ревізор

Дощовий Мінськ, площа Лєніна, праворуч - урядові будівлі

Історія трапилася на Мінському залізничному вокзалі. Історія символічна. Я б навіть сказав - метафорична.

Мінськ постав якийсь дволикий. Один оскал історичної радянської тяглості, що надовго застряла в душах білорусів. Інший лик - якоїсь невідомої (чи недовідомої) Білорусі з прагненням европейських стандартів не тільки життя, але й мислення. Ці лики перемішувалися, гризлися між собою, перевтілювалися, ховалися і знову виринали несподівано, як і перед тим зникали.

Ми тоді їхали на зустріч української молоді в Естонії, але у зв*язку з певними обставинами змушені були їхати через Білорусь. Речі залишили на вокзалі в камері схову, а відтак пішли гуляти містом, бо до автобуса на Вільнюс залишалося 5 чи 6 годин.

Вертаючись на вокзал нас застала просто неймовірної сили гроза. Я змок з голови до п*ят. Через цю грозу ми трохи спізнювалися на автобус, тому швидко вбігли на вокзал до камер схову, щоб взяти свої речі.

Тоді я навіть не підозрював, що за сцена розіграється за кілька секунд. Сцена, ідейний зміст якої надовго засів у моїй голові як яскрава характеристика реального стану мільйонів душ, колишніх громадян есересеру.

- Я вам сказала чєк пакажітє!! - дуже роздратовано кричала на мене працівниця камер схову. - Нє то я міліцію пазаву!

Виявилося, що для повернення своїх речей з камери схову недостатньо номерка, а потрібно ще й чек показати. Не маю нічого проти. Така практика - цілком нормальна річ, для упевненості, що ти забереш саме свої речі. Але ж це чек про оплату, на якому крім суми нічого не написано. 3 на 5 см папірець газетного паперу з блідокоричневим друком матричного принтеру, який після грози навряд прочитаєш виявився ключем доступу до душі працівниці, а заразом і до власних речей!

- Аткудава я знаю ета ваші вєсчі ілі нєт!

- Так ось візьміть номерок, будь ласка!

- Нєнада мнє етат намєрок, я сказала. ілі ви дайотє чєк ілі будут праблєми.

Я був всуціль мокрий, руки в кишені злиплися з десятком інших папірців, які різними шляхами потрапили до кишені. До автобуса залишалося 20 хвилинМені залишилося вивернути вміст обидвох кишень прямо на підлогу посеред залу. Копійки з дзеленчанням покотилися плиткою. У думках я вже продумував схеми, де я той "чек" міг стоп*ятнадцять разів загубити чи викинути.

Через кільканадцять секунд я урочисто вручив працівниці чек і ми отримали свої речі.

- Ви панімаєте, - кинула вона нам "в догонку", - вот єслі чєрєз трі года прідьот рєвізор, вот што я їму пакажу. Вот што пакажу, єслі чєка нібудєт...
 

Теги: ЕУ, життя, мандри, історія, Білорусь

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати