"Атлет" – повний кавалер орденів "За мужність"

Одружилися без свідків

Ігор Бринзанський народився 23 червня 1977 року в буковинському селі Оселя Кельменецького району на березі мальовничого Дністра. Неподалік цих місць знаходиться відома середньовічна фортеця у Хотині, де козаки з поляками розбили військо турків.

У сім’ї зростало четверо дітей, тож дитинство було типово сільським – із випасанням корови, купанням у річці та спілкуванням з бабусею, яка розповідала про голодомор та комуністичні репресії. Старший брат вчився на історика, тож від нього Ігор перебрав повагу до книжок та цікавість до політики. Зростав національно свідомим українцем. 

^{Ігор Бринзанський (праворуч) під час навчання
у Чернівецькому  технікумі залізничного транспорту, 1995 рік}

Після школи вступив у Чернівецький технікум залізничного транспорту, де в 1996 році здобув фах «техніка-колійника». Далі відслужив півтори роки строкової служби кулеметником у Дніпропетровську.

І як більшість його ровесників у ті складні часи подався на заробітки за кордон. Троє буковинців проживали в братиславському гуртожитку з рештою українців. Там і припала йому до вподоби 18-річна закарпатка Євгенія, яка разом із подружками працювала на кухні в місцевому кафе. А через півроку – 1 серпня 2002 року – вони вже одружилися в Ужгороді. Причому принципово відмовилися від святкових пишнот, а на офіційний розпис з’явилися лише удвох.

^{Ігор Бринзанський -- випускник Чернівецького технікуму залізничного транспорту, 1996 рік}

Так і жили душа в душу, знаходячи у взаємному спілкуванні все необхідне. Тож весь час проводили разом, уникаючи гамірних компаній та вечірок. Євгенія розповідає, що їхній шлюб був дуже гармонійним. Не дивно, що подружжя мало троє дітей. Старшим сином Станіславом, який народився у 2004 році, батько постійно опікувався, разом займалися вдома тренуваннями,  для чого обладнали кімнату необхідним «залізом». (Недарма ж згодом Ігор отримав позивний «Атлет»). У 2012 році народилися ще двійнята Каміла і Діана, причому тато брав участь у партнерських пологах.

Бринзанські замешкали в Горянах, де проживала теща. Згодом отримали власну ділянку і збудували затишний дім. Ігор із 2002 року працював на Ужгородській дистанції колії Львівської залізниці: спочатку монтером, далі бригадиром, а відтак і майстром.

^{Ігор Бринзанський (праворуч) на строковій службі в Дніпрі, 1997 рік}

 Як згадує його колега Віктор Ільчук, Бринзанський займав доволі високу посаду:  він опікувався колією, яка вела до Словаччини, в його підпорядкуванні перебувало кілька ремонтних бригад. Себто, людина серед закарпатських залізничників – не рядова. Але, вочевидь, платні майстра шляхової дільниці не вистачало, аби годувати трьох дітей і зводити будинок, тож Ігор у 2016 році  подався на заробітки за кордон, адже умів робити будь-яку будівельну роботу, розумівся в електриці, сантехніці. Працював у Чехії на заводі.  

^{З дитинства Ігор «качався», через що і отримав згодом позивний «Атлет».
Під час строкової служби в Дніпрі}
 

Воював із залізним штирем у нозі

Коли почалася революція Гідності і гібридна війна з росіянами, завжди коротко стрижений, підкачаний Ігор рвався в добровольці. Та дворічні двійнята, що залишалися на плечах дружини, не дали можливості податися на захист України. Записався у резерв, ходив навчатися на полігон. Лише коли діти трохи підросли, Брензанський переконав жінку, що мусить одягнути військову форму. Хоча перед тим був травмований на пішохідному переході в Ужгороді п’яним водієм і переніс кілька операцій. Так, із залізним штирем у нозі і провоював до останнього дня.

Із 2019 року він служить в зоні АТО. Спочатку у складі  шостої роти 128-ї гірсько-штурмової Закарпатської бригади, яка дислокувалася в Мукачеві, а з наступного року перевівся в 15-й окремий гірсько-штурмовий батальйон в Ужгород, аби бути ближче до дому.

^{Родина Бринзанських на своєму обійсті в Горянах, червень 2016 року}

Ігор Бринзанський одразу виокремився фізичною підготовкою, розумом, зібраністю і відповідальністю, тож невдовзі командири направили старшого стрільця у сержантську школу, по закінченні якої у 2021 році став командиром відділення третього взводу першої роти та отримав звання молодшого сержанта. Був людяним,  знав, що коїться в його підлеглих вдома, допомагав вирішувати проблеми.

Уже в АТО проявляв лідерські здібності, командував опорними пунктами, які показували одні з кращих результатів.  До речі, саме він займався з гранатометником Романом Гапаком («Цитрусом»), який посів перше місце на змаганнях. Пробував привернути молодь до спорту, сам не курив, не пив, був прикладом у всьому.

Віктор Ільчук, який теж подався добровольцем в АТО, згадує, як тодішній командувач сухопутних війську ЗСУ Олександр Сирський вручав їм із Ігорем нагороди та цінні подарунки – павербанки.  

^{Ігор Бринзанський на першій ротації в АТО, 2019 рік}

На День Валентина 2022 року несподівано вирішив подарувати донькам золоті перстеники, які мав вручити влітку на десятиріччя. Але, вочевидь, відчував, що може не встигнути. Тому й тримав військовий рюкзак спакованим. У повітрі вже відчувалася буря.

Війну Ігор Бринзанський, як і вся перша рота, зустрів на межі Харківської та Луганської областей, де розвантажувався ешелон з їхньою технікою. Тож сходу виїхали зустрічати ворожі колони, які націлювалися проникнути вглиб України. Ті перші бої, часто хаотичні, проведені без розвідки і розуміння загальної ситуації, вносили розлад у плани росіян, стримували їхній стрімкий наступ.

^{З побратимами на ротації в АТО, 2020 рік}

Однак за кілька днів командир першої роти Юрій Михайлюк отримав наказ рухатися на підсилення Волновахи, яка боронилася проти значно переважаючих сил ворога. Тож перша і частина другої роти практично сходу почала вести бій у місті, очистивши плацдарм у центрі біля вокзалу. Там вони стримували ворога до дев’ятого березня. Бойові зіткнення тривали весь час, і Ігор був одним із найактивніших захисників. Коли дружині вдалося додзвонитися, він їй сказав фразу, яку вона досі пам’ятає: «Ти не уявляєш, скільки тут гине мирних мешканців. Вони всюди лежать. Волновахи більше нема».

^{Ігор Бринзанський на передовій в АТО, 2020 рік}

Отримавши наказ про відступ, Юрій Михайлюк зумів вивести з оточення своїх бійців з мінімальними втратами. За бої у Волновасі і під час виходу з неї Ігор Бринзанський 13 квітня 2022 року був нагороджений орденом «За мужність» третього ступеню.

Ходив у розвідку у ворожий тил

Та бої для ужгородських штурмовиків тривали безперервно. З-під Волновахи їх перекинули до Старої Краснянки перед Кремінною, де тримав оборону їхній батальйон. Місцевість була лісиста, дрони тоді ще масово не використовувалися, тож потрібна була постійна розвідка. Оскільки розвідників залишилися лише декілька, виникла потреба в добровольцях. Так Ігор Бринзанський став брати участь у вилазках у ворожий тил. Під час однієї такої операції їм вдалося підірвати російський спостережний пункт із окупантами.

^{Ігор Бринзанський з дружиною Євгенією у тещі на іменинах в Горянах, 20 серпня 2020 року}

«У перший рік війна носила інший характер, ніж зараз, – розповідає тодішній в.о. головного сержанта першої роти Сергій Бочаров. – Щодня відбувалися вогневі контакти, ми бачили впритул росіян, вони – нас. Тепер же на перший план виходить війна дронів». 

Оскільки Кремінну ворог став оточувати, 15-й батальйон змушений був відступити за річку Сіверський Донець. Сил було небагато, тож наших бійців розпорошили по великому терену. Часом по кілька бійців на кілометр-два. Одним із таких опорних пунктів командував Ігор Брензанський. Ужгородцям вдалося стримувати величезні сили ворога, який не шкодував техніки та боєприпасів, знищуючи все навколо на піщаних пляжах, в які було неможливо закопатися.

^{Ігор Бринзанський на службі в АТО}

Навіть коли росіянам вдалося переправитися через річку, смілива вилазка вночі дала можливість знищити кілька десятків ворожих бронемашин. Як свідчить Сергій Бочаров, серед тих одчайдухів був й Ігор Брензанський. Командир бійців Сил Спеціальних операцій, які теж брали участь у цьому бою, хотів переманити Ігоря до них, бо їм потрібні саме такі вправні, зі сталевими нервами. 

Сергій Бочаров розповідає про ще один гострий епізод біля Ямполя на Донеччині, коли штурмовики отримали наказ підірвати міст, аби не пройшла ворожа колонна. Поки працювали наші мінери, два російські танки почали їх обстрілювати.  Врешті-решт, вдалося підірвати танк, який застряг у болоті, підклавши вибухівку безпосередньо під ним. У цій операції також брав участь Ігор Бринзанський.

^{Під час служби в АТО}

У ті перші місяці воювалося практично без спочинку і ротацій. Військ не вистачало, бо ж у противника була величезна перевага, особливо в техніці і боєприпасах. За тих кілька кілька місяців дружина від переживань схудла на вісім кілограм, адже зв’язку з чоловіком не було тривалий час. Коли телефонував невідомий номер, вона боялася підіймати слухавку, остерігаючись найгіршої новини. А це часто Ігор просив волонтерів, які поверталися додому, подзвонити, що з ним усе гаразд.

Другий орден «За мужність» ІІ ступеню Ігор отримав 3 червня 2022 року. Бог його милував, бо він, балансуючи весь час на лезі бритви, не мав жодної подряпини, лише контузію, у той час, як чимало його побратимів вже лікувалися в госпіталях після поранень.

Син вчиться на офіцера

З-під Кремінної 15-й окремий батальйон перекинули під Соледар. Тут теж зав’язалися жорстокі бої. Бачачи, що українців не можна зрушити з позиції, росіяни стали розстрілювати їх із висоти. Військові вертольоти і навіть авіація розносили окопи ракетами і бомбами. Коли вони відлітали, починала бити російська артилерія.

^{На присязі сина Станіслава в Мукачівському ліцеї, 2020 рік}

Тоді якраз повернувся з Ужгорода після поранення командир першої роти Юрій Михайлюк та командир третього взводу Василь Герич. Останній разом зі своїм головним сержантом Ігорем Бринзанським заступили на бойове чергування на передовій. Тоді офіцери і сержанти разом із солдатами перебували на «нулі», не відходячи на безпечніші позиції.

Трагедія трапилася 5 червня 2022 року. «Ворожий надзвуковий літак стало чутно, коли він вже розвертався, випустивши ракету, – розповідає боєць першої роти Юрій Трошин, який у ту мить був на позиції збоку. – Далі пролунав звук потужного вибуху». Коли бійці після обстрілу подалися на розвідини, побачили величезну вирву, а місцевість довкола була невпізнанно змінена. Бліндажа, в який схоронилися лейтенант Василь Герич та молодший сержант Ігор Бринзанський, навіть не було видно. Його геть засипало земляною хвилею. Рації обох мовчали. Коли через кілька годин їх відкопали, розвіялися останні надії на диво.

^{Навчання на ужгородському полігоні, 2021 рік}

Командир роти, нині Герой України Юрій Михайлюк стверджує, що якби ми мали більше таких воїнів, як Ігор Бризанський, то вже би цю війну виграли: «Він часто виконував завдання там, де, здавалося, його вже не можна виконати». Розумний, сміливий, досвідчений, він умів своїм внутрішнім спокоєм і гумором розрядити вибухову атмосферу. Всі відзначають його людяність і комунікабельність, недарма керував на залізниці десятками підлеглих. 

В армії Ігор себе по-новому віднайшов, тут проявилися його кращі чоловічі риси.  А серед них – гаряча любов до рідної землі, українського народу, мови, культури. «Воювати з ворогом краще далеко від дому, ніж на його порозі, – казав він дружині, збираючись на війну. – Мені є що захищати».

^{Молодший сержант Ігор Бринзанський, 2021 рік}

44-річного Ігоря Бризанського поховали 8 червня 2022 року на Пагорбі Слави в Ужгороді. Того ж дня у Перечині похоронили його командира взводу Василя Герича.  

Син Станіслав, якому батько подарував каску на день народження, пішов його шляхом і нині вчиться на офіцера.

14 жовтня 2024 року молодшого сержанта Ігоря Бринзанського указом Президента України посмертно нагороджено орденом «За мужність» першого ступеню, а старшого лейтенанта Василя Герича – орденом «За мужність» другого ступеню.

^{Ігор Бринзанський на останньому фото, 31 травня 2022 року}

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net 

Теги: війна, загибель, Бринзанський, Ужгород, Герой

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати