Петро Ходанич. Мої покровителі,або Як не вірити у повір’я

Отож, пропонуємо дізнатися, від чого залежить письменницька доля, як на Закарпатті гостював Тичина і чому у Леніна було дві кепки...

 

 

Народився я пополудні в хаті діда Данила, по-сільському Данка. Був четвер місяця червня року Божого 1951. Сталося це в селі Раково на дивовижній Тур'янщині. Уже в часи новітні народні депутати того ж дня прийняли Конституцію України, отож мене вітають із Днем Конституції, а як хто згадає, то й з днем народження.

 

У наших закарпатських лемківських селах повелося: тільки дитина дасть голос, баба-повитуха на зап'ясток – червону нитку, і вже ніхто дітвакові не наврочить, а щоб воно кудись приліпилося, то бабця йому в ручку щось тицьне. Кажуть, допомагає. Бабуся Юля згадувала, що повитуха мені тицьнула в руку якийсь папірець. Звідки вона його добула, не знаю, але папір повів мене по життю.

 

Потім мене хрестили в православній церкві, яка ще два роки до того була греко-католицькою, але з волі кремлівських мудрагелів передана під крило московське. Тому в метриках старші родичі хрещені як греко-католики, а ми з братом – уже народ православний. Утім, досі на нашій сільській церкві хрест греко-католицький, але громада – православна. Подейкують, якийсь батюшка хотів нижнє рамено хреста повернути на косяк – по-московському, але вірники нагадали, що мурували церкву їх пра-пра-пра за власні крейцери. Отож, із храмом як у нашій милій Україні: хтось мурує, а комусь би до керма дотягнутися. У моєму селі не вийшло.

 

Коли я почав малим розмальовувати книжки, особливо молитовники, старші згадали про той папірець від повитухи. Десь у четвертому класі мене потягнуло на поезію, і тоді мама сказала, що тут помочі вже не чекати. Слово дитину поведе.

 

Бабуся Юля згадувала, як за п'ять років до мого народження у село приїхав Павло Тичина, а її кум Штефан грав для нього на скрипці. Павло Григорович читав у школі вірші, а ще просив учителя Іванча зняти зі стіни ікону Матері Божої і повісити на те місце портрети товариша Сталіна або ж Тараса Шевченка. Повісили, про всяк випадок, обох.

 

Сталін мені запам'ятався тільки своїм величезним бронзовим чоботом, а може то був бетон "під бронзу"? А було так. У п'ять років бабуся навчила мене писати й читати. Як винагороду, дитину було відпущено з вуйком Юрком до Ужгорода, де він проходив практику як курсант міліцейської школи. Обідали ми утрьох у ресторані "Київ" – я, вуйко і файна, дуже файна панянка. Вуйко весь час тримав її за руку. Зрозуміло, хто третій – той і зайвий. Отож, я підвівся і гайда гуляти містом. Сільський легінь при грубих грошах! Батько дав на дорогу десять рублів! Купив морозива, випив три склянки газованої води, двічі виміряв кроками залізний міст через річку Уж, а тут на тому березі серед корчів і квітів – величезний чоловік у військовому френчі. Такого я ще не бачив. Заліз на постамент, а там ножиська, як стілець. Я й присів на чобіт. Зняв мене звідти страж порядку і доправив у міліцію. Отаким був мій перший арешт. Другого не було, але розумні люди кажуть, що від біди і тюрми нічого зарікатися. Дехто з друзів після доброї чарки, згадуючи цей факт, визнає мене жертвою сталінізму.

 

 

Коли я прийшов у перший клас, то на стіні залишився тільки Кобзар. Поруч повісили й розумного хлопчика Володю Ульянова. Доля більш прихильна до поетів, ніж до вусатих політиків. Учителі розповідали про відвіди­ни Тичиною школи, журналісти розкопали в щоденниках поета і запис про моє село, але все те меркло, коли розповідала моя бабуся, як Тичина витирав сльози, слухаючи новти її кума.

 

Коли я пішов у шостий клас, у село приїхав Золтан Баконі (був такий в Ужгороді дивовижний педагог), відібрав зі шкільної виставки кілька моїх малюнків і запропонував відвідувати студію образотворчого мистецтва. Мама сказала, що "дітвак загубиться у місті", натомість батько відповів: хай пробує, бо годі вже белеїв ганяти, бабуся згадала про той папірчик від повитухи і мовила: тут все ясно, як день Божий. Уже по роках, коли мене носило між літературою і мистецтвом, вона мудро зауважила, що два волики у борозні добре, але орач завжди один, то я мав би визначитися.

 

А що було визначатися, коли після закінчення художнього училища сам викладач скульптури, випускник Празької академії мистецтв Іван Іванович Гарапко написав рекомендацію для вступу в художній інститут. Із тим листом гордо, як колись Д'Артаньян до Парижа, в'їхав я до славного Києва. Не встряв у бійку, як мій французький ровесник, не загубив листа, але щоб стати скульптором і тесати з каменю вождів, не вистачило якогось бала. Не знаю, що сказала би моя бабуся, бо вона вже молилася за мене у світі кращому, але Іван Іванович ствердно заявив, що це непорозуміння.

 

Між тим, мене відправили до війська. Швиденько навчили рити окопи, підбивати з гранатомета ворожі танки і вистрілювати до ноги піхоту. Одного разу вже сфотографували, виписали паспорт і хотіли відправити в Єгипет підбивати танки, що намагалися перетнути Суецький канал, але вій­на там притихла. А тут і щастя привалило – запропонували створити алею героїв Радянського Союзу. Приходили зі штабу полковники і навіть генерал. Головне – схожість й ідеологічна витримка. "Нікакой промашкі", – щодня нагадував замполіт з агрономічним прізвищем Теплицький.

 

Я старався і згадував, як свого часу дав "ідеологічну промашку" мій покровитель. А сталося все так. По війні Іван Іванович був єдиним професійним скульп­тором в Ужгороді, за часів Чехо­словаччини він спеціалізувався на постатях красунь і хлопчиків для фонтанів. А тут серед ночі люди у військових строях кличуть реставрувати руку вождя – товариша Леніна. При транспортуванні вона розбилася – залишилася тільки культя у вигляді металевого стержня. А завтра 7 листопада, день революції і відкриття пам'ятника. Їхати до райцентру за сотню кілометрів. Ніч, дощ, електрики нема, монумент безрукого вождя накрито військовим брезентом. Секретар райкому, начальник міліції, військові готові на ангельських крилах допомогти скульптору. Привезли місячний запас гіпсу з райлікарні і шпиталю.

 

Іван Іванович попросив зняти брезент із тої культі і зайшовся творити. Для вірності образу принесли ілюстрацію з Леніним на броньовику. Вождь рішуче затис кепку в руці. Іван Іванович вирішив так само всучити в руку вождя кепку. У світлі штудебекерів роботу довершили вчасно, брезентове покривало опустили вниз до п'єдесталу, в райкомі розпили пляшку коньяку – і на мітинг. Пройшов і дощ. Колони з портретами вождів, червоні прапори, революційні здравиці, на трибуні – високе начальство й Іван Іванович. Трудящі прагнуть побачити статую вождя. Секретар райкому і начальник військ­комату стягують покривало. Почесна варта тричі бахнула з карабінів салютом. Ленін кепкою в руці показує народу напрямок до світлого майбутнього. Щасливий народ мав би прокричати "Ура!", а тут – гоголівська тиша. На голові вождя така ж сама кепка!

 

 

Кар'єра скульптора-вождиста для Івана Івановича несподівано закінчилася, всі надії він покладав на учнів. Отож, після армії написав мені ще одну рекомендацію. Але на той час я успішно склав іспити в Літературний інститут. Іван Іванович потішився моїй першій книжці, порадів, коли мене було прийнято в Спілку письменників, помітивши мою схильність до виведення образів художників, зауважив, що у цій темі нічого цікавого нема, особливо якщо писати про скульпторів. 

 

Я це знаю, бо й сам тешу з дерева скульптури.

 

Міг би й комусь написати рекомендаційного листа, тільки не пишу, бо то невдячна справа. Нинішню молодь уже зустрічають у цьому світі не хитрі баби-повитухи, а серйозні люди в білих халатах, і що вони можуть вкласти дитинчаті в ручку, коли все довкола в палаті блищить? Муха, й та розчахнеться.

 

Аж тут мене кличуть за хресного. Дівчинка гарненька, чорними очицями блим-блим, мовляв, хто такий? А дід її з моєї рідної Тур'янської долини. Отут я і згадав бабину приповідку. І затис дитинці в долоньку білий папірець. Маля виросло і давай писати то вірші, то прозу. І нічого, виходить. Отож, як не вірити в прикмети, чи по-науковому – в родинну педагогіку? Отак воно все й переплелося.