Сяйво мудрості, магія слова

Я читав його незвично довго – від суботи до суботи – читав поволі, смакуючи, перечитуючи час від часу вже знане, хоча зазвичай читаю дуже швидко і книжки такого обсягу мені цілком вистачає на кілька днів. 

Але є читання особливе. Так читав  я «Вічного Івана» Віктора Міняйла, «Білі вечори» Василя Захарченка, «Писара Схід­них Воріт Притулку» Галини Пагутяк, «Залишенця» Василя Шкляра, «Столітнього Якова» Володимира Лиса. «Криничар» з того ж високого ряду, і я не випадково вишикував його. Передусім для себе. Але і для тих, хто вболіває за українську літературу. Бо це золотий ряд! Вважаю, що саме ці твори в першу чергу мають бути перекладені іншими мовами, це та висока література, з якою треба виходити на світові обшири. Нині, як відомо, пропагується інша лектура, «розкручуються» інші імена. Вони відомі, тому не називатиму їх. Але навіть масовий читач знає, що це письменники, які здебільшого ошелешують і шокують, як еквілібристи, але не зігрівають серце, не засвічують в ньому безсмертне світло. А тут – глибока національна сутність, уся душа народу. 

«Криничар» відкриває не­зглибимий вимір народної традиції, української звичаєвості. Це проявляється у мові твору, глибинному знанні звичаїв, пошані до народної мудрості, любовно визбираній по крихті, умінні прозирнути і показати душу окремої людини як живої частинки світової душі. Втім, аргументувати такі речі мені хочеться найменше. Я відчуваю, що «Криничар» велика книга – і все. Коли людина звідує надих Вищої сили, то з нею стається якась переміна. Ана­лізу такі речі не піддаються.

Душу цього роману можна відчути тільки душею. Хоча це не тільки роман серця, а й розуму. Я вже не надіявся знайти в сучасній українській літературі таку річ, де розум і серце були б так міцно злютовані й жодне не горувало над іншим. У нас є добра література. Але впереваж це література мислі або переживання. А тут, як на аптекарських терезах, все так тонко і точно зрівноважено. Як це вдалося, я не знаю, і гадаю, що й автор не знає, бо справжній письменник – завжди медіум, олівець у Господніх руках. Секрет написання таких книжок сам автор забуває одразу після завершення роботи і знову повторити не зможе. 

Талант – завжди тайна. Це тільки геній міг собі усміхнутися, що немає загадки таланту, а  є  вічна загадка любові. Зрозуміло, є талант од Бога, а є від лукавого. Скільки людей пише з ненависті. Яскравий приклад – Ю.Нагібін з його сумним зізнанням: «Єдине активне відчуття, що в мені не вмирає – ненависть». З ненависті постав чималий пласт світової лектури. Світ дуалістичний. Але в «Криничарі» – любов, світло, краса і добро. Хоча письмо тут жорстке, тверде, часто холодне, як діамант. Бо любити – не означає насичувати своє письмо зменшувальними суфіксами. Бог з великої любові до людини піддає її чималим терпінням. «Праведного Господь випробовує…» Тут теж нещадно  випробовуються герої, пропускаються через такі огненні кола, що душа терпне. Золото випробовується вогнем. Але це не тільки проба, це загартування. Бо для чогось душа приходить у цей неприхильний світ, для чогось готується. Інакше навіщо все це?

Великий візіонер Даніїл Андреєв каже нам, що великі образи, створені геніальними митцями, живуть і в позасвітті, як душі живих колись людей. Там можна зустріти Робінзона і Гуллівера, Дон Кіхота і Анну Кареніну… Я вірю в це. Бо наділив Бог людину здатністю творити. І мені добре від думки, що я колись – після Великого Переходу – зможу потиснути руку Криничареві, а можливо, і Жизі, Божому Симкові, горбаню Земку, який, звичайно, скине на небі свій ненависний горб… Усі ці герої живі, вони мають примітну плоть і живу душу. Талант не дозволяє пускати в світ големів. Вони виліплені  любовно й дбайливо, ревно і ретельно. Так Вседержитель творить нас із глею. Як народжується повнокровний образ, показано на прикладі маляра Жиги, який з такою солодкою мукою працює над ликом Спасителя. Це робота, що дає крила і накидає власяницю. 

Мирославу Дочинцю немає за що потерпати. Його герої – то твої великі заступники перед Богом. Але вони моляться не тільки за нього, але і за Україну. Коли я читав (впивався) романом, то серце моє переповнювала радість за українську літературу. «Нарешті!» – казав я собі. Бо з такими книжками міцніє і духовна аура Батьківщини. Великі твори мистецтва спроможні зробити більше, ніж ми можемо собі уявити. Франко це знав, тому й сказав, що Шевченко зробив для України більше, ніж сто переможних армій. Я не знаю, скільки армій замінить «Криничар», це покаже час, але те, що він наша сила і міць – поза всяким сумнівом. Це ви­прямлятиме хребти і просвітлюватиме голови. Як, власне, і другий великий твір нашого розірваного часу – «Чорний ворон» В. Шкляра. 

«Криничар» – це вмістилище мудрості. І єврей Мордко, і маляр Жига, і Божий Симко, і старий гончар Галас, і Данило-копач, і китаєць Лінь та, власне кажучи, всі інші говорять виважено, образно, вагомо, велемудро. Через них автор творить свою реальність, як і має робити справжній митець. Якби він скотився до голого наслідування минувшини, то ми отримали б ще один (може, і добрий) історичний роман, яких немало в нашій літературі. Але він вийшов поза межі часу, став над ним. Та й простір тут досить умовна річ, хоча географічні назви виставляються на щит і ті країна та міста, в які доля закидає героя, змальовані колоритно і зримо. Але якимось дивним чином М. Дочинець зсунув часові пласти і розмив відчуття простору, може, це вдалося тому, що й сам мандрував шляхами Овферія Криничаря і писав то в Мукачеві, то в Будапешті, то у Відні, то в Єгипті, то в Єрусалимі, то в гірському селі… а насправді був на небі чи, точніше, – носив небо у грудях. Жив життям свого героя і водночас проживав своє життя. Герой роману вів діаріуш, а автор – свій денник, і обидвох не зміг спіймати лихий час, хоч проводив через голодні халупи, ядучі псарні, глухі в’язниці, ясирницьку неволю, дику пустелю… Їх провідником і  добрим янголом-охоронцем була Мудрість.

 Власне, цей роман – гімн Мудрості чи, точніше, похвала Мудрості. Тут її не просто напхом напхано (кожен раз запитував себе: де, де можна було накопати стільки золотих злитків?), тут дихає нею кожне слово, ба навіть кожна літера і титла. З цього погляду це, мо­же, наймудріший худож­ній твір сучасної української літератури. Як справжній філософ-оповідач, автор ніколи не опускається до голої дидактики, патетичних повчань, лобових сентенцій і максим, його настанови і поради випливають зі струк­­тури змісту, вони подані в шатах високої образності, є тим замісом, на якому тримається текст.

А ще роман наскрізь притчовий. Усе в ньому дихає народними повір’ями і звичаями, легендами і переказами. Вони – його повітря і водночас легені. Щось є в цьому стилі від Маркеса і Коельо, Амуса Оза і Орхана Памука. Це творчий перегук. І світ, як і їх творіння, прийме і «Криничаря». Хіба би зовсім зніщотів та осліп.

У «Криничареві» є ніби якась магія, щось надлюдське. Я відчув це з перших сторінок, і це відчуття не покидало мене до останньої сторінки. Не знаю природи цього щему, чи як його означити. Це одна із загадок таланту. Але ця магічність появляється тільки тоді, коли людина не може не писати. Все решта  – домена Бога.

«Криничаря» читати цікаво. Динамічний сюжет тримає в нестихаючій напрузі, хоча деякі описи здаються задовгими, деякі деталі надмірними, деякі ліричні відступи зайвими (ах, це зі старої теки реалізму, думаєш собі нетер­пляче), але згодом, коли перед твоїм внутрішнім зором постає цілісна картина і ти відчуваєш її могутній подих, розумієш, що без усіх цих нагромаджень не було б відчуття величі, соборності, зрештою літургійності, якій поквапність вадить. 

Зрозуміло, що естетично підготовлений читальник шукає в книжці не тільки вабливої фабули, йому більше йдеться про те,  як пише майстер. В «Криничарі» пишеться, як дихається. Природно, легко, щасливо. Але знаю, яка за тим стоїть праця, яка важка труждина. Дихаючи, ми не бачимо, як надимаються легені, як серце гонить кров, як працює мозок з усіма його мільйонами клітин. Так і в творі: читач ніби ширяє в горному воздусі (одне з улюблених слів героя), не завдаючи собі труду подумати: а як це давалося авторові? Та й навіщо! Але ми, книжники, знаємо, що по чому.

А яка мова! Взявши за основу закарпатський діалект, його налито міццю духа. Слово  дзвенить і сміється, радіє і плаче, журиться  і сипле іскрами. Бо кожне живе і має душу. Любов до слова, той величезний лексичний огром, яким автор збагатив себе, дозволив  витримати весь твір у високому ритмі й бездоганному стилі.

У цьому творі кожен знайде те, чого прагне: один – як стати щасливим, інший – як розбагатіти, ще хтось – як здобути свободу чи добитися любові, і всі разом – як одрятувати душу для вічності. Що більшого ще може бажати автор?!

Петро Сорока, письменник, кандидат  філологічних наук

Теги: "Криничар", Дочинець

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати