Борис Кузьма: «Творче незадоволення змушує мене рухатися вперед»

– Мої батьки все життя пропрацювали у школі Нового Давидкова на Мука­чів­щині: батько – вчитель мови і літератури, мама – біолог. Я серйозно займався грою на акордеоні, робив успіхи.  У восьмому класі навіть грав на  весіллях і заробляв непогані гроші (сміється).

Але все закінчилось доволі сумно. Мій учитель Юрій Цьома гостро зреагував на чехословацькі події 1968 року. За це його засудили на 15 років. Органи безапеляційно «запропонували» батькам назавжди забути ім’я вчителя, а їхнім дітям – зосередитись на інших заняттях. Це були стра­ш­ні часи.

За рік потрібно було шви­дко переорієнтуватися. У дитинстві я перемальовував багато книжкових ілюстрацій. Із журналу «Огонек» вирізав фото з різними архітектурними об’єктами. Тож батько, знаючи про це, запропонував вивчати архітектуру у Львові.

– Ваш дядько Михайло Митрик — відомий закарпатський гра­фік…

– Так, він першим розбудив у мені почуття до прекрасного, пояснив основні закони рисунка. Своїм характером та наполегливістю привчав мислити. Він не сидів наді мною. Мене одразу кинули у воду, і залишилося або випливти, або втонути. Згодом у Львові пройшов підготовчі курси рисунка у Федора Василенка. Так і вступив до Львівської політехніки. У студентські роки я купив більше книжок, ніж за час свого головування у спілці.

– Знаю, що активно малювати ви почали вже у Львові.

– Якось потрапив на виставку  Акопа Акопяна – художника, який творив живопис на межі графіки. Враження були настільки сильними, що мене аж трусило. У ранніх роботах я навіть пробував наслідувати цього художника. А ще подобались роботи Ігоря Панчишина з Івано-Франківська. Старший на два роки, він робив дуже фаховий живопис. Ніякої тобі класики: лише кілька розкладених кольорів й досконала композиція! Ці приклади мене надихали до власних пошуків. Тож коли після навчання потрапив до Ужгорода, друзі вже купували мої роботи за 50 карбованців.

– Як вам вдалося потрапити в Ужгород до обласного управління архітектури? Вас хтось під­тримував?

– Батьки були  простими вчителями, тож замовити слово не було кому. На моєму курсі навчалося 125 чоловік, а із Закарпаття – лише троє: я, Василь Коста (зараз архітектор у Канаді) та Марійка Чопей. Із області прийшло замовлення лише на двох спеціалістів – до Ужгородської та обласної архітектури. Після відмінного захисту дипломного проекту з реконструкції центральної частини Іршави я зрозумів, що Закарпаття мені «не світить». У Василя дядько працював на факультеті, а батьки Ма­рійки теж «підсуєтилися». І лише випадок допоміг  потрапити до обласної архітектури: Марійка вийшла заміж і залишилась у Львові.

У 1980 році я приїхав до Ужгорода з невеликим чемоданчиком. Разом із Славіком Гарком ми були єдиними дипломованими архітекторами в обласному управлінні.  Мені виділили кімнату у відомчій квартирі навпроти хімфаку. Невелика зарплатня у 120 карбованців мене не  задовольняла, тож, відпрацювавши «законні» три роки, почав шукати інші варіанти. 

– Як склалося творче життя після переїзду?

– Якщо чесно, на той час я ще сумнівався у собі. Разом із Олександром Пазуханичем, з яким познайомились у Львові (він вчився на «промисловому інтер’єрі»), працювали в одній майстерні. Поставили собі мету – вступити до Спілки художників. У ті часи опановували аерографічні техніки, що дозволяли досягнути цікавих ефектів. Ми як закляті розпилювали й експериментували. Олександр підтримував мене і цим допомагав долати невпевненість.

Згодом я здогадався зняти компресор зі старого холодильника і вже самостійно опановував цю техніку: задував, розмащував тушами й чорнилом… Досі зберігаю ці роботи.

– Розкажіть про першу персональну виставку.

– Моя перша персональна виставка відбулась у 1984 році в творчому клубі молоді «Форум» (теперішній «Кактус»).  До цього кроку мене підштовхнув Вадим Ковач. Я був третім художником, хто виставлявся у цьому альтернативному виставковому просторі. Переді мною були Йосип Черній та Володимир Базан. Виставка вийшла збірною: акварелі, експериментальні композиції, аерографічні імпровізації. Як на той час – доволі сміливі твори. Уявіть, на відкриття зі Спілки ніхто не прийшов! 

Із виставки зберігся альбом із відгуками. Серед найцінніших – запис Ернеста Контратовича про мої акварелі: «Молодий чоловіче, у вас велике майбутнє, якщо будете робити такі роботи».

– Яким було художнє життя на Закарпатті у 1980-х?

– Після найстаршої генерації корифеїв – Бокшая, Манайла, Коцки, у 1970-х прийшло покоління Ілька, Шутєва, Микити, Шепи, а згодом – Мічки, Фелдеші, Пономаренко, Данилича та інших. На початку 1980-х проявилась доволі потужна група молодих художників, які активно експериментували, серед яких  Пазуханич, Усик, Габда, Біба.

Тоді боялися експериментів та експресивних надлишків. Я постійно подавав роботи на обласні виставки, що були тоді переважно тематичними. Подеколи їх відхиляли. На це реагував нормально, адже потрапити на виставку було за честь.

Сьогодні ці часи практично не до­сліджені. Для українського мистецтва імена цього покоління закарпатських художників є маловідомими. А насправді – це цілий етап нашої історії.

В. Нестеренко. Шарж на Боса Кузьму, 2009 рік

– Чому лише через 11 років після першої виставки ви вступили до Спілки художників?

– Я серйозно займався архітектурою. На творчість залишалося зовсім мало часу. Сім років  будував будинок, коли інші їздили по пленерах. До прикладу,   Владислав Габда та Володимир Павлишин, з якими разом працювали, вступили до спілки на 5 років раніше. У ті часи мене під­тримували гар­ні відгуки про роботи.  Так, у 1986 році одним рядком у газетній статті про всеукраїнську виставку «Твор­чість молодих» мої роботи відзначила Тетяна Яблонська.

– Як би ви охарактеризували стиль Бориса Кузьми?

– Важко сказати. Свій авторський метод віднайшов випадково. Вирізаючи багато архітектурних макетів, якось у переплетінні ліній на ДВП побачив ту матрицю, від якої відштовхуюся досі. Спро­бував протягнути її кольором, від­друкував, наклав інший колір – ось вам і всі таємниці.

Свою першу у цій техніці роботу вважаю етапною. В мене її відразу хотіли купити, але я відмовився. Для мене цінні такі роботи, щоби  бачити, від чого я відштовхнувся.

– Хто є вашими шанувальниками?

– Зазвичай це інтелігенція – інженери, викладачі, лікарі.  Бізнесмени, до речі, рідко. Їм, як правило, до вподоби або гострий надрив, або явний кітч. Знаю, що маю багато прихильниць серед жіночої аудиторії (посміхається).

– Наскільки закарпатський глядач орієнтується у сучасних мистецьких процесах?

–  Я не хочу ображати закарпатського глядача, бо і себе до нього зараховую. Але як і в художника, в нього має бути певна підготовка, база. Мистецтво – як кухня: доки не спробуєш, не постоїш перед картиною – доти не від­чуєш. Чи можливо кухню сприймати че­рез телевізор або жінку цілувати через скло?

Зрозуміло, що у сучасних економічних умовах ми стали мало їздити й бачити навіть по Україні. Я вже не говорю про закордон! У Дебрецені, який лише за 150 км від Ужгорода, є розкішний виставковий комплекс, де обладнані сучасні зали з усіма технічними можливостями, проходять виставки з усього світу. А для нас – це Марс. Ось вам і процеси! У цьому плані ми тупцюємо на місці.

– Ви активно співпрацюєте із галереями Словаччини. Чи маєте такий досвід в Україні?

– Дійсно, маю багато шанувальників у Словаччині. Я намагався розвивати цю тему і в Україні. Але для цього явно бракує часу. Це ж потрібно їздити й домовлятися. В ідеалі, сучасний художник мав би мати менеджера. Багато наших художників звикли чекати, що хтось їх відшукає і почне піарити. Це вже нонсенс. У цьому проявляється наша совковість. Сьогодні якщо ти сам себе не проявиш — тебе не помітять. Під лежачий камінь вода не тече.

– Хто вас востаннє критикував?

– У тому-то і справа, що ніхто! Я вже до цього ставлюся навіть із підозрою. Часто мої  колеги-художники ображаються на критику, забуваючи, що в майстерні ми замкнуті і важливим є погляд  збоку. На жаль, ми втратили цю культуру.

– Чи можливо такі традиції повернути?

– Так просто їх не повернеш. Сус­пільство сьогодні знаходиться у стані агресії, підозрілості. Всі якось відокремлюються, стороняться один одного. В історії закарпатського мистецтва є багато прикладів, коли жартували, підколювали, критикували. Але все це робилось якось інтелігентно, з гумором. Ніхто тоді не ображався на Коцку, Манайла чи  Кашшая. Навпаки, їхні поради цінували.

– Що за останній час вас вразило як художника?

– Минулого року побував у майстерні Віктора Сидоренка – автора трьох проектів на Венеціанському бієнале. Таких художників – одиниці! Ідеально володіє анатомією. Так вміє трансформувати свої ідеї, що дивуєшся. Чесно кажучи, біля таких митців я – не художник! Ще раз переконуюсь, який світ багатий на талановитих людей. Найбільшим у художника має бути прагнення самовдосконалення. Творче незадоволення змушує  рухатися вперед.

– Як довго працюєте над роботами?

– Мені подобається швидко працювати, щоб у роботах відчувалась легкість і повітряність. Інколи за день можу зробити до 10 робіт. Головне, щоби не заважали. Коли ти вже підготувався, виносив теми у голові – процес іде дуже швидко і легко. Техніка, в якій зараз працюю, дозволяє імпровізації.

Збираю матеріал на натурі. Обдумовую його, переживаю. Люблю, щоби він мене помучив, вивів із себе. Можу кілька разів повертатися до однієї роботи, шукаючи той хід, який приведе до кінцевої мети. Не люблю, правда, працювати на замовлення.

Сподіваюсь, коли вийду на пенсію, ні одного дня не буду робити, буду лише малювати. Тоді я покажу моїм друзям (сміється).

– Яким для вас є образ ідеального художника?

– Для мене це паризькі імпресіоністи початку ХХ століття. Бути ідеальним художником – це не мати ні сім’ї, ні дітей, не працювати в інституті, в Спілці. Якщо хочеш досягнути результату, потрібно віддаватися справі на всі сто відсотків.

Оксана Гаврош