Подорожі чоловіка-мізинчика Сабоніса

«Народився в Ужгороді 5 жовтня 1982 року, – розповідає Олег. –  Коли мені виповнилося два роки, батьки переїхали в Німеччину, оскільки тато був військовослужбовцем. Жили в Потсдамі, згодом – у Вердері, де й пішов у перший клас школи для «руських» дітей. За рік до розпаду Союзу повернулися в Ужгород. Спочатку навчався в ЗОШ № 12. Десь тоді, у молодших класах, почав усвідомлювати, що я нестандартного зросту, бо на уроці фізкультури завжди стояв останнім. Цілком перестав рости десь у 14 років. У 9 класі перевівся в ЗОШ № 5. Усі предмети любив, але особливо – фізкультуру. Серед однокласників найбільше підтягувався. На турнік мене здебільшого підсаджували. Постійно брав участь у різних спортивних змаганнях. І нині дуже люблю спорт, зокрема плавати, грати у футбол, баскетбол…»

– Знаю, що друзі називають тебе Сабонісом – іменем світознаного понад двометрового литовського баскетболіста.

– Так, це прізвисько я дістав давним-давно. І дуже люблю його. То ще друг, режисер кавеенівської команди «Дежа вю» Юрій Ляхович, на одній із репетицій придумав. Усім сподобалося, тому й підхопили. Так пішло-поїхало. Наша команда часто посідала призові місця. Їздили виступати в Одесу, Хмельницький. Смішили людей і в Мукачеві, Волівці, Великих Лучках. Моя роль була на виходах.

– Може, тоді й виникло бажання стати артистом?

– Ні. Спочатку я мріяв вступити на факультет фізичної культури УжДУ. Але там тоді «позабивали» безплатні місця майстри спорту, кандидати в майстри. Коли я зрозумів, що мені нічого не світить, вирішив вступати в культосвітнє училище. Там навчався три роки на режисерському відділенні. Завдяки «кульку» бачив Китай, а саме місто Шень-Жень. Після закінчення подав документи в Київський коледж естрадного й циркового мистецтва. Та вступити не вдалося – з різних причин, зокрема й через те, що багато чого там робиться, як і всюди, по блату.

Повернувся розчарованим додому. Аж раптом через тиждень довідка приходить, що мене зарахували у філіал в Севастополі. Мені не було що втрачати – і наступного дня спакував валізи. За кілька місяців я розчарувався. Рівень викладання там нікудишній. Натуральна халтура! У Севастополі заробляв на прожиття. Організувала групу одна впливова жінка. Я пошив костюм, вибрав музику, придумав сольний номер. І ходив собі по барах, кафе, ресторанах, нічних клубах. Це був набір різних трюків – акробатичних, жонглювальних, еквілібрових…

У Києві адаптовуватися до всього було тяжко. Щодо викладання в Севастополі і столиці – це як земля і небо. У Києві підготовка з усіх предметів – на високому рівні. Від нас майже відразу вимагали показати, хто на що здатний. Мені дали досвідчену студентку, з якою ми за два тижні «зварганили» прекрасний номер. Я був скульптором, який, шукаючи ідеал жінки, виліпив із глини три образи – ґаздиню, романтичну жінку і бізнес-леді. Їх грала та дівчина. Врешті скульптор знесилився, так і не знайшовши свого ідеалу. Така собі трагедія з комічним присмаком.

– А як закінчив навчання?..

– На державний іспит до Києва приїжджають менеджери з усіх усюд, тобто з різних театрів. Мене й помітив відомий режисер Володимир Марін. Завдяки йому я й опинився в Берліні в театрі з цирковим ухилом.

– І як там?

– Берлін – це справжня Європа, а не дута. Там все інакше. І культура, і поведінка німців – це своєрідний еталон. Та й вони, здається мені, розумніші (сміється). Чистота, порядок. У Берліні я працював майже півроку. Жили в гостиниці. Графік доволі насичений. Щодня – виступ. У середу й п’ятницю – два. Понеділок – вихідний. Але мені абсолютно не тяжко. Адже я люблю свою роботу, тому радо виходжу на сцену, задовольняючи і свої емоції, і амбіції. Я знайшов себе. Цим хочу займатися все життя.

– Олеже, ти побував у різних країнах Європи і не тільки…

– Ну, мабуть, Чехія, Словаччина, Угорщина, Росія – це не цікаво. Іспанія вразила. Але найбільше – Шотландія. У місті Единбурзі щорічно проводиться грандіозний театральний фестиваль, на який з’їжджаються колективи з усього світу. На центральній вулиці – 27 різних сцен. Уявляєте?! І цілодобово впродовж кількох днів ставляться п’єси, різні номери. Люди п’ють (і не дебошують!), гуляють у середньовічних костюмах. Навколо – повно вогнищ у бочках, факелів. Це справді королівське видовище!..

Михайло Фединишинець