Мовби в обіймах семи вітрів у високості, на самій Кичері – смерекова хатина Тарчинців. Звідси всеньке село – ніби на долоні. Мовби вартова цього піднебесного сільця, що не налічує і ста осель, розкиданих по стрімких косогорах, мов орлині гнізда.
Багатодітна, працьовита, як і всі у горах, бо лінивий тут не проживе, сім’я Тарчинців. Мати – колгоспниця, батько – лісник. Старші Василеві брати Михайло та Федір стали військовими, сестра Марія – домогосподарка, молодша, Калина, українську філологію обрала, брати Іван та Юрій – колгоспники.
Що могло чекати Василя у майбутньому? Багато що, бо доля людська завжди непередбачувана пані. Як кажуть у наших Рекітах, будеш жити, вадь умреш, а від долі не втечеш. Та чи варто втікати?
У Василя Тарчинця вийшло так, що його благодатною і світлою долею стало його величність Слово. Бо з ним він у дружбі, мирі й злагоді йде усеньке життя. Він змалечку тягнувся до книг. І сам пробував перо. Першу замітку в газеті опублікував, коли вчився ще лише в третьому класі! А потім був запрошений у загальновідомий піонерський табір «Артек» як один з кращих юнкорів – юний кореспондент – України!
До призову на строкову військову службу працював інструктором-екскурсоводом західного регіону України на Міжгірській туристичній базі, водночас на громадських засадах – диктором районного радіомовлення.
У жовтні 1968 року його призвали в армію. Тут спочатку навчався в школі молодших авіаційних спеціалістів, де здобув фах механіка з озброєння літака-винищувача «Міг-17», «Міг-19» та «Міг-21». Згодом служив за Полярним колом, у Карелії (місто Кемі), де за радянських часів пройшов пілотський вишкіл перший космонавт України Павло Попович. Василь довідався про це значно пізніше, коли вже навчався на факультеті журналістики у Львівському вищому військовому училищі. Після зимової сесії (на другому курсі) поїхав до Узина, що на Київщині, до батьків космонавта. Багато цікавого розповіли вони про свого сина, про себе. Невдовзі він опублікував нарис про родину, яка пустила у світ космонавта Павла Поповича.
Я був школярем, а Василя вже друкували районна та обласна газети. Хоч і я дописував у різні періодичні друковані видання свої заміточки, віршики і всілякі образки-етюди – ніхто мої «шедеври» не друкував. Тому на Василя, коли він приїжджав у село, я дивився, мов на живого класика. Він для мене був чимось занадто високим, недосяжним, захмарним… Коли ж у формі курсанта факультету журналістики Львівського вищого військового училища крокував сільською вулицею – всі дівчата Рекіт просто мліли: красень, стрункий, молодий! До слова, і нині, у свої 65, Василь такий же по-військовому підтягнутий, обов’язковий, готовий до виконання будь-якого завдання. Що скажеш, армійський вишкіл. Плюс верховинська працьовитість і працездатність. З цими рисами він і йде по життю. Тому й досяг немало.
У 1975 році, закінчивши ЛВВПУ, молодий журналіст одержав скерування до дивізійної газети групи військ у Польщі. Потім працював у груповій газеті, майже два роки знаходився, як тоді говорили, на передовій. Було за велику честь служити у Залізній дивізії, слава якої поширювалась у військах. Потім було Забайкалля, редакція окружної газети, відтак Німеччина. У званні майора повернувся до рідного Прикарпаття – у редакцію окружної газети.
У перші дні створення Збройних сил України трудився старшим офіцером прес-центру Прикарпатського військового округу, згодом і прес-секретарем командувача військами ПрикВО, потім Західного оперативного командування. У складі робочої групи, яку очолював перший міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов, брав участь у створенні проектів нових статутів Збройних сил України. Водночас був членом комісії з упровадження форменого одягу військовослужбовців.
Василь Тарчинець багато зробив для впорядкування інформаційного простору Міністерства оборони України. Він був першим начальником прес-центру Прикарпатського військового округу. Про його діяльність знали і високо цінували генерали Костянтин Морозов, Віталій Радецький, Анатолій Лопата, Олександр Затинайко, Валерій Степанов, Василь Собков, Петро Шуляк та інші.
Василь Федорович – автор десяти художніх, публіцистичних і документальних книг: «Вартові незалежності» (1997), «Місія миру» (1997), «Село у підніжжі Кичери», (2003), «Кредо життя» (2002), «Нас кличе Україна» (2002), «Стерня Кашицького» (2003), «Полковник із Ясіня», (2003), «Кепа» (2005), «Державна служба охорони Львівщини» (2003), «Одна у всіх нас Україна» (2004). Він також є співавтором двосерійного художньо-документального відеофільму «Ти поклич нас тільки, Україно» (1997).
Наприкінці дев’яностих років відбувалася презентація двотомного видання «Історія війська України». На ній прозвучали гарні слова і про книги «Вартові незалежності» та «Місія миру». Їх назвали третім томом славетної історії наших сучасних Збройних сил.
Полковник Василь Тарчинець – чи не єдиний український журналіст, який наприкінці 90-их років пройшов маршрутом російських колег – телевізійних журналістів на чолі з Курінним, які не повернулися з Балканської війни. Про все побачене і пережите там він розповів у кількох теле- і радіопрограмах, у нарисах-репортажах.
Тепер він пише книгу «Біль серця мого», у якій розповідає про трагічні події на Балканах, про повені на Закарпатті та буревій на Волині, а також подає маловідомі сторінки перших днів формування молодого українського війська. Головний наголос у цьому творі автор робить на тому, що доля України цілком залежить від влади як у столиці України, так і на місцях. Тут йдеться і про рідне село Василя Федоровича – Рекіти. На превеликий жаль, коштів на видання бракує.
Важливе місце у житті письменника займає його миротворча діяльність. У 1996 році на двосторонніх комп’ютерних навчаннях «Щит миру ІІ», що проводились за програмою «Партнерство заради миру» у Сполучених Штатах Америки (штат Канзас), Василь Тарчинець одержав сертифікат керівника інформаційної служби об’єднаних міжнародних структур.
За серію підготовлених матеріалів та книг з героїко-патріотичної тематики (2002 р.) відзначений Всеукраїнською літературною премією «Гілка Золотого Каштана».
З його ініціативи засновано Малу академію літератури й журналістики, і на громадських засадах він є її ректором. Щоліта проводяться фестивалі творчої молоді «Рекітське сузір’я», які набули широкого резонансу не тільки в області, а й за кордоном. Бо її учасниками є представники не лише з різних регіонів України, а й зарубіжжя, в тому числі США та навіть Африки.
Особливу турботу проявляє Василь Федорович до дітей-сиріт та напівсиріт, які є слухачами цього дитячого навчального громадського закладу. Завдяки залученим спонсорам, у газеті «Акцент» окремим додатком виходить газета «Мала Академія», у подальшому «Сузір’я», а також колективні збірки молодих літераторів з прозовими та поетичними творами.
Займається гірськолижним спортом, цінує природу і бореться за екологічно чисте довкілля, захоплюється фото й туризмом. Щасливий, що поруч з ним – його вірна супутниця життя Валентина Зіновіївна. Обоє раді за сина Мар’яна – кандидата медичних наук.
…Але де б він не був – з усіх далей-доріг його зове-кличе і жде рідне сільце Рекіти, священна дерев’яна хатка, в якій живе молодший брат Юрій із сім’єю. Тут по-справжньому відпочиває натруджена душа завжди невтримного Василя Тарчинця, набирається того ні з чим незрівнянного живлющого духу, без якого не можна творчій натурі… Бо з піднебесної Кичери у життя велике повела його стежинка, і до Кичери з усіх світів ведуть шляхи. Ясними серпневими ночами саме над цією горою сузір’я зірок так близько, що, здається, простягни руку – і своєї зорі, своєї долі торкнешся. Недарма ж і щорічні фестивалі творчості юних обдарувань Василь Тарчинець назвав саме «Рекітське сузір’я»…