Історія закарпатського села крізь долю його довгожителя

За часів Чехословаччини, як розповідає Михайло Федорович, у літній період діти ходили до школи босоніж. За часів Угорщини у дітей було вже взуття – черевики (бокончі) та шкіря­ні постоли. Учні продавали малину, ожину, суниці, крушину у закупівельні пункти і таким чином заробляли гроші.

У 30-х роках ХХ ст. у Керецьках було три церкви: греко-католицька, православна і єврейська синагога (бужня). На сьогодні залишилася тільки одна греко-католицька, тепер уже православна, побудована італійськими зодчими у 1847 році, висота вежі (турні) якої більше 30 метрів. Церква складається із чотирьох приміщень: нави, вівтаря, ризниці і присінка, в якому з правого боку – невеликий бабинець. Іконостас декорований ажурним, рельєфним, прорізним різь­бленням. Саме у цій церкві у травні 1867 року вінчалися батьки Августина Волошина – отець Іван та Емілія Зомборі. У селі було кілька десятків єврейських і близько п’яти німецьких сімей. Єв­рейські сім’ї були багатодітними.

У ті часи, каже дідо, житло було трикамерним: кліть, сіни, житлова кімната. Основним матеріалом для будівництва хати було дерево (бук), яке на кутах скріплювали у просте гніздо. У хаті зліва була піч з кутом і два ліжка. Під вікнами – букова довга і широка лавиця. В кліті зберігали сільськогосподарські продукти, в сінях – бочку з капустою. Дах був чотирисхилий, критий ґонтом (шинглі), пізніше черепицею. Пригадує він, що тоді вирощували картоплю (крумплі, булі), кукурудзу (киндирицю), соняшник (просоняк). Зерно мололи у двох водяних млинах: один належав єврею Бюмину на Старомлинській вулиці, а другий був у центрі села – громадський. Млин був три- або чотирикамерним: сіни, кімната для мельника, приміщення для механізму і для видавлювання олії. Біля громадського млина було і валило для обробки вовняних тканин, здебільшого гунь. В урочищі Лаврів була ступа – сукновальня, в якій збивали виткане сукно, з якого потім кроїли «уйоші» і холошні. Одягалися в одяг, виготовлений із луб’яних волокон конопель і овечої вовни. Харчувалися картоплею, овечою, коров’ячою, козячою бринзою, маслом, сиром, молоком, свинячим, яловичим, овечим м’ясом, кукурудзяним хлібом. Час від часу вживали і горілку (палинку) домашнього виготовлення із слив, груш (миндра), вино.

А за часів Австро-Угорщини, каже Михайло Сакаль, греко-католицькому попові мешканці кожного будинку повинні були відробити три дні на рік, привезти віз сіна, сани дров, сплатити 1 кобел кукурудзи. Цей «божий слуга» мав землю, ферму, сади.

У 1937 році, за часів Чехословаччини, через річку Боржаву був побудований транспортний міст, який може бути взірцем і для сьогодення.

Пригадує пан Михайло, як у кінці 1938 – на початку 1939 роках у Керецьках перебувало до 20 січовиків. Проживали вони на Билиївській вулиці в хаті єврея Цендера. Січовики будували й ремонтували дороги. Кожного ранку співали гімн «Ще не вмерла Україна». Щодня виходили з піснею «Гей там на горі Січ іде». Мешканці Керецьок ставилися до них лояльно.

Розповідає Михайло Федорович, що у 1940–1941 роках угорські власті проклали вузькоколійну залізницю (штреку)  від села Кушниця, через Керецьки, в село Березники. У Березниках були прокладені чотири вітки в урочищах Андріча, Боржава, Головчин, Дулятин. Усі вони під полонинським хребтом Боржава, звідси вивозили ліс, в основному бук, у Кушницю, де був лісопильний завод, і далі в Угорщину. Угорські власті побудували дерев’яні лотоки (плавачку) від урочища Борсучини до транспортної дороги довжиною 5 км, по яких сплавляли ліс. Люди возами і саньми возили ліс і заробляли гроші. Саме за часів Угорщини в Керецьках відкрили хлібопекарню. В лісі було всякої дичини, при великих снігопадах олені і дикі свині заходили в село. В річці та потоках водилася різна риба. У лісових струмках форелі було так багато, що верхні плавники були вище рівня води. Тоді і мови не могло бути про браконьєрські способи полювання. Зате тепер ліси і струмки виглядають, як після монголо-татар.

У 1948–1950 роках створювався колгосп «Пам’ять Ілліча». Люди не хотіли вступати у колективне господарство, тікали в ліс. Господарство, що було засноване на примусовій праці та в умовах безземелля, спочатку було нерентабельним. Колгоспні активісти, хлопці-комсомольці, лили нафту у сільськогосподарські продукти тим селянам, що не хотіли вступати до колгоспу. Від людей могли забрати віз, плуг, коней, биків. Справа доходила і до сміху. Софію Дукай, наприклад, хлопці-комсомольці понесли на ношах для цегли до сільської ради, щоб записати у колгосп. І все це робили свої, місцеві, які тепер кажуть, що система була така. Але їм можна заперечити – вигадали систему і її виконавцями були саме люди. Не інопланетяни ж це робили. Проте у брежнєв­ський період, відзначає мій співрозмовник, людям жилося вже непогано.

У вільний час Михайло Сакаль майструє сопілки, дримби та трембіти. Вперше побачив ці музичні інструменти на полонині, коли допомагав батькові випасати отари овець. Саме на полонині Боржава наші вівчарі спілкувалися із своїми колегами з Верховини. У кінці 30-х – на початку 40-х років минулого століття вівчареві з Верховини за трембіту треба було віддати одну вівцю. Побутували у Керецьках трембіти, виготовлені навіть із бляхи, але вони не такі голосні, як дерев’яні.

За своє життя Михайлові Федоровичу доводилося працювати будівельником, муляром, штукатуром, бляхарем, плиточником. У 82 роки піднімався на 25-метрову висоту і реставрував вежу (турня) на церкві. Пан Михайло виготовив три хрести, які знаходяться на церковному по­двір’ї.

Основна їжа дідуся – смажена картопля, пюре, молочні продукти. Хоча рівень життя в Україні не такий, як у Західній Європі, але тривалість активного життя деяких наших співвітчизників така, як і в Німеччині, Австрії, Швейцарії.

Ілля Грибанич

Теги: Керецьки

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати