Зима для гентеша – що літо для косаря

Саме у грудні та січні ранки розпочинаються не з кукурікань півнів, а писку-вереску хрюкаючих вепрів, яких з хлівів силою витягують на подвір’я, де їм настає амба. Ця процедура – справді ґаздівський празник, бо прийшов кінець митарствам у стайнях, натомість на столах з’являються смачні м’ясні страви, холодильники і морозильники, комори резервуються різного асортименту продукцією забитої худобини – ковбасами, гуркою, шойтами, рулетами і т. ін.

Зрозуміло, не кожен господар спроможний вдатися до свинячого самосуду, тобто зарізати вирощену на обійсті тварину. Щоб зважитися на такий крок, треба мати передусім холоднокровний характер, а найголовніше – добре знатися у цьому ділі. За традицією, газди з м’яким серцем запрошують на смертну кару своїх домашніх «хрюшок» різників зі сторони, які набили руку у справі, як садити свиню на палю. Відверто кажучи, не знаєш, як їх і величати – аматорами чи професіоналами, бо як таких спецкурсів із фаху не проходять – самотужки за різних обставин опановують кваліфікацією «катів» кабанів, беручи за роботу не так гроші, як споживаючи за застіллям виставлений алдамаш. Після гостинного могоричування добродушні хазяї зазвичай щедро пакують у тайстрину за­бійнику і частку свіжатини — м’ясо, сало, шкіру, щоб він у своєму родинному колі теж розділив з ними радість свинячого свята. По-різному називають карателів поросячих душ. Одні – просто звуть різниками чи м’ясниками, інші – салогонами, а у нашому верховинському краї з діда-прадіда здебільшого йменують гентешами.

Якщо б то лиш різати свиню, але ж треба ще вміти обпалити і розібрати тушу.  Міжгірець-пенсіонер Федір Веждел навчився допоміжній домашній професії у Сухому, де народився і ріс. Прискіпливо придивлявся, як старшина порається, і зрозумів, що не таке вже  страшне це діло, як його малюють. З тих пір, як кажуть, пішло-поїхало – раз за разом засукує рукави біля «рьох». Що­правда, ходить з ножем лише до близьких родичів, декотрих сусідів і, звісно, сам собі різник на ґаздівстві. Має свій почерк розчленування свинячого тіла, що виразно простежується передусім в ідеальній акуратності. Ніби не поспішає за роботи, але все у нього виходить швидко. Своєрідний і тим, що спроможний зарізати свиню, курку чи півня, натомість, борони Боже, ні за яку ціну не вкоротить віку корові, телятку чи вівці, козі. У кожного гентеша своя натура. Федір Федорович мудро зауважує: «Вигодувана тварина – товста солонина». Що так, то так. Як господарі хлівів піклувалися про свиняче «чадо», такий і результат. Кожен старається, щоб худобина не голодувала – мала у валові повний раціон харчування.  

Хто-хто, а гентеші не переводяться у нашому верховинському краї. У кожному селі досвідчених різників повно. Приємно, що серед них як люди солідного віку, так і молоді. Скажімо, у райцентрі з великою повагою мовлять про 64-річного Федора Баника та 36-літ­нього Василя Тайстру. Про них так і кажуть: безвідмовні, коли звуть, а ще – бездоганно знаються у справі, що потрібна на господарстві. Кожен з них може й порадити-проконсультувати: як і що виготовити зі свіжатини. 

З цього приводу хочеться і порекомендувати одну ідею: провести у ра­йоні фестиваль чи то пак змагання гентешів. Наперед можна прогнозувати, що учасників  вистачало б, не кажучи вже про глядачів. Ця думка варта й того, щоб підняти Міжгірщині туристичний імідж. Згадаймо, кілька років тому у нашому селищі проводилися фестини під назвою «Верховинське сало», що мали завдяки гласності через українські телеканали гучний успіх в усіх куточках країни. Почин треба продовжувати, якщо ми бажаємо, щоб знали як про наших славних гентешів, так і про ґаздівську глибинку…

Василь Пилипчинець

Теги: гентеш, косарі, Федір Баник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати