Москаль з дверима

Вихід Г.Москаля із залу обласної ради з демонстративним грюканням дверима виявився справжнім дежавю. Восени 2001 року після третьої невдалої спроби зняти  Івана Іванча, який представляв «Нашу Україну», з посади голови обласної ради, Геннадій Геннадійович також шумно покинув зал. Тоді в антиющенківському та антибалогівському запалі об’єдналася СДПУ(о) з групою С.Ратушняка, а «губернатор» так само мав відігравати роль «ланцюгового пса» на прив’язі у В.Медведчука. Не вийшло. І Г.Москаль як справжній артист з розвиненою демонстративною інтуїцією відчув зміну кон’юнктури та дистанціювався від СДПУ(о), повністю переключившись на підтримку прокучмівського блоку ЗаЄДУ. А згодом опинився в… «Нашій Україні».  

Нині є ціла низка нових дійових осіб, але головні ролі залишилися незмінними. І Г.Москалю призначили ту саму невдячну роль приборкувача місцевого самоврядування, але тепер вже з цілком демагогічними гаслами його розширення. Тому його фраза «це політичні питання…, що ви з мене дурня робите» виглядає як констатація факту, про який начебто блазень не здогадувався. Ніби у Г. Москаля є інше призначення на Закарпатті, як гратися в політику.  Коли він говорить, що йому немає про що спілкуватися з В.Балогою, бо його місце роботи у Верховній Раді, і в той же час активно консультується з В.Лунченком та створює спільний виборчий проект з В.Пацканом та Р.Горватом, то це виглядає як чистісіньке блюзнірство. А фраза про те, що Окружний адміністративний суд зобов’яже облраду прийняти рішення, свідчить, що жодного уявлення про політичні процеси він не має, тому й дивується, що солдафонсько-ментовські методи на Закарпатті не спрацьовують.

Про це ж свідчить й відповідь у інтерв’ю, де він говорить, що на Закарпатті працювати набагато складніше, ніж у Луганську, бо тут немає відвертих ворогів, а є опоненти, які зранку співають гімн України та піднімають український прапор. А далі, увага, мовою оригіналу: «К сожалению, политические оппоненты сегодня у нас с депутатскими значками, в дорогих костюмах и с политическими партиями». Тобто, він би їх волів бачити в бомжатнику чи в’язниці, а ще краще – в труні у білих тапочках. І це каже людина, яка говорить про своє завдання заспокоїти людей у нашому краї. Воістину оруелівське гасло «мир – це війна» ніколи не покине тоталітарну свідомість «совка».

Хоча справа тут, звичайно, не в Г.Москалеві, а в тих, хто його призначив та підтримує. Бо сам по собі він людина свого часу зі своїми позитивами та негативами. А от як їх використовувати, то це питання політичної волі. І вона, як видно з усього, спрямована на примітивний та старий як світ принцип «розділяй та володарюй», що не несе жодного конструктиву в  сучасній цивілізації.

Про суть та призначення Перспективного плану об’єднання громад  зараз не йдеться, тим паче, що нещодавно про це написано у моєму блозі в записі Реформи як спосіб самозахисту бюрократії. А мова йде про брудну політичну гру, коли під виглядом розширення прав місцевого самоврядування йде прямий наступ на нього (знову привіт Оруелу) з метою концентрації влади в центрі. Тобто П.Порошенко наступає на ті самі граблі, по яких свого часу пробігся В.Янукович по дорозі до Ростова. Тоді Партія регіонів також йшла до влади під гаслами децентралізації, що випливало з самої партійної назви, а, опинившись у Києві, цілком сплюндрувала Конституцію, підпорядковуючи всі повноваження під себе. Петро Олексійович також не витримує випробування «мідними трубами», яке виявляється найбільш складне в порівнянні з «вогнем та водою». При всій своїй освіченості, величезному досвіді підприємця, управлінця, дипломата, при всіх своїх проєвропейських та ліберальних поглядах він не витримує спокуси владою і як звичайний смертний впадає у цей гріх.

Власне, демократичний світ передбачає прояв такої людської слабкості, тому й користується запобіжниками у вигляді розосередження влади, вільної преси, незалежних судів тощо. Але все це працює в суспільстві, де демократичні цінності – не демагогічний прийом, а основа світосприйняття.

У нас, на жаль, барикадна свідомість поки має явну перевагу тому й війна сприймається як бальзам на душу. Журналісти виконують роль «ланцюгових псів» не демократії, а своїх господарів. Волонтерство на війні сприймається не як проблема, викликана безсиллям держави, а як спосіб, розваги, самоствердження та подолання власних комплексів. Під виглядом громадської активності ховаються політичні амбіції, бо чомусь відкрито проявляти їх соромно. В результаті маємо атмосферу загального лицемірства, де надурити ближнього вважається вищим проявом практичного розуму. А потім дивуємося, чому політики брешуть, обіцяють, але нічого не виконують. Бо який попит, така і пропозиція. Нині талановитий піарник та актор Г.Москаль вважає, що на політичні професійні дискусії попиту немає, а на грюкання дверима є. І для цього не шкода повертатися.

Теги: Геннадій Москаль, двері

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати