Пам'яті Василя Мучички

Він був людиною цікавою і нестандартною. Моя мама розповідала, що в роки навчання на англійській філології Ужгородського університету Василь мав великий авторитет серед студентів і викладачів завдяки багатющим знанням – і фаховим, і різнобічним. Доводилося чути про нього чимало цікавих і дотепних історій і від друзів. І на мене при першому знайомстві в кінці вісімдесятих Василь одразу справив враження людини водночас дуже знаючої, простої і делікатної. Така ж думка складалась у більшості людей різних поколінь з мого оточення, які мали нагоду спілкуватися з ним.

Василь неймовірно багато читав. Він чудово знав європейську й американську літературу, мистецтво, музику (це на його очах виростали "Beatles", "Rolling Stones" та інші групи шістдесятих, що зараз вже стали класикою жанру). Та чи не найбільшою його пристрастю була преса. Насамперед іноземна. Сьогодні, коли тобі досить пройтися пальцями по клавіатурі – і ти вже читаєш матеріали "Le Figaro" чи "Frankfurter Allgemeine Zeitung", уже забулися ті часи, коли єдиними зарубіжними газетами були газети компартій у кіосках "Союздруку" – "Morning Star", "L'Humanité", "Życie Warszawy". Василь завжди прагнув пізнавати світ в оригіналі. Хто з друзів чи знайомих їздив кудись за кордон, намагався привозити йому якомога більше газет і журналів. Василь читав усе, що міг дістати. Різними мовами. Скільки їх він знав – я не скажу. Принаймні мені доводилося чути й бачити, як він без труднощів розмовляв і читав англійською, французькою, італійською, німецькою, чеською, словацькою, польською, сербською, хорватською. Напевно, цей перелік неповний. І всіма цими мовами він постійно дізнавався з преси щось нове, а потім ділився знаннями з іншими. Можливо, зараз, коли всі ми буквально плаваємо в потоках інформації, це вже не вражає так, але ще п'ятнадцять років тому це виглядало просто фантастично.

Відкритий до всього світу, він був справжнім українським патріотом і особливо любив рідні Карпати. Після університету він учителював у себе на Воловеччині і на дозвіллі постійно ходив у гори. Сам, з давніми друзями, з новими знайомими, з України та з інших країн. У горах, серед хмар і вітрів, людина показує свої справжні риси. Одному нашому спільному другові він, очевидно, врятував життя. Коли тому на полонині стало погано з серцем, Василь уночі пройшов кілометрів двадцять, щоб зійти вниз до людей і привести медиків (мобільних телефонів тоді не було). Іншого разу, вже вдвох з тим-таки другом, вони врятували життя ще одному товаришеві, в якого вдарила блискавка. Їм вдалося дотягти чи донести того до місця, де йому змогли надати лікарську допомогу.

Я так і не піднявся з Василем на полонину, хоч за останні років вісім він кілька разів кликав мене. Мені здавалося, що я ще встигну. Мене чекали Палермо і Йокогама, Оттава і Париж. А полонина і Василь, здавалося, поруч – скільки до Волівця, три години поїздом? Уже не встигну. Він так і залишиться в пам'яті – веселим, життєрадісним, засмаглим під карпатським сонцем, з широким поглядом на світ і на рідну землю. Але поруч із ним на полонині я вже ніколи не стану.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати