Розвідник "Азіат"

Віктор Кущик народився 11 січня 1993 року в Нетішині на Хмельниччині. Це 30-тисячне місто на межі з Рівненщиною відоме тим, що тут розташована Хмельницька атомна електростанція, на обслуговуванні якої працює значна частина мешканців. Віктор Кущик, батько героя, був ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Хлопець зростав у доволі великій сім’ї, бо мав ще двох зведених сестер і брата.

Виходив із Ілловайського котла

Після закінчення дев’ятого класу Нетішинської школи у 2008 році подався до Севастополя, де мешкали родичі. Тут вступив до вищого професійного училища №3, що готувало фахівців для будівництва і ремонту суден. У 2011 році отримав спеціальність «електрогазозварника».  

^{Віктор Кущик на строковій службі}

Восени того ж року був призваний до лав Збройний сил України. Після навчання на знаменитій «Десні» служив механіком-водієм у Білій Церкві на Київщині. Однак після звільнення зі строкової служби вирішив пов’язати свою долю з військом. (Згодом був нагороджений медаллю «10 років сумлінної служби»).

Брав участь в АТО, зокрема, виходив із побратимами з Ілловайського котла. Його мрією було звільнити Севастополь, який не хотів віддавати загарбникам. На той час Віктор Кущик служив вже у Національній гвардії України.

^{В рідному Нетішині на Великдень на початках військової служби}

У 2021 році переїхав до Ужгорода і підписав новий контракт, розпочавши службу в 15-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні, який належить до 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Молодого, сповненого енергії, досвідченого воїна штурмовики одразу виокремили і  Віктор, на той час уже старшина, почав служити у взводі розвідки, яким опікувався Давид Соменко.

В Ужгороді хлопець знайшов і своє кохання. Незадовго до повномасштабної війни познайомився із супервайзером заводу електроніки «Джейбіл» Олександрою і, не відкладаючи на потім, одружився. Такий вчинок характерний для його рішучої і діяльної натури. Той, хто пройшов через пекло війни, цінував кожну хвилину життя. Хотів удочерити і дружинину доньку Діану, але через бюрократичну тяганину це не вдалося. Потрібна була особиста присутність при впорядкуванні документів, а він через війну майже весь час перебував на передовій.

Перший орден отримав за бої у Волновасі

Віктор був природженим солдатом і захоплювався військовою справою. Всі відзначають його високий патріотизм і вмотивованість. Він справді керувався гаслом: «Якщо не ми, то хто?». Вирізнявся не тільки сміливістю, але й веселим характером. Завжди перебував у центрі уваги, був душею компанії. Умів у негативі знаходити позитив, а скрутну ситуацію сприймати з гумором. Тому його любили і цінували.

^{Віктор Кущик  на стрільбах}

Старший сержант Сергій Богачов розповідає про бої на початку повномасштабної війни у Волновасі. Тоді Віктор Кущик з кількома побратимами (Давидом Соменком, Юрієм Канюком, Олександром Літераті) тримали оборону чотириповерхового будинку, а Сергій зі своїми хлопцями – оборонялися в сусідньому гаражі. Найкращі підрозділи росіян, які довго готувалися до війни, ніяк не могли вибити з центру Волновахи набагато менші сили українців. Чотириповерховий будинок, який обороняли шестеро бійців, почали зносити під нуль танками. Та українці вдало ховалися від обстрілу, пересуваючись крізь пробиті отвори у стінах.

Сергій Богачов попросив Кущика перейти на підсилення його підрозділу. Щодня росіяни розпочинали атаки, які захлиналися від понесених втрат. Під час одного з обстрілів Віктора від розриву міни відкинуло від дірки в стіні, крізь яку він спостерігав за ворогом, аж до середини добротного гаражу. «Нарешті я зробив сальто, про яке мріяв з дитинства», -- незворушно пожартував Кущик. Гумор був його прикметною рисою.

^{Весна 2022 року. Віктор Кущик – праворуч}

Сергій Богачов згадує, як вони удвох підбили російського «Змія Горинича», доволі рідкісну інженерну машину, створену для подолання мінних полів. Причому Віктор це зробив зі «Шмеля», що вимагає навичок. Тоді ж з’ясувалося, що «Азіат» (так назвали Віктора за вузький розріз очей, хоча загалом він -- русявий і на жителів Азії не схожий) вже десять років служить у ЗСУ, хоча виглядав молодше своїх років. Невисокий, жилавий, коротко стрижений, він дивував стійкістю і безстрашністю.

Після майже двох тижнів запеклих боїв першій і частині другої роти 15 батальйону вдалося вирватися з ворожих лабет у Волновасі, а Віктор Кущик разом із побратимами отримав свій перший орден «За мужність» третього ступеню.

Пів року лікувався від опіків

Тодішній командир першої роти Юрій Михайлюк розповідає, що Віктор брав участь майже у всіх гострих сутичках з росіянами, адже розвідники тоді квартирували з його підрозділом. Сам «Азіат» згодом розповів про один такий випадок, перебуваючи на лікуванні в Ужгороді.

^{Віктор Кущик в березні 2023 року}

«Отримали завдання провести розвідку про особовий склад, зброю й техніку ворожого підрозділу, що стояв у зоні нашої досяжності. І з самого ранку з кількома бійцями підповзли до росіян із флангів. Були на відстані 30 метрів, чули їхні розмови, я розглядав їх через оптичний приціл своєї снайперської гвинтівки. Але вони нічого не помітили. А через добу зі своєю групою з 9 бійців зробили на них наліт. Росіяни не встигли вчинити опору. Вони навіть не зрозуміли, як ми зайшли.

Бій тривав менше 30 хвилин. Потім із ворожого радіоперехвату ми дізналися, що "закошмарили" убитими й пораненими близько взводу. Це були й мобілізовані (в тому числі колишні зеки), і десантники, і чеченський підрозділ "Ахмат". З нашого боку обійшлося без жодного пораненого.

Ще під час нальоту залишили «подарунок» – замінований рюкзак. Увечері, коли росіяни його знайшли й спробували відкрити, отримали ще трьох 200-х», -- розповів Віктор Кущик журналістові.

^{Віктор Кущик після лікування в лютому 2023 року в Ужгороді}

Таких епізодів у воєнній біографії розвідника були десятки. 3 червня 2022 року Віктор Кущик був нагороджений орденом «За мужність» другого ступеню.

Восени 2022 року, під час боїв під Бахмутом його серйозно поранило. Росіяни підійшли занадто близько і вдарили з вогнемета по ротному командно-спостережному пункті. Укріплення загорілося, тож відходили крізь вогонь. Всі сильно обгоріли, двох побратимів не вдалося врятувати. Віктор пів року лікувався, довелося пересаджувати шкіру.

^{Розвідка уміє маскуватися}

Та, пролікувавшись, Кущик знову повернувся у стрій «бити ворога", як він висловлювався. «Віктор був дуже відповідальною людиною, – розповідає його дружина Олександра. – Враховуючи всі його травми, контузії, а йому робили й операцію на колінах через пошкоджені меніски, він міг отримати статус «обмежено придатного». Але про це й чути не хотів. Завжди у першу чергу думав про інших. Ніколи би не залишив своїх хлопців самих».

Відзначився при звільненні П’ятихаток

На той час Віктор був командиром відділення розвідників. «Азіат» був професіоналом своєї справи. Ні одної «заворушки» не оминав, де можна нищити ворогів, – розповідає Юрій Михайлюк. – Пригадую, як підривали бетонний міст біля Ямполя, аби не пройшла ворожа техніка. Вітя попросив у прикордонників броньовану машину «кугуар», на якій ми привезли сотні кілограмів тротилу до лісу, де знаходився міст. Він, як завжди, їхав на броні, аби мати можливість вражати ворогів. Після підриву ще залишився на місці, аби дочекатися росіян і завдати їм ураження».

^{Віктор Кущик на врученні відзнаки «Срібний едельвейс», липень 2023 року}

Відзначився він і при наступі 2023 року. Тоді силами 15 батальйону та суміжних підрозділів вдалося звільнити село П’ятихатки на Запоріжжі. Віктор Кущик тоді вже виконував обов'язки командира взводу розвідників. Збоку від села, оточеного полями, був невеличкий лісок, який вороги замінували, аби через нього не можна було наблизитися. І Віктор разом з розвідниками й мінерами кілька ночей туди повзали непоміченими і розміновували стежку, якою потім штурмовики ввірвалися у ворожу оборону і звільнили П’ятихатки. 

«Він був одним із кращих розвідників, – розповідає Сергій Богачов. – Якби ми мали більше таких самовідданих бійців, війна би йшла по-іншому».

«Розвідники часто вночі виводили бійців на позиції і забирали з позицій, користуючись «нічниками». Вони знали маршрут, знімали розтяжки, прокладали стежки, щоб максимально наблизитися до ворога, – розповідає Сергій Літвінов, який служив разом із Віктором Кущиком. – Часто й самі мінували, коли вже зайняли позиції».

^{Розвідник Віктор Кущик у 2024 році}

У розвідці потрібні розумна голова, кмітливість, навіть хитрість, аби обдурити противника. А ще холоднокровність, витримка, терпіння і, звичайно, знання різних видів зброї, чудова фізична підготовка, адже доводиться носити на собі чимало спорядження, заходити часом у ворожий тил, мінувати дороги.

Під час такої операції 10 травня 2024 року, коли розвідники доїхали до крайньої точки і далі вже мали пересуватися самі, їх атакував ворожий дрон. Від вибуху загинув Віктор Кущик й Іван Бородін, його ужгородський побратим, теж нагороджений орденом «За мужність».

Поховали обох розвідників 16 травня в Ужгороді на Пагорбі Слави.  Їхні могили розташовані одна навпроти другої. Указом Президента України 16 липня 2024 року Віктора Кущика було посмертно нагороджено орденом «За мужність» першого ступеню.

^{Віктор Кущик -- повний кавалер орденів «За мужність»}

Головний сержант прожив лише 31 рік, з яких понад десять віддав службі в Збройних силах України.  Повний кавалер орденів «За мужність» нагороджений також нагрудними знаками «Срібний едельвейс» та «Почесна відзнака командувача військ оперативного командування "Захід". Також має відзнаки двох Президентів України: від Володимира Зеленського -- " За оборону України", а від Петра Порошенка -- " За участь в антитерористичній операції".

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net 

Теги: війна, Кущик, орден, мужність

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати