Руський театр заклав підвалини українського професіонального театру на Закарпатті

В основу книжки лягла кандидатська дисертація, яку 70-річний дослідник захистив минулого року в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого. Видання вже встигло принести автору  премію імені братів Євгена та Юрія-Августина Шерегіїв-2012 у галузі  театрального  мистецтва у  номінації «Критик-театрознавець».

У монографії досліджено процес становлення та творчий шлях першого українського професіонального театру  на Закарпатті – Руського театру Товариства «Просвіта» в Ужгороді у його різнома­нітних формах і засобах функціонування. На основі джерельних матеріалів та документів розкрито основні тенденції й особливості культурологічного процесу регіону в контексті історичної епохи.

Як зазначає автор, Руський театр відіграв роль носія національної ідеї, епіцентру найяскравіших національно-культурних здобутків. У його оточенні і на сцені публічно звучала жива українська літературна мова, лунали пісні, відроджувались звичаї і обряди – від­творювалася історія нації. На його діяльності чітко простежується зміна цін­ніс­них орієнтацій в історії культури Закарпаття на еволюційному шляху від аматорського «будительства» до «професіонального просвітництва» європейських зразків.

Театр пройшов складний творчий шлях становлення. Реконструювавши його виробничий календар, автор узагальнив і класифікував різні за мистецькою якістю етапи його розвитку. Перший –еволюційний шлях від «аматорського будительства» учнівських та студентських гуртків 50–60-х років ХІХ ст., аматорських рухів на початку 20-х років ХХ ст. з осередками театрального  життя при навчальних закладах, клубах та читальнях політичних партій і товариств до створення в грудні 1920 року сталого театру шляхом об’єднання  в єдиний колектив аматорів драматичного гуртка «Просвіти» з учасниками музично-драматичного товариства «Кобзар» з ініціативи управителя «Кобзаря» Р. Кирчіва. Сама ідея сталого театру належить голові Товариства «Просвіта» в Ужгороді Ю. Бращайку.

15 січня 1921 року театр  був урочисто відкритий. Театрознавець зазначає, що важливу роль у його становленні  відіграла українська еміграція після поразки УНР та ЗУНР  – галичани і наддніпрянці, які увійшли до складу колективу.

Другий етап – створення  професійного театру, утвердження в ньому сце­нічних традицій корифеїв українського театру під мистецьким керівництвом М.Садовського (1921–1923). Акторський склад освоює естетику сценічного ре­аліз­му, на сцені і в оточенні театру звучить українська літературна мова, що зумовлює його роль як епіцентру національного відродження в краї. Він першим з національних театрів презентував українське мистецтво в Празі (1922).

Третім етапом стало освоєння принципів психологічного реалізму з естетикою європейського модернізму під мистецьким керівництвом  О. Загарова (1923–1925). Висувається нова концепція театрально-виробничого календаря, що підносить його творчість до європейського визнання. У репертуарі Руського театру співіснували психологічна драма, трагедія, водевіль, опера, оперета, музична комедія, що засвідчує широкий діапазон його мистецьких барв. Основу репертуару становили твори української та зарубіжної класики та новітньої світової драматургії. Проте звільнення з посади керівника Загарова (липень 1925 року) негативно впливає на подальший шлях творчого життя театру. Театр поступово схиляється до занепаду, а відтак з кінцем 1929 року – до ліквідації.

За часи творчої діяльності Руського театру в 1921–1929 роках ним було зіграно з відновленням 256 прем’єр, показано понад 1200 вистав. У книзі подано репертуар театру за всі роки  його існування. Значно розширено і список персоналій, основних організаторів Руського театру (подано іменний покажчик та фотоілюстрації), ви­значено залежність творчого життя українського театру від антиукраїнських дій «аграрного режиму» на Закарпатті, що прийшов до влади 1924 року, розкрито основні причини матеріальної та творчої кризи Руського театру, що призвели до його ліквідації.

Окремий розділ в монографії  присвячений історіографії проблеми. За часів тоталітарного радянського режиму значна частина матеріалів і документів з життя театру знаходилася у приватній власності, а тому для попередніх дослідників була невідомою, а та частина, що зберігалася в державних архівах, була недоступною. На основі новознайдених архів­них матеріалів і документів значно розширено дослідницьке поле, виявлено і сформульовано нові методологічні основи творчого життя Руського театру.

Основним матеріалом для автора послужили статті з віденської газети «Вісник русинів Австрійської держави» (1851) та львівської газети «Слово» (1863–1865). У монографії використані новознайдені матеріали архівів Львова, Державного архіву Закарпатської області, фонди Закарпатського краєзнавчого музею, основу яких становлять публікації газет і журналів (1920–1938) у перекладі з чеської, словацької і угорської мов на українську Ю. Шерегієм. Матеріали передані музею донькою Ю.Шерегія Ольгою Грицак з м.Братислава Словацької Республіки у січні 2007 року.

Велику спадщину театрально­-критичного матеріалу про Руський театр, зазначає В.Андрійцьо,  залишив для наступників письменник Василь Ґренджа­-Донський. Його статті й рецензії з аналі­зом творчих здобутків та невдач театру друкувались у 20-­х роках ХХ ст. на сторінках ужгородського часопису «Свобода». В наші часи цей безцінний матері­ал включено у 12-­томне видання «Твори Василя Ґренджі­-Донського» та деякі друковані збірники.

Першу спробу синтетичного огляду історії українського театру на Закарпатті, на думку театрознавця,  зробив представник так званого русофільського руху Є.Недзельський у нарисі «Угро­руський театр», який було видано в Ужгороді у 1941 році. У 1942-му С. Наріжний у своїй праці «Українська еміграція: культурна праця української еміграції між двома світовими війнами» у розділі «На Закарпатті» також подає коротку історію українського театру в краї.

Окремо були присвячені праці і керівникам Руського театру. Першою грунтовною працею про діяльність Миколи Садовського на Закарпатті була стаття Гната Ігнатовича «Директор театру» (1967). У 1969 році вийшов нарис В.Нікеєва «Олександр Загаров і український театр».

Пізніше грунтовні дослідження­ здій­снили відомі театральні діячі Юрій Шерегій (­монографія «Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 року», що вийшла посмертно у 1993 році) та Гнат Ігнатович (книга «Від гасниці до рампи», перший том якої вийшов посмертно в 2008 році, а другий – у 2012­-му). Ок­ремі дослідження про український театр на Закарпатті належать вченому зі Словаччини, закордонному академіку НАН України Миколі Мушинці, науковцям з Ужгорода Йосипу Баглаю, Тетяні Росул та де­яким іншим театрознавцям.

Отож з книги Василя Андрійця «Руський театр Товариства «Просвіта» в Ужгороді (1921–1929)» усі, хто цікавиться історією українського театру на Закарпатті, можуть почерпнути багато цікавого та нового. Видання розраховане і  на мистецтвознавців, культурологів, студентів і учнів мистецьких навчальних закладів.

Оксана Чужа для «ФЕСТу», Ужгород.

Теги: руський театр, монографія

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати