«Народний постмодернізм» Дмитра Кешелі

Не раз уже доводилося мені констатувати таку химерну і, відверто кажучи, прикру прикмету сучасного літературного процесу, як розпорошеність – коли в рамках нібито єдиного поняття «сучасна українська література» спокійні­сінько собі «живе» кілька цілком, здавалося б, самодостатніх «сучасних українських літератур», які між собою майже не перетинаються; а навіть перетнувшись, нерідко вдають, що незнайомі; а навіть якщо знайомі, то знову-таки вдають (причому обопільно), нібито перебувають між собою в стосунках не лінійної, а ієрархічної природи. Одну з них критики (здебільшого ті, що «обслуговують» саме цей напрям) називають «актуальною», іншу – «іншою»; ще хтось пробує добирати альтернативні терміни; а ще якась із «сучасних укра­їнських літератур» узагалі не обтяжує себе означеннями й самоозначеннями...

Ой, не заздрю я майбутнім історикам нашої літератури, які років так за п’ятдесят, коли вляжуться пристрасті й зміниться ландшафт, постануть перед нагальною потребою весь цей простір систематизувати, структурувати і визначити ключових персонажів не лише в літпроцесі (з ними, правду кажучи, все й тепер зрозуміло), а власне в літературі.

Проте творчість закарпатського письменника Дмитра Кешелі не може не стати об’єктом їх більш пильної, аніж теперішніх критиків, уваги – бодай тому, що його проза густо замішана саме на тих речах, які зазвичай вважаються «складовими успіху» літературного твору: життя і смерть, любов і ненависть, страх і сміх...Усе це речі вічні, але в літературі вони щоразу інтерполюються в образах конкретно національних. Відтак «прагнення – зберегти ідентичність, окреслення життєустрою і світоглядних джерел краянина в умовах XX століття стали своєрідним лейтмотивом творчості Д.Кешелі. З часом вияскравлюється й головний герой творів прозаїка – хлопець-підліток, котрий відкриває для себе світ, спостерігає за вчинками дорослих, стає учасником різнозначущих для життя громади подій» (Олександра Ігнатович). Під «краянином», ясна річ, розуміється закарпатець – мешканець того колоритного у своєму національному багатоголоссі й узаємовпливі напівміфологічного світу, який тільки й міг скластися в цьому досі все ще напрочуд екзотичному куточку України, в самісінькому центрі Європи. Об’єктом творчого обсервування Кешелі стають яскраві й сильні характери, здавалося б, «простих» людей – але таких, що їх, услід за Тарасом Прохаськом, варто б назвати «непрОстими».

Нова книжка письменника «Запишіть у свідки мої сльози...», яка включає два романи,  саме така: «проста», а «непрОста». Пристрасті тут розігруються достоту шекспірівські: ось хоча б дві родини, Пастеляків і Петахів, прадіди яких – «за прекрасної ярньої днини, коли земля співає хвалу життю і радується не нарадується кожній травинці, кожній мурашці... зламали на межі наболілі зуби. У напливі осліплого гніву один одному розкраяли сокирами черепи. А вночі, коли обидва прадіди лежали на смертних одрах, сини старого Пастеляка підпалили Петахів. І в ту хвилю, коли червоні когути заспівали в обійсті Петахів, знялася страшна буря»...

Звісно, ця буря хоч і не піщана, але вона тієї ж природи, як і та, що змела зі світу Макондо у славетному романі Маркеса. Символіка вражає: попелища на місці двох обійсть – і нащадки вибирають із тих попелищ обгорілі кістки основоположників роду! І один рід на місці свого попелища відбудовується як може, а інше попелище так і стоїть у віках... А далі ці роди, ясна річ, порідняться – і це вже буде шекспірівський сюжет, ясна річ, з урахуванням досвіду Коцюбинського... І таких вічних сюжетів тут нагромаджено рівно стільки, щоб читати не відриваючись: у чудовезному образі Семена Другого Фронту залюбки відчитуються персонажі відомої дилогії Василя Земляка – точніше, не так самі вони, як їхня інтерпретація Іваном Миколайчуком у славетному фільмі «Вавилон-ХХ». А Цар – чи не вічний Жид? А Дзьобак – чи ж не Мефістофель, із яким укладає химерну угоду анітрохи не схожий на Фауста, а тому й невдатний Пастеляк, який не зміг навіть осягнути тієї колосальної сили, яка була в його руках, не кажучи вже про те, щоб скористатися нею... І всі ці міфологеми густо помережані такими реготливими сценами, що від них не відмовився б і сам Ярослав Гашек…

Одне слово, Дмитро Кешеля – пост­модерніст. Питомий український постмодерніст, який добре засвоїв уроки як латиноамериканської, так і української химерної прози – і крізь приму цієї школи зазирнув у міфологічний світ україн­ського закарпатського села, в якому трагічне й комічне переплетені так міц­но, що розділити їх годі, а питоме, органічне, природне аж дихає праглибиною. Це, властиво, не той книжний постмодернізм, який прищеплювали, та недощепили на українському літературному ґрунті, а живий, народний, який постає як закономірний етап розвитку вітчизняної літератури.

Книжку талановито проілюструвала молода мисткиня Ксенія Корокнай.

Іван Андрусяк, Київ

Теги: Кешеля

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати