Опубліковано архівний виступ єпископа Івана Маргітича під час вшанування 60-ї річниці подій на Красному полі біля Хуста (ДОКУМЕНТ)

Як наголошує о.Веніамин, "за своє життя не було такого року, щоб він (Іван Маргітич - ред.) не вшанував пам'ять закарпатських січовиків, бо був учасником тих подій та живим свідком того часу... Читаючи його слова розумієш, як все актуально ще й сьогодні... І ворог той самий ... І знов війна за незалежість нашої України."

"Я вдячний долі за ті короткі миті, коли зустрічався з владикою Іваном і слухав його спогади та настанови, як він любив Україну і як він страждав за ту любов....

Ми маємо зберегти історію, яку нам передали вчителі та наставники для наших, нащадків", – наголосив о. Веніамин Довганич, ЧСВВ.

Публікацію вказаного тексту о.Веніамин супроводжує світлинами з Красного поля, зокрема за участі владики Івана Маргітича, а також архівними фото, з-поміж яких відоме, на якому зафіксовано польського офіцера, що оглядає тіла розстріляних угорцями січовиків на тодішньому спільному кордоні Польщі та Угорщини, до складу яких в той час входили, відповідно, українські Галичина і Закарпаття.

Складно собі уявити, щоби в цьому місці і з такими ж словами сьогодні виступили нинішні очільники Мукачівської греко-католицької єпархії, які нехтують скроплену кров'ю полеглих Героїв єдністю українців по обидва боки Українських Карпат і єдністю греко-католиків України, активно розбудовуючи на місці єпархії окрему сепаратну Церкву.

P.S. Як уточнив згодом Володими Піпаш, насправді йдеться про виступ Владики Івана Маргітича не на 60-річчя Карпатської України, а 15 березня 1997 р. І вперше він був опублікований у газеті "Карпатський голос" у номері за 20-26 березня 1997 р., надалі передрукований у книжці "Ви не вмрете, єпископе Іване..." Збірник статей (упорядник Володимир Піпаш), Ужгород, 2017 р., стор. 72-74. Тому внесли відповідні правки і додали другу частину виступу

Іван МАРҐІТИЧ,

єпископ-синкел для українців Закарпаття УГКЦ

(4 лютого 1921 – 7 вересня 2003)

ІЗ ВИСТУПУ

БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ЗАГИБЛИМ КАРПАТСЬКИМ СІЧОВИКАМ

НА КРАСНОМУ ПОЛІ 15 БЕРЕЗНЯ 1997 РОКУ

Дорогі браття і сестри великої Української Сім'ї !

Шановні та любі співвітчизники!

Ми стоїмо тут Живі на цьому знаменному клаптику Срібної закарпатської землі і одночасно на знаменному клаптику великої неосяжної української землі. Ми стоїмо тут Живі на цій землі, де 16 березня 1939 року пролилась благородна кров наших синів закарпатських січовиків, у складі яких боролися численні галицькі брати-січовики. Ці славні борці захищали рідну українську землю не тільки зі зброєю руках, але своїми стійкими грудьми протистояли несправедливому безоглядному окупантові. Вони своєю пролитою кров'ю затаврували окупанта, світова історія вічно буде свідчити, що окупант на українську землю ступав лише через труп добровольців, захисників-героїв української землі

“Карпатська Україна проголошена утверджена закарпатським Соймом 15 березня 1939 року як самостійна, незалежна Держава духовно не була якоюсь ізольованою державою від інших Українських земель, які в той час були в ярмі двох сусідів - братів, в ярмі братів-християн. Ми повинні про це пам'ятати, що Карпатська Україна була Українською Державою на українській землі, була Державою всього Українського народу. Такою її вважали всі свідомі українці: як ті, що були під московсько-польськими окупантами, так і ті, що були на поселеннях. Ця Українська Держава на Закарпатській українській землі здійснилась наслідком боротьби та підтримки всього українського народу. За Божим Провидінням так стало, що ключова участь належала закарпатським патріотам, закарпатським русинам-українцям, які після Київської Русі - України – під чужинецьким ярмом постійно перебували.

Загальна мобілізація, проголошена владою Карпатської України, не відносилася до молодих хлопців – студентів, однак вони йшли добровільно захищати свою рідну молоду Державу – Карпатську Україну, ішли разом зі своїми галицькими братами та своїми старшими закарпатськими побратимами. Дух героїзму української молоді проявлявся не лише під "кнутами", а добровільно на закарпатському Красному Полі тут під Хустом. Горе писакам, які базікають про те, що закарпатських студентів ніби хтось примушував йти воювати, ніколи не вдасться знеславити жертовний героїзм української молоді. Сам я є живим свідком, з яким ентузіазмом я та мої ровесники вимагали зброю на збройному складі в Хусті, я на той час був учнем 6 класу гімназії. Офіцер зі складу сказав: "Хлопці! Вам зброю вже не варто давати, бо окупанти вже під Хустом, залишайтеся живими на подальшу боротьбу з окупантами."

Сьогодні ми живемо у Вільній Незалежній Демократичній Україні, яка стоїть, на страшних руїнах, як матеріальних, так і духовних, які найбільше спричинив московсько-більшовицький безбожний тоталітаризм, Силою Божого Провидіння цей тоталітаризм перестав існувати, однак це в значній кількості, ще не вивелись постбільшовицькі сатрапи, які надалі руйнують й економіку, й духовність народу. Приводять до банкрутства і заводи, і фабрики, і колективні господарства, щоб потім було легше їх „прихватизувати”. Люди не дістають зароблену платню і пенсії, а вони будують вілли ще й своїм внукам. Всіляко «мудрують», як би ще хоч раз «пройти» на виборах, доки ще щось є в державному «кориті». Популістськими фальшивками паплюжать і Україну, і тих людей, які щиро стараються для добра людей, для добра держави. Ці посткомуністичні протиукраїнці всіма силами розбивають єдність українського народу, підтримують ту церкву, яка була завжди антиукраїнською і денаціоналізаторською. Підтримують в Закарпатті греко-католицьких сепаратистів, які виступають проти церковної єдності закарпатських греко-католиків з греко-католиками Західної і Східної України, з якими закарпатські греко-католики є не тільки однієї віри, але й одного обряду, однієї мови, одного етносу.

Ці антиукраїнські номенклатурники підтримують тих антиукраїнських греко-католиків, які заперечують існування в Закарпатті русинів-українців, не признають русинів-українофілів, і цих «українофілів», молячись Богу, осмілюються обзивати навіть психічно-зрушившими (що є документально доказано); підтримують тих заполітизованих греко-католиків, які, молячись Богу, неправдиво говорять: «Українофільські політикани хочуть нас, підкарпатських русинів-греко-католиків, підпорядкувати до православного Львова і відірвати від Риму». А це, грозять вони, було б «великою трагедією для всіх підкарпатських греко-католиків, це принесло би непередбачені наслідки», це спричинило би загальний бунт народу. Це балакання розраховане на те, що малосвідомі люди можуть повірити і у будь-що. Таким чином, греко-католики Закарпаття, котрі виступають за церковну єдність (за яку молився і сам Ісус Христос), мусять все це терпіти вже на протязі 6 років існування вільної незалежної демократичної України, бо посткомуністичні номенклатурники стоять на боці сепаратистів...

Карпатська Україна 1938-39 рр. була такою Українською державою, де була повна свобода – і релігійна, і національна, і політична. Однак ми, віруючі люди, переконуємося, що Великий Бог, який оцінив безчисленні жертви і муки українського народу, утвердив Вільну Незалежну Демократичну Україну. В ній закарпатські греко-католики повинні мати свободу совісті, свободу віровизнання, свободу Церковної Єдності як з Римом, так і з греко-католицьким Львовом (і навіть Києвом). Тільки тоді недаремними будуть муки, кров і смерть закарпатських і всіх українських мучеників-героїв.

Вічна їм пам'ять і вічна слава!