Навчитися літати ніколи не пізно – довів закарпатець Валентин Токарєв

Пан Валентин марив небом іще з дитинства. Поштовхом до цього захоплення став батько, льотчик бомбардувальної авіації, який під час війни прислав сину з фронту картонний іграшковий літачок. Уже подорослішавши, хлопець намагався вступити до авіаційного інституту в Києві, але не пройшов за станом здоров"я.

Його мрія літати реалізувалася лише на початку 80-х років, коли з"явилися дельтаплани. Свій перший апарат авіатор майстрував самотужки, і це коштувало йому чималих зусиль, адже він не мав жодного досвіду. Проблема полягала й у тому, що для рельєфу Закарпаття звичайні дельтаплани не підходять, тож справи пішли краще лише з появою мотодельтапланів. Готовий літальний апарат випробував його друг Василь Ременчук, який і керував першим польотом мрійника.

Саме цей старт запам"ятався Ва¬лентину Германовичу на все життя. Вражень було чимало: зокрема, земля під ногами наче зупинилася. До того ж, дався взнаки брак практичного досвіду: дельтаплан почав нахилятися, а пілот-початківець цього просто не відчував – ледве вирівняв і приземлив апарат. "Вилізаю очманілий, – згадує пан Валентин, – і раптом розумію, що я знов у повіт¬рі. А це хлопці підбігли і почали підкидати мене: привітали з першим польотом!" Відтоді пан Валентин налітав чимало годин. Найбільше вони з друзями кружляли над полями під Чопом, де їх приваблювала гарна природа поблизу Латориці. Не сховалося від їх мотодельтапланів і село Сюрте (колишня Струмківка). Тричі сміливці перелітали через Карпати. "Був час, – каже В.Токарєв, – коли за нами не дуже стежили – то ми навіть над Ужгородом ганяли, над рідними домівками".

Згодом Валентин Германович із командою спробували свої сили на чемпіонатах України в Черкасах (2002 р.) та під Києвом (2005 р.). Коли приїхали туди, одразу відчули свою відмінність від тамтешніх хлопців: ті виступали з фірмовою технікою, а закарпатці змагалися на одному саморобному апараті. Він був непоганий, однак усе ж поступався за технічними характеристиками: двигун менш потужний, крило не таке якісне, а тому і швидкість нижча. І хоча вони не здобули призових місць, додому поверталися з хорошим настроєм, адже отримали чималий досвід. Після багаторічної практики польотів у жовтні 2004 року В.Токарєв з однодумцями створили Ужгородський авіаційний спортивно-технічний клуб "Авіс" (із грецької – "птах"), єдиний поки що на Закарпатті. Просто настав час, коли від них почали вимагати вирішення організаційних нюансів. "Склад клубу – не дуже молоді хлопці, які разом уже понад 20 років. Ніхто зі складу команди не йде. Але, – скражиться Валентин Германович, – молодь до нас не дуже рветься. Її не захоплюють мотодельтаплани. Футбол і пиво – от що всіх цікавить".

У дельтапланеризмі Валентина Токарєва, за його ж словами, приваблює насамперед романтика: "Приємно дивитися з висоти, коли під тобою повільно пливе земля, далеко видно за горизонт, дорогами бігають маленькі машинки, а на березі річки молодь відпочиває й махає тобі. Ну і, звичайно ж, подобається відчуття свободи. Літати на мотодельтаплані – не те, що в кріслі літака. Летиш, перед тобою ноги, а внизу земля – ніби стоїш на краю прірви".

Утім останнім часом усю романтику з"їла нескінченна бюрократія. Уже 10 років Валентин Германович займається організаційними питаннями. Здійснити політ – не сісти на велосипед. Треба дзвонити, замовляти час для польоту, отримувати дозволи, готувати техніку. В.Токарєв скаржиться, що років із 20 тому подібного не було. Тоді їх ніхто не чіпав. Навіть коли ентузіасти літали через Карпати, вони тільки усно домовлялися зі Львівським управлінням повітряного спостереження, і там дивилися на це крізь пальці. Тепер же все коштує вагону часу, нервів і грошей: страховка, медичний огляд, сертифікат пілота, сертифікат техніки тощо. "Стільки документів, – сміється пан Валентин, – що думаєш: "Ну його під три чорти. Сяду-но я краще на велосипед!" Через прискіпливу дбайливість влади сьогодні люди в основному літають по-партизанськи. По-справжньому замовляють польоти тільки для проведення змагань чи показових шоу.

Подібна паперова тяганина є однією з причин непопулярності цього виду спорту на Закарпатті. Другою ж причиною В.Токарєв називає дорогу техніку. Мотодельтаплан у середньому коштує близько 20 тисяч гривень. Тому молоді люди кооперуються й купують один апарат на 5–7 чоловік. Щоправда, і так виходить недешево, адже авіація – дуже дорогий вид спорту. Загалом наш герой всіляко агітує за захоплення мотодельтапланами, акцентуючи на тому, що навчитися літати на них не важче, ніж опанувати керування автомобілем. До того ж, зазначає: "Це дуже цікавий вид спорту, емоційний, захопливий. Ти привчаєш себе до техніки, до природи. Літаєш за містом, а не ганяєш по асфальту на мотоциклі. Дельтапланеризм – колективне заняття: люди пізнають один одного, чогось прагнуть разом – досягають мети не поодинці. Так проводити час, на мою думку, дуже корисно".

Марія Рибченко,  студентка відділення журналістики УжНУ

Теги: літати, Валентин Токарєв, спортивно­технічний клуб, Авіс

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати