Олеся Ребрик. Чарунка. —Ужгород: Ґражда, 2004; Олеся Ребрик. Янголи плачуть. —Ужгород: Ґражда, 2005; Олеся Ребрик. А-4. –Ужгород: Ґражда, 2008; Олеся Ребрик. Долоня. —Ужгород: Ґражда, 2009.
Художнє тлумачення світу новобранця красного слова Олесі Ребрик ґрунтується на екзистенційній філософії його переломлення, або, інакше сказавши, на трансформації цього світу в реалії суб’єктивного, виразно особистого. Якщо у молодому віці екзистенційна світоглядність не нав’язується і не "висиджується" за читанням відповідної лектури, а постає якимсь іншим чином, наче "сама з себе", то відбувається іманентний природній процес пошуку та утвердження свого власного "я", самовиявлення і самопрояву цього "я". Якраз так є в Олесі Ребрик, авторки двох збірочок новел "Чарунка" та "Янголи плачуть" і збірок поезій "А–4" та "Долоня", що вийшли з друку в ужгородському видавництві "Ґражда".
За плечима, пасує сказати, юної письменниці, життєва дорога, якою вона встигла після школи прийти на українську філологію до Львівського національного університету імені Івана Франка і зараз тут навчатися. Отож, в основі художніх концепцій новел і віршів Олесі Ребрик є її теперішній час, у якому відбувається все те, що може відбуватися у такому віці, тобто час, коли формуються основи "людського духу" і на рівні набутого життєвого досвіду сприймається або заперечується те, що тебе оточує. О такій порі відкривається світ у своїх гносеологічних суперечностях, у пристрастях і звабах та у протилежних за суттю цьому поняттях. Власне, такі контрасти, умовно висловившись, протилежності "білого" і "чорного" є ключем до розуміння моральних та етико-естетичних художніх самореалізацій молодої авторки.
Петро Скунць, який ще встиг зазнайомитись із молоденькими художніми речами Олесі Ребрик, начеб сповідався перед тими, кому їх пропонував, себто перед читачами перших двох Лесиних публікацій. "Здається, – писав він у напутніх словах до збірки "Чарунка", – я не помічений у тому, щоб роздавав похвали на-право-наліво. Намагався бути вимогливим (у слові) до себе, того хочу від тих, кого читаю, їй-богу, не розумію, як у такому юному віці можна писати гучну прозу. Сказати приміром таке: "Вона любила сумувати..." ...Підставивши мені до скроні пістолет революції, Олеська закінчила новелу: "Пішов дощ". Згадався Тичина: Революція іде. Вечір. Ніч. Але дощ краще, як ніч".
У цих словах йдеться про новелу Олесі Ребрик "Прощений непрощений гріх" (за Миколою Хвильовим "Я (Романтика)". Не зіставляючи класика української літератури двадцятих років попереднього століття із автором-новобранцем початку цього століття, варто все ж відзначити збіг модерної та постмодерної художньої парадигм, які відбуваються у межах двох різних, але подібних епох. Микола Хвильовий, твердять дослідники його творчості, надзвичайно тонко вловлював новітні стильові віяння, що відбувались у європейському мистецтві і був вельми до них відкритий, шукаючи при цьому свого власного, національно забарвленого голосу з генетикою естетики предків. Відбувався синтез нового, новітнього, модерністичного із традиційним класичним мисленням. При надзвичайно багатій смисловій полісемії "Я (Романтики)" у центрі авторської уваги все ж суб’єктизована семантика, що передається самою назвою твору із опорним словом — займенником "я".
В новелі Олесі Ребрик "я" фігурує паралельно з формою "ти". Тільки "ти" тут не друга особа. Це те саме "я", що в тяжких роздумах полемізує з собою, звертаючись до себе на "ти":
– Ти... вбив... свою... матір... – Ти не винен! Це – Революція! Вона – ніжна, романтична, чиста і світла в своїй ідеології. Мати була такою... Ні, не мати, мати – Революція. Жінка, що мене народила стала зрадницею. Як вона могла? Але якби ви бачили, як я її вбив – люблячи... Пригорнув одною рукою до серця, а в іншій тримав зброю. Погладив по посрібленій сивиною голові і ...клац! її не стало.
Що це зі мною, Господи? Мій розум потьмарився. Скоріше б пролунав постріл. Я хочу вмерти. Хочу, щоб з моєї скроні крапля за краплею полилась липка кров. Хочу, щоб хоч одна з тих крапельок впала мені на уста. Я хочу відчути її смак. Моя кров і моє єство належать Революції. За неї віддам життя.
Думка про мій вчинок не давала спокою. Я знов згадав про холодне мертве зеленяве тіло моєї матері.
Прости мені, Господи!
Це не я вбив, чуєш, не я.
Не я!..
"Я" героя новели Олесі Ребрик, як і, до речі, героя твору Миколи Хвильового – сублімаційне. Ні в першому, ні в другому випадку не побачите його емоційно-психологічного переходу з одного стану в інший. Він перебуває у двох різних протилежних один одному станах. Для нього, скажімо, рідна мати – "ніжна, романтична, світла", або ж такою ніжною, романтичною стає Революція, а мати – її антиподом, тобто змінюються дві діаметральні субстанції, що поборюють одна одну і між собою конфліктують. Йде вибір морально-світоглядної позиції героя, яким йому бути. Це той внутрішній конфлікт, який "рухає" сюжет твору, драматизуючи його.
Пробачте, кому не подобається таке порівняння. Та я аж ніяк не уподібнюю молоду авторку із Миколою Хвильовим. Річ тільки в тому, що вона написала твір за мотивом вельми непересічного твору української літературу. Такий вибір, зрозуміло, говорить за себе. Йти за досвідом Хвильового — це вже серйозні завдання перед аматором творчості! А головне, що Олеся Ребрик зуміла зімпровізувати внутрішню сутність "самодіалогу" героя, його у собі психоборінь, а це вже ознака художньої професійності. Вона шукає своїх учителів, але не любить "школи", в якій навчають писати під шаблон, де усе підганяють під правила без виїмок, а написане відлунює чужим відгомоном.
Цікаво у цьому зв’язку згадати Івана Франка, який у статті "Старе й нове в сучасній українській літературі", полемізуючи з С.Русовою при оціненні молодих письменників В.Стефаника та М.Коцюбинського, наголошував, що їх творча самобутність "лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері, або докладніше – в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти".1
Спосіб трактування або пошук власного стилю, оригінального художнього мислення в розумінні О.Ребрик – основа основ творчої праці. Чи не все, що вона досі написала, засвідчує не тільки бажання, а й можливості авторки бути собою, творити себе, будувати свій світ. Навіть якщо усі чотири її збірки тематично обмежені, однак вони являють собою "печать дару святого, що пророкує майбутнього художника" (вислів М.Могилянського). Тематика, яка б уособлювала широкі обсервації, скажімо, нинішньої дійсності, ще не визріла в молодої авторки. "Ловити життя на гарячих вчинках" (І.Франко) до цього Олеся Ребрик ще має прийти. Це те, що з’являється з життєвим досвідом, або й не з’являється ніколи. Тоді й обри-
вається письменницький поступ. Думається, що в Олесі Ребрик буде по-іншому. Може бути так, як передбачає Олександр Ірванець, який помітив між першою і другою збіркою творче зростання авторки і віщує вихід з-під її пера "великих за обсягом творів, в яких буде й сюжет, і яскраві, об’ємні персонажі" (післямова до зб. "Янголи плачуть"). А втім, Стефаник, здається, і не мріяв про великі епічні форми, але, дай Боже, кожному таких яскравих і об’ємних персонажів, як маємо у нього.
Сьогодні прозу Олесі Ребрик умовно можна класифікувати за такими жанровими різновидами, як новела, етюд, шкіц, образок, імпровізація, ескіз, зарисовка, новелета, акварель, поезія в прозі. Тільки не скрізь молода авторка бачить межу між цими жанровими формами. Наприклад, "Янголи плачуть" – це швидше вірш у прозі, хоч і названо його новелою. Навіть графічний запис твору має облік поетичної форми, а не прозової, але водночас у ньому присутня новелістична сконцентрованість "оповіді":
Янголи плачуть.
Дощ — то сльози янголів.
Янголи плачуть, бо вони не чуттєві.
Сльози — то солоні діти дощу.
Діти — то радість і втіха.
Радість — це коли добре.
Добре — це коли хтось посміхається.
Посмішка — це низанка перлів,
що топиться між червоними
пальцями коралів.
Корали — це маленькі люди,
що хитаються між хвиль.
Люди — це маленькі янголи,
що у когось сидять на плечі!
Янголи — нечуттєві, а тому й плачуть
І дощ іде.
І все ж, слід зазначити, що вище названі новелістичні різновиди, як і жанрову форму новели О.Ребрик ще не освоїла на рівні майстра такої кваліфікації, коли авторство творів впізнають за художньою манерою письма. Прагнення своєї неповторності, як у композиційній формі твору, так і в його виражальних засобах, дає підстави думати, що авторка здатна цього досягти. Не випадково структурні особливості кращих нинішніх її речей різняться між собою. Це ознака того, що вона шукає, по-всілякому пробує та видозмінює свої можливості, "міряє" себе. Легко спостерегти, що їй краще вдаються новелістичні сюжети, події в яких відбуваються не в зовнішньому середовищі, а в "середині" людини. Таку художню практику новітніх прозаїків свого часу Франко ревно підтримував. У цьому і полягало новаторство тодішньої молодої генерації, що відмовлялась, як він казав, "від малювання зверхнього (тобто зовнішнього. — Т. С.) світла...", а відразу засідала "в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окружене". Властиво, на те "окружене падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться малювати... Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, се вже не техніка, а спеціальна душевна організація авторів, виплід високої культури".2 Слід розуміти, що це розбудова психологічного художнього мислення, без чого відсутня глибина твору, його справжність і вірогідність описуваного. Подібні творчі постулати для кожної творчої особи, як і, безперечно, Олесі Ребрик є незаперечними і служать для неї основоположним правилом, врешті уроками, які вона засвоює в майстрів слова.
Крім усього, в молодої авторки рецензованих книг відчути іманентний потяг до ліризму, підсвідомий ухил до омузикальненості фрази, її ритмічності як об’єктивних "об’явів зворушень душі" (І.Франко). Погляньмо, наприклад, на такий твір:
Інколи навіть сонце не хоче вставати.
Інколи навіть вітер стихає на мить.
Інколи навіть крапля дощу застигає в повітрі.
Інколи навіть листя не шелестить.
Інколи навіть птаха боїться літати.
Інколи навіть очі несила відкрити.
Інколи навіть сльози несила зронити.
Інколи навіть найменша комашка сильніша за людину.
Інколи навіть комашка — людина.
Інколи навіть людина — це ти.
Інколи краще, коли людина не інколи.
Річ, як бачимо, звичайна, щоб не сказати романтично підсолоджена і простенька. Але хто потвердить, що відсутня у ньому версифікаційна культура, належний рівень творчого ремесла? У кожній фразі з повторюваним у ній словом закладено певний силогізм, що працює на тлі невидимої, недомовленої антитези, бо те, що тут діється, буває тільки "інколи", а протилежне цьому відбувається завжди. Усі ці, наче б незалежні між собою фрази, яких би могло бути більше чи менше, автор зводить у спільний центр, у загальний контрапункт твору, де постає загальна антитеза, як ідея твору ("Інколи краще, коли людина не інколи") і твір набуває своєї художньої ваги. А це вже професійна гра словом, що для поезії вельми важлива. Життя з усіма його звабами і протилежними цьому колізіями, тобто дійсність у її контрастах за розумінням авторки мусить мати оновлену художню фіксацію в мистецтві. Адже мистецтво в усі часи шукало свіжої образної і художньої підтекстовості, наповненої життє-емоційними зарядами. Молода авторка тому й не боїться модернізації деяких символістичних кодів, що на сьогодні побутують в поезії як узвичаєна норма, тобто як чийсь колишній художньо-естетичний "винахід", що не всіма сприймався одразу. Часто треба було до нього доростати. В кожну добу, як казав Василь Барка, — "існував свій модернізм, наприклад, у Карпаччіо, Рембрандта, Ель Греко. Тільки тепер виник якийсь фетишизм цих інструментів. Ніби в самій побудові їх є правда, цілком достатня".3
Провокує на читацьку зацікавленість анотація до третьої збірки Олесі Ребрик "А–4", в якій говориться, що "книзі цього разу пощастило", бо вона стала одночасно й дипломним проектом студентки Закарпатського художнього інституту Корнелії Ілюк, в доробку якої уже також кілька поважних дизайнерських робіт. Олеся після двох прозових книг "виносить на читацький суд поезію, Неля ж виходить за межі чисто дизайнерських пошуків і реалізує себе в поезомалярстві". Таким чином, робиться оригінальна заявка на сучасну інтерпретацію тексту, як також "продовжується традиція українського поетичного експерименту".
Оте: "продовжується традиція українського поетичного експерименту" чимсь привітним вселяється у читацьку душу. Бо ж сьогодні представники і представниці так званої "попсової літератури" уже знівечили й традиції найсвятіші, скажімо, підрубують під корінь красу і чистоту народної саме української моралі, що завжди була притаманна як фольклорному, так і писаному художньому слову. Твориво нинішніх адептів постмодерну не має жодного іманентного зв’язку із творчістю своїх попередників чи художньою практикою будь-якого покоління. А завжди було по-іншому. У двадцятих роках минулого століття один із найавторитетніших дослідників техніки віршування Борис Якубський пояснював, що всілякі формалістичні пошуки поетичного творення мають свої аргументування. "Поети, – писав він, – представники нових напрямів — часто замінюють риму іншими формами віршової милозвучности — асонансом, а іноді дисонансом. На їхню думку, нам усім обридли настирливі точні суголоси римування; рима – зв’язує думку поета; крім того, сучасні настрої – такі туманні, неясні, напівсвідомі, скороминучі; їм не відповідає ясна точність рими".4 Розуміється, що в літературі не було б поступу, якщо б стиль однієї епохи насаджували іншій. У мистецтві завжди діяв і діятиме вічний закон неповторності, але при цьому не менш потужно діє закон сталості, традиції, досвіду, переходу однієї якості в іншу. Новаторські модерністичні твори 20-тих років, скажімо, П.Тичини, М.Бажана, М.Хвильового, М.Куліша, Ю.Яновського, Л.Курбаса (в театрі), О.Довженка (в кіно) омолодили первні українського бароко козацької доби, надавши йому необарокового польоту. У розмовах на подібну літературознавчу тематику про традицію та оновлення видатний літературознавець Юрій Лавріненко любив цитувати модерний диптих П.Тичини "Війна" доби Першої світової війни і української революції:
І .
Кладусь я спать.
Три янголи в головах стоять.
Один янгол — все бачить.
Другий янгол — все чує.
Третій янгол — все знає.
І приснився мені
Син.
Наче він сам проти ворога вставає.
А той обступає, просто в груди рубає!
(Перший янгол вид свій закриває).
І ніби поле рівне, рівне та зелене.
І вітер стеле спів: "Прощайте, нене!"
(Другий янгол з хрестом до мене).
І вітер стеле: "Не сумуйте, смерти той не знає,
Хто за Вкраїну помирає!"
(Третій янгол серце звеселяє).
І приснився мені
Син.
II.
Праворуч — сонце.
Ліворуч — місяць.
А так — зоря.
Благословляю, синку, на ворога.
А він: матусю моя!
Немає, каже, ворога
Та й не було.
Тільки й єсть у нас ворог —
Наше серце.
Благословіть, мамо, шукати зілля,
Шукати зілля на людське божевілля.
Звела я руки до хреста —
А коло мене нікого нема.
Тихо, лиш ворон: кря! кря!
Праворуч — сонце.
Ліворуч — місяць.
А так — зоря.
"Цей діамантовий вірш свого часу не зрозуміли, — писав він, — не звернули на нього достатньої уваги... це архитвір необароко. Його загальна конструкція і строфіка, його музична інструмента-ція, його загадкова метафоричність — були незрозумілою новиною. Сонце, місяць, зоря – це було в кожному вірші псевдоромантичних поетів... Але від усіх тих мертвих місяченьків передтичининської лірики тут і сліду не осталось, зате — цей несамовитий триптих антитетично поставлених поруч світил дня і світил ночі".5
Отже, маємо класичний хрестоматійний зразок "руху" художнього мислення від традиції до результату модерного і при цьому маємо унікальний творчий урок. Цей приклад до нашої розмови наче б "підв’язаний", його могло б і не бути, але він, на мою думку, дуже доцільний, бо йдеться про творчий пошук молодого автора, який за будь-яких невдач може зневіритись, розчаруватись у доцільності експериментів. А цей тичининський зразок діє як стимулятор успіху. Олеся Ребрик, легко спостерегти, дуже хоче знайти свою власну дорогу, свою стилістику, найбільш відповідну природі її таланту. Кожна її нова збірка відрізняється від попередньої і наповнена щоразу новими стильовими барвами. Вистачає тут і "кольорів" необарокових.
В анотації збірки "А–4" сказано, що Олеся Ребрик і Корнелія Ілюк своїм творчим дуетом творять так зване "поезомалярство". Термін цей, думаю, вдалий не тільки як певний літературознавчий неологізм, а як властиве українській поезії означення. Наприклад, Шевченко-художник і Шевченко-поет "співіснують" в одній особі дуже часто не як два митці, а як феноменальна поєднаність одного і другого. А, наприклад, Василь Хмелюк та Ждан Ласовський свою поезію просто малювали. І чи тільки вони? А Галя Мазуренко? А Василь Голобородько, який написав прекрасні вірші за художніми роботами Катерини Білокур... і багато прикладів інших.
Органічність "поезомалювань" Олесі Ребрик і Корнелії Ілюк по-своєму окреслив письменник Василь Горват, який у рецензії на книжку висловився, що Корнелія Ілюк "втрутилася в графічну побудову віршів, завдяки чому їх справжня постмодерністична актуальність вийшла на перший план". Таким чином, справедливо зазначає В.Горват, – "Олесю потрібно читати двічі. Спочатку як графічну конструкцію, поєднання змісту і простору. А вдруге — власне, як поетичний текст, у якому є своє бачення, своє світовідчуття, свій досвід — поетичний, життєвий, можливо, ірреальний".6
Безперечно, не можна не погодитись із такою у багато чому чіткою інтерпретацією. Тільки сумніваюсь, що вірші Олесі Ребрик доцільно зачисляти до "неправильної" поезії, себто до так званої постмодерної. Це хіба що тільки тому, що вони написані зараз, коли "постмодерн" намагаються сконструювати чи "придумати". Стилістика поетичних виразів та фраз її творів більше говорить про їх генетику іншу. Вони могли бути написані і тоді, коли слово "постмодерн" ще не побутувало в українському критичному обігу. Не знаходжу нічого "постмодер-нового" навіть у вірші "Таємниця", який є чи не "кодом" збірки "А–4":
Через малесенький отвір
спливає
думка
що
пташкою зеленодзьобою пурхає
з
кінчика ручки-пера
в
мандаринове небо
розміром
А–4
Сергій Федака, аналізуючи вірші збірки "А – 4", побачив у них повну відповідність з реаліями нашої дійсності. їх художні версії – це "потік свідомості", що "накладається", скажімо, на наш побут, екологію природи, екологію духовну тощо. Але не тільки. Він "розкодував" Олесину поетичну казку, її феєричні підтексти у "сюжетах" розмаїтих перевтілень, що по-своєму уособлюють формування її таланту і її світогляду, "їй, – каже критик, — хочеться всього, водночас їй боязко, що коли все це буде в руках, то казка на тому й скінчиться... У країн Україні, котра сама ще не розібралася, чим вона є і чим хоче бути. Котра сама ще веде суцільні внутрішні діалоги із власною історією, колективною підсвідомістю і зарубіжними інвесторами. Ті діалоги дуже нагадують Олесині рядки і Нелині ескізи".7
Щоб "відкрити саму себе" молода по-етка розуміє, що мало цього хотіти, мусить пульсувати в Тобі якесь ще вище усвідомлення чогось, якщо по великому рахунку, то усвідомлення місії – місії таланту і Людини. Та це зовсім не просто, бо життя у розмаїтостях перепон, і світ у звабах, суперечностях, підступах, що можуть руйнувати будь-які наміри. Шкідлива пристрасть може бути сильнішою за тебе.
навіть якщо літо виявиться зовсім не літом,
а всього лише підлою калькою з якоїсь там (мови)
навіть якщо шкіряний плащ
буде шкіряним лише коли прилягатиме до шкіри (лише через це)
навіть якщо черешня
котра цвіте першою раптом зацвітає не тоді
коли (тобі) б цього хотілося
навіть в таких випадках не берися до пляшки
не берись до цигарки не берись до наркотиків
які так манитимуть своїми маршами
свободи пристрастей
Вірш так і називається "Зовсім не про літо". Отже, і не про "шкіряний плащ" і не про черешню, що цвіте "не тоді", і не про все інше... А про що ж? Про те, що в асоціативній сукупності опорних образів вірша з підсилювальною при них часткою "навіть" сприяють тобі роздумувати (за "правилом від протилежного") над тим, що для тебе у даний момент є найбільш суттєвим. Це поезія універсального впливу на реципієнта. її можна тлумачити у прямому значенні, але змістовнішою вона стає у переносних конотаціях.
Поетична збірка "Долоня" – четверта у творчому доробку Олесі Ребрик. "Співавтором" цих "поезомалювань" чи "поезживопису" стали художні роботи Олени Кондратюк. Наскільки графіка віддалена від живопису, настільки четверта збірка віддалена від третьої. Я сказав би, що поезія "Долоні" дещо притінена яскравістю живописних барв, проте тут не відчувається "підгонки" чогось під щось – живопису під слово, чи навпаки. Вірші цієї книжечки – не поетичний коментар малярських робіт Олени Кондратюк, так само, як і малювання художниці Олени Кондратюк швидше всього – паралельний світ існування зі світом поезії Олесі Ребрик. Тут заінспірована якась внутрішня енергія між словом і малярською образотворчістю, вибудовуючи собою своєрідний мистецький паралелізм форми і змісту. Тут спалах слова і світло фарби творять свою гармонію, свою власну мову. Водночас тут поет і живописець – дві автономні сили, роз’єднання яких на шкоду кожному. Цей прекрасний художній симбіоз близький, сказати б, експресіоністично-імпресіоністичному неоромантизму.
Пригадую, це Емма Андієвська колись висловилась: "поезія – шлях у незнане". І справді, кожне покоління чи навіть кожен чільний поет скільки існує поезія прагне змодернізувати її художню матерію, збагатити та розширити її асоціативні засяги, інтенсифікувати енергію слова, "зарядити" образ. Олеся Ребрик тут теж не виняток.
1 ФранкоІ. Старе і нове в сучасній українській літературі. // Твори у 50-ти т. — Т. 35. — К.: Наукова думка, 1982. — С 114.
2 Там само. — С 108.
3 БаркаВасиль. Традиція і модернізм // Слово. Збірник українських письменників в екзилі. — 1968. — С 503.
4 ЯкубськийБорис. Наука віршування. "Слово". — Київ, 1922. — С. 7.
5 ЛавріненкоЮрій. До поєднання модернізму і традиції в необароко. // Слово. Збірник українських письменників у екзилі. — 1968. — С. 498.
6 ГорватВасиль. Вслухання в живопис.// Газ. Укр. слово. — Торонто, липень 2008.
7 ФедакаСергій. Уж тече // Газ. Неділя. Перша закарпатська інформаційна газета. — 2008.
Тарас Салига, Львів
15 липня 2009р.
Теги: Олеся Ребрик, вірш, збірка, новела, авторка, Петро Скунць