Парадокси закарпатської історії

Немає історії химернішої, заплутанішої, ніж закарпатська. Її достеменно не знає ніхто, хоча версій вікової долі наших краян вже написано цілу бібліотеку. Наша історія досі так і не відійшла у минуле – як це сталося у благополучних країнах. Вона постійно живе у нас, вирує у нашій крові, калатає у наших серцях, спалахує в очах. Бо де-де, а на Закарпатті ще нічого не скінчилося – тільки починається. Тому-то ми такі суперечливі – як сама наша історія, котра і породила нас.

Парадокси закарпатської історії

Від сьогодні ми починаємо публікувати серію оглядових нарисів «Парадокси закарпатської історії» від найдавніших часів до сьогодення, у яких розглянемо найбільш переломні епохи нашої минувшини.

Руська Країна на краєчку історії

«Моя хата скраю, я нічого не знаю». Такий настрій вважається найбільш типовим для українця. Він цілком об’єктивно зумовлений нашою бурхливою історією і особливою географією. Україна пережила стільки конфліктів, причому водночас по кілька, що виживали у нас ті, хто намагався триматися осторонь від усього. У цьому плані закарпатці є найтиповішими українцями.

Наш край завжди перебував скраю якої-небудь держави – сучасної України, СРСР, Чехословацької республіки, Австро-Угорщини, Трансильванського князівства, Угор­ського королівства і куди ми ще там вхо­дили! Кожна держава мала свою ідеологію, своє уявлення «що таке добре і що таке погано», кожна рухалася куди-небудь у свій бік. І тільки Закарпаття, як би воно не звалося, було завжди так собі – ніби і тут і трішечки не тут. Закар­паття завжди хотіло бути трохи вагітним і цнотливим водночас. Автономізм сидить десь глибоко у підсвідомості закарпатця. Як би добре не було в якій-небудь державі, а ми завжди були трохи не від неї. Коли ж у тій державі ставало погано – то тоді і поготів!

Поперебиравши вже всі без винятку варіанти, причому деякі перепробувавши по кілька разів, ми і досі не вирі­шили, який же з них наш. Агов, доле, а у тебе немає якогось іншого глобуса чи, принаймні, якоїсь іншої карти Європи, де ми б могли ще якось притулитися туди, куди ніколи не притулялися? Чи, може, справа не в карті, а в нас самих?  

Центристи мимоволі

Закарпаттю за всю історію не вдавалося посісти тільки одного-єдиного місця, якого нам так і кортить – це опинитися в самісінькому центрі якоїсь формації. Саме ця перспектива сидить десь глибоко у підсвідомості сучасних закарпатців. Але уявити собі таку країну, всередині якої було б Закарпаття, – це треба мати нестримну фантазію. Край затиснутий між слов’янами західними і східними, між мадярами і румунами, між НАТО і не-НАТО, між майже-Європою і майже-не-Європою, між Карпатами і Тисою, між вузькою і широкою залізничними коліями, здається приречений на оце вічне «між». Єдина можливість опинитися не скраю відкривається із розширенням Євросоюзу за рахунок України і Румунії. Тому-то закарпатці є в душі такими затятими євроінтеграторами, хоча багатьом не чужа і Росія.

Наше бажання опинитися коли-небудь у центрі чогось є просто непереборним. Байдуже у чому, аби лиш у центрі. Краяни давно зрозуміли, що найкраще це вдається завдяки скандалам. Тому найпопулярнішими діячами в усіх сферах життя тут були скандалісти. З приводу них обурювалися, крутили пальцями біля скроні, інколи навіть складали велемовні колективні відозви, але ніхто не міг навіть уявити, як можна прожити без них. Бути політиком тут найлегше, якщо вдаєшся до регулярної клоунади. Тільки справді сильні політики дозволяють собі обходитися без неї. За кожною красунею має тягтися шлейф пліток. Тільки тоді ми почуваємося не на окраїні, а якось у своїй тарілці.

Копирсання в самому собі

З цієї принципової окраїнності ви­пливає і така типово закарпатська риса, як постійний пошук самоідентичності. Душа закарпатця – то справжнє дзеркало: на кого дивимося, того і відображаємо. Суспільна думка на Закарпатті пережила і мадяронство, і чехофільство, і москвоцентризм, і пристрасне звернення до українського націоналізму (і буржуазного, і пролетарського, і якого лиш не хочете), і, звісно,  радянський інтернаціоналізм. Крім того, край пережив впливи італійські, німецькі, румунські, турецькі... Подібно до пилососів, ми тягли все звідусіль.

Час від часу виринала і тутешняцька орієнтація. Але ми так звикли бути відкритими до всього світу, завжди робити ставку на найсильнішого сусіда, що ідеологію автохтонів ніхто не сприймав і не сприймає всерйоз. Найбільше ж закарпатців формально нічим не виявляють своєї орієнтації (моя хата скраю!), але це не значить, що вони її не мають. У кожного закарпатця жевріє глибоко задавлена мрія, що коли-небудь він прокинеться у країні, де через кисільні береги течуть молочні ріки, де на деревах ростуть паляниці, ліс відновлюється за один рік, люди ніколи не старіють, а вхід до цієї  країни стереже апостол Петро. Саме Рай є істинною батьківщиною закарпатця. У нас найсильніша генетична пам’ять. Ми пам’ятаємо ще бачене нашим пращуром Адамом, нам досі болить, що його звідти вигнали.

«Ненько-Україно, я твоє маля!»

Навіть та переважна більшість закарпатців, котрі є реалістами і розуміють, що доля краю міцно пов’язана з Україною, уявляє собі цю Україну дуже по-різному. Для одних – це та ж сама Угорщина, де тільки говорять не по-угорськи. Іншим Україна уявлялася і уявляється шматком величезної російської держави, котрий якось випадково і тимчасово відвалився. Для третіх (і їх легіон)  Україна – це величезна Галичина, окрім якої там нема більше жодних  регіонів. Останнім часом з’явилося й трохи Донбасу. А ще закарпатці ніяк не можуть вирішити, яка Україна – багата чи бідна. Якщо багата, то чому не може взяти Закарпаття на своє повне бюджетне утримання? Адже так талановито плакати, як ми, ніхто більше не вміє. Наші плачі про власне жалюгідне життя, про нашу жорстоку історичну долю (ні в кого в світі не було чорнішої) розчулили б і гранітну скелю. Але щось ніхто нас не поспішає пожаліти.  То, може, Україна  надто бідна для цього? То чому ж тоді не продасть нас – хай не по-справжньому, а якось так, в оренду, під   інвестиційний проект чи як ще зараз модно? Теж не продає. От і зрозумій, яка вона – велика Україна. 

Закарпатець постійно прагне зрозуміти душу Україну з її стольним Києвом, що там у них на умі, що вони утнуть наступним разом. Так малюк у ранньому дитинстві прагне зрозуміти вчинки того захмарного божества, котре зветься мамою. Уявлення пересічного закарпатця про українську політику  приблизно на тому ж рівні – суцільні едіпові комплекси, бажання подорослішати за одну ніч, дитячі ілюзії і недитячі розчарування, віра у щось велике і всесильне, котре раз і назавжди змінить його життя на краще. Треба тільки самому бути правильним – тоді дадуть медяника. А ні – то поставлять у куток. Але як ото бути правильним, ніхто так і не второпав.   

Всі вітри в одній голові

Закарпаття завжди було мішаниною різних мов, звичаїв, вір. Ми якось не схильні до однієї-єдиної правильної, раз і назавжди ідеології. Тому у середні віки у нас був таким поширеним протестантизм, а у радянські – різні секти. Та й нині Закарпаття – найстрокатіший у конфесійному відношення регіон України. Але хіба тільки у релігійному сенсі? Політичні уподобання краян теж по­стійно демонструють максимально широкий спектр думок. На нашому ринку ідей можна продати все що завгодно. Завжди знайдеться той, хто купить щось фіолетове тільки тому, що сусід узяв щось салатове. І ще він прикупить собі трішки сріблястого, мало бурштинового, а на здачу  – хоч краплю байдуже чого, аби лиш у горошок. Хай десь говорять, ніби плюралізм в одній голові – це шизофренія. У наших головах, навпаки, прекрасно уживається купа найпротилежніших думок про один і той же предмет. Для нас це норма. Скажемо, будь-який помітний персонаж нашої історії виступає для нас одночасно і героєм, і невдахою, і зрадником, і жертвою, і хитрим, і недолугим, і взагалі чим завгодно. Як вони такі могли бути – не ясно. Але ж ми і самі точнісінько такі – сіро-буро-малинові,  святі і грішні водночас.

Життя на вокзалі

Під час Великого переселення народів наш край був справжнім прохідним двором. Відтоді оце життя в прохідному дворі так і не припиняється. Усі кудись поспішають, усі чогось прагнуть. Тільки ми здивовано поглядаємо на них. Ми посеред цього вселенського руху і гармидеру, але самі не рухаємося. Як хваляться наші діди: пожили у п’яти державах, не виїжджаючи з рідного села.

Ми мріємо вічно перебувати у цьому блаженному стані – посеред бігу, але не ворушачи ногами. В останні десятиліття ця мрія відлилася у концепцію туристично-рекреаційного розвитку. Мовляв, усі ринуться до нас, тицятимуть нам свої тугрики і піастри, а ми ще й носом будемо крутити. Тільки закарпатці можуть жити посеред прохідного двору і ловити від цього кайф. Ніхто так не кляне всіх заїжджих і переїжджих, як закарпатці, і ніхто так не любить їх, бо давно вже не може без них прожити. Століть двадцять, принаймні.   

А зате у нас...

Запрошуючи цих гостей, закарпатець ладен визнати, що у нього погано все – тільки не природа. Наші чічки-смерічки – то є Сталінград, за який краянин ніколи не відступить. Стоятиме насмерть, що найрічковіші річки – то наші. Навіть якщо вони давно вже завалені пластиковими пляшками, вода у бензинових плямах, а риба плаває хіба що догори черевом. Закарпатець дивиться на природу очима своїх видатних художників. Для закарпатця природа – це щось таке, чого давно вже не існує, але що вічно живе в його серці. Туристам важко зрозуміти це. Ми ж не розмірковуємо, не споглядаємо. Ми просто любимо – темно, ірраціонально, до повного знищення об’єкта любові.

Ми впродовж віків ніяк не могли вирі­шити, чим же є дані ландшафти більшою мірою – добром чи злом. Болота то висушували, то, навпаки, почали їх відтворювати. Хащі по-хижацьки вирубували, потім хаотично, поспіхом насаджували, щоб через якесь десятиліття знов рубати ще зовсім молодий ліс. Дороги прокладали то по одній місцевості, то по іншій – так гірська річка постійно змінює своє русло. А що вже витворялося з нашими не такими й численними сільськогосподарськими угіддями – це калейдоскоп. Сіяли все підряд у найрізноманітніших комбінаціях. Якби земля мала розум, то давно б збожеволіла.

Родом з Тибету

Ми ж від цього не божеволіємо – аж ніяк. Бо нічим особливо й не переймаємося. Наш традиційний стан – це споглядальність і мрійливість. Не знати, де ми підхопили оці буддійські настрої, але вони домінуючі. Принаймні, опецькуваті зображення на наших бойківських народних іконах дуже нагадують буддійські картинки. Та й наші багатоверхові  церкви теж надто скидаються на китайські пагоди. Щось таки у цьому є. Чи, може, закарпатці колись прийшли з Тибету? Навіть якщо й не так, ми прагнемо, схрестивши руки-ноги і все що схрещується, глибоко-глибоко занурившись у себе, нескінченно медитувати. Тому й пісні у нас такі тягучі-тягучі – медитативні. 

Пісня і живопис – то дві ноти, на яких готовий заграти кожен закарпатець. Тільки для стороннього ока це простенько – немов на дримбі. Насправді ж стільки пісень, як на Закарпатті, давно вже ніде не залишилося. У нас вони застрягли посеред наших лісів, зачепилися за чагарі і ніяк не віються новітніми мас-культурними віяннями.  Щодо пейзажів, то всі закарпатські художники малюють один і той самий пейзаж, але він кожного разу виходить іншим. Воно і не дивно, адже це зображення втраченого раю, котре змінюється щогодини. Тому закарпатський живопис вічний попри всю свою позірну одноманітність. 

Наша сила – в нашій слабкості

Для закарпатської спільноти характерна відсутність радикалізму, усередненість реакцій. Воно й зрозуміло – радикали завжди десь скраю, на передньому рубежі. А бути скраю ми не любимо – тільки усередині. Там, де легше загубитися-заховатися. Там, де тепліше. Якщо і скандалити, то тільки величезним натовпом. Аби ніколи не було зрозуміло, хто почав і чим воно закінчиться.

Ми звикли жалітися на брак соціально-політичної еліти. Виморили наших бояр, понищили ремісників, відібрали землю від селян, перевербували священиків, купили всіх, хто купується, і вбили всіх, хто вбивається. Невідомо, чи бувало так ще з якоюсь спільнотою. Ми в цьому сенсі точно унікальні.  Пробуємо тепер витворити власну еліту, але самі погано віримо в успіх. Але пробуємо. Бо ніде немає стільки роботоголіків, як на Закарпатті. Хоча не тільки «робото-». Інших «-голіків»  теж вистачає. Бо край багатий. Що б там не казали ми самі. Багатий на людей – таких, котрих, дійсно, більше немає ніде. Котрі здатні на все. От тільки додивляться передостанній сон, потім останній, потім найостанніший, потім ще...

Духновичу, де ти?!

Сергій Федака

12 березня 2013р.

Теги: історія, нарис

Коментарі

Таня 2016-01-18 / 21:36:34
повна бредотня

Gartner N 2013-08-26 / 09:45:46
Стаття дуже точно розкриває суть нашого духу. Сергію, ви молодець!

Це я 2013-03-15 / 23:12:20
арієць 2013-03-15 / 19:29:28
"А коли арієць може братуватись з азіятами?"

А що, арійці не азіяти?

арієць 2013-03-15 / 19:29:28
А коли арієць може братуватись з азіятами?




Hungi 2013-03-15 / 09:30:51
ярослав орос 2013-03-14 / 19:16:01
"а сергій федака...не в змозі ж про "всіх сказати і переболіти"..."

Та, ні, пане Ярославе, - в змозі! Все упрется в бажання... :))

ярослав орос 2013-03-14 / 19:16:01
Istvan 2013-03-12 / 16:38:03
Hungi 2013-03-14 / 11:31:50

вельмишановні цімбори, в україні, знаємо ж, свобода слова, нехай би хтось із вас і сказав відверто добре слово тута про угорську гілку в краї на задану тему, а сергій федака, звісно, з усіма русинами-мідянками, вилупками петровціями не в змозі ж про "всіх сказати і переболіти"...
шануймося!

слава щирій мадярщині й арійській україні!

Hungi 2013-03-14 / 11:31:50
Цитата автора : "Наш край завжди перебував скраю якої-небудь держави – сучасної України, СРСР, Чехословацької республіки, Австро-Угорщини, Трансильванського князівства, Угор­ського королівства і куди ми ще там входили!"

Тому зауваження :
Istvan 2013-03-12 / 16:38:03
Тут речь идет об истории Закарпатья, или об истории закарпатских славян?

- доречне, але воно, в даному випадку, думаю, стосується не автора, а коментаторів ...

Серія оглядових нарисів...від найдавніших часів до сьогодення - буде цікавою лише тоді, якщо познайомить читача з усіма сторонами життя нашого краю, а не однобоко (а знаючи пана Сергія Федаку, думаю, принаймі, він буде намагатися це робити)

2094 2013-03-12 / 19:16:59
2Istvan 2013-03-12 / 16:38:03
"Чуть не больше Словакии..."

Зрозуміло, чому таких не люблять сусіди. Бо дуже вже нещасненькі, як колись німці, що за Судетами плакали. Нічого, з часом вилікуєтесь.

Istvan 2013-03-12 / 16:38:03
Тут речь идет об истории Закарпатья, или об истории закарпатских славян? Остальное у вас начинается где-то с 1920-го года. Чуть не больше Словакии...

муза 2013-03-12 / 15:01:18
Думаю - духновичі є у кожному нашому районі(маю сподівання)- чують(хочуть чути)і розуміють (хочуть розуміти) їх -одиниці.Такі ми є- всі героями бути не можемо, зате потім- він НАШ герой,а ми "геройчики".

ярослав орос 2013-03-12 / 14:09:57
Найбільше ж закарпатців формально нічим не виявляють своєї орієнтації (моя хата скраю!), але це не значить, що вони її не мають.

безумовно, мають... особливо, коли їх, закарпатців, жарять в усі дірки...

васман 2013-03-12 / 11:57:22
Файно. А шо Духнович? ми не спимо, коли самі - тоді ми скаржимось на тих, хто ніби нам мішає жити.як тільки ті приходять - все, язик наш, як не славу їм співає, то у гузиці спрятаний глибоко.

707 2013-03-12 / 11:52:43
Суперечлива і заплутана наша історія могла би стати джерелом для багатьох пародійних сюжетів. Хоча, хто в нас за це візьметься. Втім, прочитавши ще раз уважно текст.


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи