 жовтня. З якою величезною любов’ю, ніжністю та піклуванням ставляться вони до рідної мови, я зміг пересвідчитися під час поїздки наприкінці червня поточного року у складі групи закарпатських журналістів в Угорщину, яку органі­зувало Генеральне консульство Угорщини в Ужгороді. Метою її було озна­йом­лення із Музеєм угорської мови, який діє у колишній столиці історичного комітату Земплін – місті Шаторальяуйхей.

Може виникнути питання: чому цей музей, який нещодавно отримав статус національного, перебуває не у столиці Угорщини, а у маленькому містечку? Справа у тому, що Шаторальяуйхей пов’язаний з діяльністю ініціатора угорського національного відродження та основоположника сучасної угорської мови та літератури Ференца Казінці (1759 – 1833).

А становище угорської мови наприкінці  ХVІІІ ст. було аж ніяк не блискучим. Державною та церковною вважалася латинська, знать розмовляла, як це тоді було модно у Європі, французькою, бюргерство міст – німецькою. Угорською (на діалектах) розмовляли здебільше селяни. Вона не була кодифікованою, літератури на ній практично не було. Тож більшість магнатів Угорщини зневажливо вважали її лише «мовою селян та слуг» (а чимало європейських науковців аж до середини ХІХ ст. гадали, що угорці – це слов’яни). Тобто, як бачимо, маємо чимало аналогій з тодішнім становищем української мови.

Заслуга Ф. Казінця у тому, що він зумів провести величезну роботу з об’­єднання навколо ідеї національного відродження патріотичного гуртка інтелектуалів, у який ввійшли літератори, мовознавці, історики, представники аристократії, політичні діячі. Серед них був і автор угорського національного (нині – державного) гімну Ференц Кельчеї (1790–1838), котрий є і автором чудового гасла (заповіту нащадкам), яке варто вважати основою національної ідеї будь-якого народу: «Батьківщина, нація і мова – нероздільні!».

У результаті діяльності патріотів угорська мова була кодифікована, на ній виникла національна література. Нині вона охоплює всі сфери життя.

Нашим сусідам можна по-доброму позаздрити, бо якщо століття тому українська і угорська мови були практично в однаковому становищі, то наразі стан справ різний. Якщо, як було виразно відчутно під час наших відвідин, всі в Угорщині – від дітей до дорослих, від простого громадянина до політика – шанують, люблять свою мову,  спілкуються нею на всіх рівнях, розвивають, то в Україні не лише є особи, що до­зволяють собі відверто зневажати нашу рідну мову, презирливо ставляться до неї («я нє буду гаварить на етом тєля­чьєм язике»), а й на владному рівні ведеться діяльність, спрямована на її обмеження та й практично знищення.

Якщо в Угорщині всі з великим благоговінням ставляться до заповіту Ф. Ка­зінці, то в Україні – Симоненко, Табачник та ін. т. зв. псевдо-«антифашисти» назвали б його «фашистським» та «пещерно-націоналістіческім».

Про ставлення влади до рідної мови в Угорщині свідчить хоча б фраза, мовлена представником міської адміністрації Шаторальяуйхея: «У тих, хто плекає рідну мову, – покликання від Бога!», а в Україні – закони «Калєсніченка-Ківалова», вказівки міністра освіти та науки Табачника про скорочення годин, що виділяються на вивчення рідної мови та літератури тощо. Куди вже далі, якщо, з одного боку, офіційна влада Харкова, за особистою вказівкою міського голови – Григорія Кернеса нещодавно знесла встановлену громадськістю пам’ятну дошку одному з найвизначніших україн­ських мовознавців – Юрію Шевельову, з іншого – владою ж нині відкриваються в Україні пам’ятники українофобові (чого лише варті видані ним Валуєвський циркуляр, Емський едикт) – російському імператору Олександру ІІ.

Нашим сусідам що­до ставлення влади до мови варто по-доброму позаздрити. угорський патріот Ф. Кельчеї ще у далекому минулому розвінчав новітні «теорії» «ківалових із К» про те, що в Україні мають бути «один народ та дві мови» та полі­тичні потуги, направлені на державне «двоязичіє». Ф. Кельчеї каже нам, українцям: «Неможливо таке, бо без мови не буде ні вашого народу, ні держави! Тоді втратите і Батьківщину!».

Психологія чужинця і раба

Основна ж причина різниці (та й не тільки з угорським, а й іншими народами) – бездержавний, колоніальний статус українського народу до 1991 року. Всіма колонізаторами, включно за часів СРСР, проводилася політика асиміляції та знищення нашого народу. На жаль, рудименти цієї політики існували і впродовж 22 років незалежності. Особливо значні вони в інформаційній сфері – на телебаченні, радіо, в пресі, книговиданні, інтернеті, де чітко відчувається і інформаційна агресія північно-східної нашої сусідки. Посилились спроби перетворення України на ще одну російську державу із приходом до влади Партії регіонів.

Утім, у розпач вдаватися нічого. Адже наш народ має достатньо потужну духовну міць. Тож, незважаючи на несприятливість ситуації, позитивні й абсолютно природні процеси беруть своє. Пригадую  Київ у 80-ті роки минулого століття: місто було вщент русифі­коване, реакція пересічного киянина на звертання українською мовою нерідко була такою: «западенец, калхозник, деревня». Нині не тільки такого нема, за­звичай на українське звертання відповідять українською. Більше того, чимало молоді у метро, на вулицях, в установах підкреслено розмовляє (правда, з певним, ледь відчутним російським акцентом, бо виросли ж у зросійщених, тож російськомовних родинах) українською. Спілкуватися українською, як і носити українські вишиванки (правда – китайського виробництва, бо дешевші за оригінальні), стало дуже модним серед київських юнаків та дівчат. Особливо це зросло… за роки правління президента Януковича. Бо є своєрідною формою вияву своєї політичної позиції, ставлення до політики влади. Впливає і те, що у суспільстві сформувався переконливий погляд, що «українськість» – це прогресивніше, ніж «російськість» (україномовні більше, ніж російськомовні, голосують за демократичні партії, більш схильні до європейських цінностей тощо).

Змінився за роки незалежності і Ужгород. Це не тільки припинення полі­тики одержавленої русифікації – у діловодстві, наявності російськомовних навчальних закладів тощо. Пригадую, у 80-их роках навіть у молодіжному середовищі Ужгорода та Мукачева «модним» було спілкуватися лише по-ро­сійськи. Нині такого нема. Лунає, без­умовно, і російська, і угорська мови, однак мовою міжнаціонального спілкування є українська. Її розуміють, нею розмовляють, за винятком окремих осіб старшого віку та представників деяких маргінальних кіл, практично всі. У молоді мова спілкування нерідко стає все більш літературною та вишуканішою. Тож обласний центр Закарпаття у мовному відношенні – вповні українське місто. Процес, який відбувся і продовжує відбуватися, є природним. Однак, на відміну від угорських міст, де, як у Шаторальяуйхеї, з великою гордістю нам розповідали, що робиться владою на захист, збереження та розвиток мови, очільники влади на Закарпатті, здається, пальцем об палець не вдарили, щоби зробити щось подібне. Куди вже далі, коли, наприклад, в обласному центрі – повна відсутність контролю за мовою реклами, її змістом. Тож маємо засилля іншомовних (і не тільки російською, погляньте скільки написів англійською тощо, наче тут живуть англійці чи американці) реклам, найменувань крамниць, оголошень. Чимало їх – вщент безграмотні. Цікаво, коли ж на таке неподобство влада таки зверне увагу?

Плекання української мови аж ніяк не суперечить плеканню її закарпатських діалектів. У цьому плані нарешті можна порадіти – старанням працівників Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ опрацьовано та вже видано початкові томи славно­звісної багаторічної пра­ці Миколи Грицака – «Ма­теріалів до словника українських говірок Закарпатської області». Тим паче, що вони є великою цінністю, величезним багатством української мови – однієї з наймилозвучніших, найгарніших і найбагатших мов світу. Але у цьому є і наше завдання, наш обов’язок як укра­їнців –  патріотичний, гро­мадянський, національний. Адже кожен прагне, щоб його рідна мова вільно, без принижень використовувалася в усіх сферах життя, жила вічно, передавалася у спадок, лунала з уст його дітей, онуків, далеких нащадків.

P.S.  9 листопада о 15.30 за ініціативою Закарпатського обласного об’єднання «ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, у Народному домі «Просвіти» Ужгорода (пл. В. Гренджі-Донського, 3) відбудеться Свято української мови. Його проведення підтримано колективами філологічного факультету УжНУ, Закарпатської ОО Національної спілки письменників України, Ужгородської лінгвістичної гімназії ім. Т. Шевченка. За­прошуємо небайдужих.

Володимир Піпаш, голова Закарпатського облоб’єднання ВУТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка, кандидат історичних наук

ФЕСТДОВІДКА

Сьогодні половина мешканців України вважає своєю рідною мовою українську, про російську так думають лише 29%, п’ята частина українців має дві рідні мови. Більше людей вважають рідною українську мову на Заході, в Центрі та на Півночі – 96, 75 та 58% відповідно. Вважають такою російську переважно на Донбасі, Півдні та Сході – 67, 56 та 36% відповідно. З усіх опитаних 45% зазвичай розмовляють вдома українською, 39% – російською, а 15% – однаково обома мовами. Переважно спілкуються вдома українською мешканці Заходу (91%), в Центрі (73%) та на Півночі (51%). На Сході (65%), Півдні (67%) та Донбасі (83%) надають перевагу російській мові у домашньому спілкуванні.

Теги: мова, нація, народ

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати