Революція гідності

В Україні повноправного президента немає. В.Янукович представляє лише частину країни (швидше в ментальному вимірі, ніж в територіальному) і навряд чи кращу. За політичною вагою він може претендувати хіба на лідера крупної парламентської фракції, але не більше. До таких висновків переконливо підштовхує інтерв’ю загальнонаціональним каналам, на яке «лідер» нації наважився аж через місяць після початку масових протестів та й то після «дози», прийнятої в Москві.

Революція гідності

Як справжній наркоман, що пережив «ломку», Віктор Федорович після ін’єкції відчув, що життя налагоджується, і вирішив вийти до публіки похвалитися своїми успіхами. Проте як тон, так і, головне, зміст його відповідей переконали, що він знаходиться в повному дурмані і ситуацією в країні не володіє. Зосередження на знижці ціни на газ та 15-мільярдному кредиті як ключовому успіху свого майже 4-річного правління доводить, що всі розмови про реформи, «покращення» – це звичайнісінькі мантри для невибагливого електорату і жодного стосунку до реальності не мають. Ба більше, практично визнавши, що уряд провалив головний напрямок своєї діяльності – євроінтеграцію, він ніяких конкретних висновків з цього приводу не зробив та не озвучив.

Таким чином, на нинішній момент можна констатувати два незаперечні факти: перший – глава держави обмежений у своєму баченні внутрішньо- і зовнішньополітичних процесів та через кругову поруку є заручником  оточення, тому не здатен приймати адекватні рішення. Другий – така система влади, коли її концентрація можлива в некомпетентних руках, породжує хаос, який є загрозою національній безпеці і тому повинна бути якомога швидше змінена.

Перша теза є надто очевидною, бо такої кількості помилок в такий короткий проміжок часу міг допуститися лише цілковитий невіглас, і шукати тут хитрі конспірологічні ходи здатен лише такий самий бовдур. Важко собі уявити керівника держави, який планував би збурити проти себе мільйонний Майдан з усієї країни і стати світовим посміховиськом. Але таким антиталантом безперечно володіє В.Янукович. Протягом місяця він чотири рази здійснює кроки, які на пустому місці породжують найбільшу політичну кризу за всю історію незалежності. Перший раз - коли різко звертає з євроінтеграційного курсу. Другий - коли дає добро на показове покарання студентського протесту під прикриттям необхідності влаштувати дітям новорічні свята. Третій – коли за схемами російських політтехнологів влаштовуються провокації на Банковій, щоб розв’язати руки силовикам і залякати українців. І, нарешті, четвертий – коли під час присутності в країні високопоставлених західних дипломатів робиться чергова спроба розчистити центр столиці заради спокою киян.

Насправді таке міг робити лише яничар, який не знає країни, в якій проживає. І мова тут вже йде не про провал всієї попередньої політики або неефективності всіх тих служб зовнішньої та внутрішньої розвідок, різних стратегічних та дослідницьких центрів, які абсолютно не розуміють, що твориться у них під носом. Бо так вибудувана система, призначення якої – не збирати та аналізувати об’єктивну  інформацію, а догоджати та лестити начальству заради корупційних привілеїв. В результаті В.Янукович потрапляє в пастку з безкоштовним сиром і в Москві вона зачинилась.

«Мертві хапають живих». Лише так можна узагальнити зміст усіх тих тез, які виголосили В.Янукович та В.Путін у себе на прес-конференціях, бо звідти просто засмерділо духом холодної війни 30-річної давності. Насамперед, треба зрозуміти, що В.Путін не займається благочинністю заради збереження режиму В.Януковича і тим паче заради українців. Зараз він навіть не виборює геополітичні інтереси Росії, як намагаються зобразити його ідеологи. А банально захищає свій режим, який неодмінно посиплеться після перемоги демократичних процесів в Україні та приєднання її до європейських цінностей. Тому він усіма засобами намагається залучити В.Януковича до клубу незмінюваних правителів і в цьому вся справа. Відповідно це спокусило нашого гаранта, тому що, крім влади та можливостей феодального панування, його нічого не цікавить. І зрештою він змушений був погодитися на роль васала.

Звідси й риторика, яка повністю переорієнтувалася на східний вектор та відвела Україні роль транзитної території. Просторікування про газотранспортну систему, китайські інвестиції задля будівництва порту в Криму, участь у спільних військових проектах - з цієї опери. Ну а п’ятихвилинна промова про відмінність європейської та пострадянської залізничної колії, то вже остаточна констатація діагнозу. Разом з тим, В.Янукович незвично агресивно зосередився на іноземному втручанні в політичні процеси в Україні, ніби путінська фінансова допомога, засилля російських ЗМІ в нашому інформаційному просторі, розміщення чужої військової бази на нашій території такими не є. Хоча з погляду васала можливо й так. А загалом про асоціацію з Європейським союзом у майже двогодинній розмові було згадано лише один раз, та й то в контексті, що це не суперечить Митному союзу. Отаке промовисте тло.

Тому українському суспільству немає на кого сподіватися, окрім на себе самого. Відповідно реалізація другої тези – зміна системи влади – є набагато складнішою, ніж констатація факту банкрутства політики В.Януковича. Тим паче при всьому захопленні Майданом слід зауважити, що воно (суспільство) далеко не однорідне. Про це свідчать вибори, які відбулися в розпал протестів. Лише близько 50% активності виборців при наявних можливостях адмінресурсу та схильності утриманців продаватися переконує, що боротьба буде виснажливою та тривалою. А виграш такого чуда як Поплавський взагалі засмучує, бо гнИлі в суспільстві – вдосталь і феномен Януковича не є випадковим.

Звідси нав’язливе питання, яке постійно і на всіх рівнях обговорюється: чи можна розігнати Майдан та повернутися до відвертої реакції? Відповідь однозначна – ні. Бо мова йде не про якесь конкретне місце чи символ спротиву, а про гідність. Тим більше, що прихильники європейського цивілізаційного вибору – люди переважно молоді та самодостатні і майбутнє, безумовно, за ними. Однак в країні більше 10 мільйонів пенсіонерів, яким треба виживати сьогодні та ще мільйони соціально розбещених та наляканих, які не хочуть жодних змін, бо комфортно почувають себе в стані залежності. І це об’єктивна реальність, яку необхідно усвідомлювати, щоб не зачаровуватися ілюзією миттєвої перемоги з подальшим розчаруванням. Та й визначити, що таке перемога в сучасних обставинах занадто складно. Відставка В.Януковича – це зовсім спрощено і водночас нереально. Підписання угоди про асоціацію цим режимом неможливе. Тому Майдан, як явище, змушений буде прийняти інші форми тривалого спротиву, що розповсюджуватиметься на всю країну.

Звичайно, це не означає, що діючий протест не має досягти реальних цілей: відставки уряду, покарання винних у насильстві, прийняття невідкладних законів і таке інше. Сьогодні вже є незаперечні перемоги. Бо коли пригадати 2004 рік, то тоді ми мали єдиний незалежний від діючої влади 5 канал при тотальній брехні, а нині ситуація прямо протилежна – лише Перший національний продукує відверті маніпуляції, а інші висвітлюють реальність. Значить, суспільство поінформоване і, відповідно, озброєне.

Але якщо ми говоримо про революцію гідності, то вона має захопити кожну особистість і перенестися в конкретні обставини. До прикладу, для ужгородської міської ради набагато важливішим питанням, ніж заклик до відставки президента, що не в її компетенції, є збереження відкритості голосування. Бо це цілковита нісенітниця, коли виборець не має права знати, як голосує його депутат. Або для студента, який відстоював європейські цінності, має бути неприйнятним давати хабарі чи їх покривати. Для журналіста – тимчасово брехати чи мовчати заради заробітку. Для виборця – зберігати байдужість. Це ж стосується підприємців, пацієнтів лікарень, клієнтів ЖКГ, митниць і так до безкінечності. Це стосується й повнолітніх дітей, які повинні радше допомагати батькам, ніж експлуатувати їх любов, плекаючи власний інфантилізм. Власне, поставити бюрократа на місце, щоб він виконував свої функції, а не насолоджувався владою та брати на себе особисту відповідальність – це і є європейський вибір. І зупинити його неможливо. Але від співвідношення гідності  і негідника в кожному з нас і буде залежати, чи триватиме цей процес рік, п’ять або двадцять п’ять.

20 грудня 2013р.

Теги: Майдан, Янукович, гідність

Коментарі

Ужгород 2013-12-21 / 20:42:43
Добра стаття!

виборець 2013-12-21 / 19:20:14
«Але якщо ми говоримо про революцію гідності, то вона має захопити кожну особистість і перенестися в конкретні обставини. До прикладу, для ужгородської міської ради набагато важливішим питанням, ніж заклик до відставки президента, що не в її компетенції, є збереження відкритості голосування.»

Повністю підтримуючи цю тезу автора, хотілось би почути його думку щодо діяльності Львівської обласної ради в «євромайданівський» період, яку, до речі, відмітили спеціальною відзнакою Конкурсу Ради Європи «Кращі практики місцевого самоврядування – 2013».

А саме: про її рішення щодо відміни делегування своїх повноважень Львівській ОДА та розірвання з цією ОДА договору оренди приміщень.

На мою приватну думку, це саме те, чим би мала практично зайнятись Закарпатська обласна рада, керівництво якої активно підтримує Євромайдан у Києві.

Це саме, до речі, могли би зробити ї деякі районні ради на Закарпатті по відношенню до своїх РДА, які публічно висловились щодо підтримки Євромайдану.

Вважаю, що саме з таких актів місцевого самоврядування почнеться справжня європейська демократія на місцях.

Ребрик 2013-12-21 / 18:10:30
Гадаю, ментальність, до якої апелює автор, перманентно має якесь значення лише в медійному сегменті, себто – в писаній хроніці.
Фрагмент: "...глава держави обмежений у своєму баченні внутрішньо- і зовнішньополітичних процесів та через кругову поруку є заручником оточення, тому не здатен приймати адекватні рішення"... – із казки про доброго, але непоінформованого Володаря. Можна подумати, якщо б він був належно інформований, то він покаявся б і подав у відставку або когось злочинного покарав. Усі, причетні до долі України сьогодні, відомі. Зроблю уточнення: "...майже усі..." Але. От у цьому "але" – реальна проблема. До сьогодні жодна із сторін не проартикулювала зміст кінцевого продукту. Тобто, якщо я не помиляюся, на днесь рівновеликі дві перспективи: "громадянска війна" (тобто, трансформації із "кровопусканнням" (для слабонервних – «кровопролиттям»)) та "еволюція" – якось воно буде (в українскій непередбачуваній транскрипції). За законами літературного жанру, - ми загубили сюжетну нитку. Конечна передумова евроінтеграції України – політичні переслідування (справа Юлії Тимошенко) сьогодні чомусь на марґінесі. Тим часом – постає велика порція політичних переслідувань, які, як думаю, знову ж: мають відстрочити актуалізацію справи Тимошенко і яким підготовлена політична конвертація.
Отже, після двокрапки: "Звичайно, це не означає, що діючий протест не має досягти реальних цілей:..." , та фрази: "...і таке інше..." – темна нічка. Ніхто нічого у координатах реальної дії Права не артикулював. Ані влада, ані опозиція.
Апеляція до гідності тут зайва. Хоча б тому, що цю "гідність" не можна нащупати згідно з Конституцією України. Це мусило б бути дуже велике, якщо не вклалося в юридичні норми. Ну, щось таке, як Бог в українських конституційних вимірах.
Але, Вікторе, є фактом: доля України на нинішнх Світових Перехрестях виріщується сьогодні. А сьогодні живемо ми, а не наші славні предки і не наші ще славніші нащадки.
Слава Україні!

сорри 2013-12-21 / 16:32:59
останній абзац - ключовий. І конкретно за нього дякую авторові.

журік 2013-12-20 / 19:17:43
"Але якщо ми говоримо про революцію гідності, то вона має захопити кожну особистість і перенестися в конкретні обставини. ... Для журналіста – тимчасово брехати чи мовчати заради заробітку" (с).

Всі журіки читали? Зрозуміли?

Рома 2013-12-20 / 11:09:03
В.Янукович представляє лише частину країни (швидше в ментальному вимірі, ніж в територіальному) і навряд чи кращу
--------------
Точно не кращу частину. Це вже доведено тисячами прикладів!
Якщо продажний чиновник то з партії ПРдунів.
Якщо у кепці ПР то або ханига або бомж.
Якщо мітинг від ПР то тітушки і російські шовеністи.
і тд. ПР це окупанти


Віктор Пащенко
Публікації:
/ 12Феномен Саакашвілі
/ 10Ужгородські договірняки. Ч.2
Дух Сент-Міклоша
/ 10Ужгородські договірняки. Ч.1
/ 4Прощання з імперськістю
/ 33Трамп. Шлях до бабуїна
/ 15Ідолопоклонство. Савченко, Москаль, Андріїв і "пересічники"
/ 3"Кримінальне" ківі. Злочин без кари
/ 12Драгобрат. Опришки і влада
Україна: Очищення виборами
/ 6Час Порошенка
/ 8Ужгород як лакмус для Порошенка
/ 3Ці вибори можуть трішечки змінити владу, але не здатні змінити суспільство
/ 6Москаль з дверима
/ 38Закарпаття. "Останній Москаль"
/ 4Реформи як спосіб самозахисту бюрократії
/ 4Закон про декомунізацію як символ «совковості»
/ 8Лінія фронту у протистоянні зі східним агресором проходить в головах українців
/ 1Реакція на коаліції
/ 20Випробування владою. Кінець часу дерибанів
/ 6Ужгород: світло і тіні
/ 2Херсон-Ужгород. Порівняльна соціологія
Соціологія, Майдан і війна
/ 9Ващук. Освітянський феодалізм
На Майдан. Горжуся, що УКРАЇНЕЦЬ
» Всі записи