Найстаріший капелан

У свої 53 роки священник Іван Ісайович стільки всього набачився, що цього би з лишком вистачило на кілька життів. Але він не звик перебувати в зоні комфорту, весь час прагнучи бути на вістрі подій, серед гущі людей, тому вже понад десять років їздить на передову до Збройних Сил України, поєднуючи функції капелана та волонтера. Поміж тим виконує важливу роботу і вдома, в Мукачівській греко-католицькій єпархії. Нині він є синкелом у справах ЗСУ та силових структур.

В юності прагнув стати військовим

Народився отець Іван 21 серпня 1971 року в багатодітній родині в Малій Копані, мальовничому селі на Виноградівщині в долині річки Тиси. Його родина була побожною та патріотичною. Дід Федір Ісайович навіть воював на Красному полі, зупиняючи угорську навалу в березні 1939 року. Від розправи його врятував місцевий священник Антон Бачкай, який заступився за січовика, що мав уже трьох дітей.

Мамина двоюрідна сестра Ганна була репресована радянською владою за те, що під портретом Сталіна написала антирадянський віршик. Тому вдома комуністів не любили, а батько навіть не згодився брати шлюб у радянській сільраді, через що дев’ятеро його дітей вважалися позашлюбними. Аж під кінець життя вже під час перебудови Федір Ісайович офіційно розписався з дружиною, з якою був доти лише повінчаний.

^{Капелан Іван Ісайович біля обстріляної автозаправки у Степногірську, грудень 2024 року}

Родина була побожною, тож діти щодня молилися вдома, а щонеділі ходили на службу до церкви, попри зауваження вчителів. Малий Іванко був передостаннім у сім’ї. Ріс жвавим, допитливим хлопчиком, змалку проявляв лідерські задатки.

Оскільки багатодітна родина не розкошувала, то діти змалку звикли до роботи. В хаті цінувалася кожна копійка. Збирали гриби, ягоди, Іван пас худобу сусідам за кілька карбованців. Хлопця тягнуло до мистецтва, хотів вирізати з дерева художні вироби. Однак на професійну освіту далеко від дому в батьків грошей не вистачало.

Виручило депо в сусідньому Королеві, де працював старший Ісайович. Воно дало направлення хлопцю в Здолбунівське залізничне училище. Так у 15 років Іван Ісайович подався в чужий світ, де його не могли опікати ні тато, ні мама. Щоправда, там уже вчився й старший на рік брат, так що удвох їм було легше. Розвантажували часом вагони, аби заробити додаткову копійку.

Здібний хлопець яскраво себе проявляв, здобуваючи фах помічника машиніста та слюсаря. Училище було напів військовим, адже належало до Міністерства залізничного транспорту, з яким взаємодіяли залізничні війська. Так що курсанти ходили у формі й кашкетах, а ранок починався із шикування на плацу. Чимало часу займала й військова підготовка.

^{На ювілеї владики Івана Семедія. Іван Ісайович – ліворуч}

Іван не тільки добре вчився, але й танцював гопака у відомому Здолбунівському народному ансамблі «Полісся». Окрім того активно займався спортом, зокрема, популярним тоді кік-боксингом.  Не дивно, що офіцер-замполіт Жайворон, який займався з учнями, почав агітувати його продовжити навчання у військовому училищі.  

Оскільки дорога на Закарпаття була доволі далека й недешева, то брати Ісайовичі рідко навідувалися додому. Натомість з'явився час на вихідних краще познайомитися з Рівненщиною. Так Іван запізнався з місцевими священниками-ісповідниками, які  розповіли йому про роки підпілля, боротьбу українських патріотів проти безбожної влади, яка на Західній Україні тривала довгий час. Це впливало на молодого юнака, відкривало йому очі на невідомі сторінки історії.

За порадою офіцерів поїхав вступати до військового училища, де навчалися майбутні прикордонники. Чомусь йому манила саме ця зелена служба на лоні живої природи. Мабуть тому, що Закарпаття і кордони нерозривно поєднанні.

Проте хлопця чекало розчарування: йому повернули документи, бо  не пройшов спеціальної перевірки. Прикордонні війська підпорядковувалися КГБ, а те виявило антирадянські прояви в родині. Аби не згаяти рік, подав документи до морського військового училища поблизу Ленінграда, маючи намір згодом перевестися до прикордонників. Але там йому пояснили, що моряк-курсант не зможе перевестися в «сухопутку». Тоді забрав документи і поїхав додому, чекаючи на призов в армію.

^{Перше причастя в Текові, 1996 рік}

Після закінчення Чернівецької «учебки» служив у розвідувальному батальйоні ВДВ в Білорусі, куди відбирали найкращих. Іван Ісайович мав 182 сантиметри зросту, спортивний, симпатичний. Як жартує словами з народної пісні: «Чорнявий та стрункий, ще й на бороді ямка».

Службу в десантних військах закінчив старшиною, мав за плечима 12 стрибків з парашутом. Двічі командир зривав йому з шиї натільний хрестик. З армії Іван повернувся вже в незалежну Україну. Це був період, коли юнак посилено розмірковував над своїм майбутнім. Влаштувався на роботу в локомотивне депо в Королеві і готувався вивчати філософію в Івано-Франківську.

Здобув три вищі освіти – в Ужгороді,
Івано-Франківську та Римі

Та коли батько за столом почав нарікатися, що маємо вже свою легалізовану Церкву, однак у селі нема жодного покликання, бо ніхто не хоче йти вчитися на священника, він несподівано зголосився: «Няню, я піду!». І того ж літа 1992 року подався на вступні іспити до семінарії Мукачівської греко-католицької єпархії, яка тоді запрацювала в Мукачеві. Вступники були різними, чимало недавніх школярів, поміж якими Іван вирізнявся соліднішим життєвим досвідом.

^{Восени 2014 року неподалік Пісків Донецької області. Трон, зроблений з уламків ворожих снарядів}

На співбесіді владика Іван Семедій запитав  односельчанина з Малої Копані, чи має він намір одружуватися. Іван не був готовий до відповіді, але це запитання змусила його задуматися над подальшою долею. Тож коли закінчував семінарію, чітко вирішив узяти целібат, себто стати безшлюбним священником. Так він став одним із перших целібатників-випускників Ужгородської семінарії, яка в той час вже перебралася до обласного центру. Священицькі свячення отримав 2 липня 1996 року з рук єпископа Івана Семедія разом із Юрієм Лущаком, який пізніше був висвячений на владику Ніла.

Священницьку службу розпочав у Королеві, неподалік рідного села. За сім років діяльним панотцем було чимало зроблено, адже служив парохом ще на два села – Веряцю та Теково. Безшлюбне життя спонукала отця Ісайовича заопікуватися сиротами та проблемними дітьми. Так народилася ідея у колишньому залізничному садку Королева, який був залишений напризволяще, відкрити церковний садочок, яким би опікувалися черниці. Згодом цей задум розрісся і до відкриття сиротинця «Назарет» та монастиря сестер-йосифіток. У дворі була збудована церква, яку розписала сестра Емануїла.

З 1997 по 2003 рік очолював молодіжну комісію єпархії, координував роботу з молоддю. Далі став викладачем і префектом в Ужгородській богословській Академії імені Теодора Ромжі.

^{З побратимами біля Гуляйполя Запорізька область, серпень 2022 року}

Поміж тим отець Ісайович закінчив філософський факультет Прикарпатського університету імені В.Стефаника і вирішив продовжити студії в Римі. Два з половиною роки навчався у Вічному місті, здобувши в 2006 році ліцензіат з канонічного права у Папському Східному інституті. Навчання і спілкування в серці католицького світу дало йому можливість подивитися довкола іншими очима.

З 2007 року призначений парохом Середнього та деканом Середнянського деканату. Тут йому вдалося впорядкувати і розписати новозбудовану церкву за допомогою Львівської Академії мистецтв, збудувати парафіяльний будинок, в якому запрацювали класи для занять і швейний цех, який шиє вбрання для єпархії та мирян.  Та головне, що парафія значно зросла, до церкви стала горнутися молодь. Окрім того, десять років Іван Ісайович був головою церковного суду в Мукачівській єпархії, є членом наглядової ради Ужгородського національного університету.

Ще під час навчання в Римі восени 2004 року о. Іван не втримався, аби не полетіти в Україну, де розпочалася Помаранчева революція.

^{Праця з військовими Закарпатської 128-ї гірсько-штурмової бригади
за два дні до звільнення Херсона}

Громадянська позиція є характерною ознакою його сильної, діяльної натури. Тож коли у 2013 році розпочалася Революція Гідності, Іван Ісайович разом із ще кількома священниками Мукачівської греко-католицької єпархії був серед протестувальників на Майдані, аби стримувати можливе кровопролиття. Молився зі сцени разом із народом. На його очах падали перші беззбройні жертви убивць-снайперів, що ховалися на дахах.  

Сотні виїздів на передову і кілька поранень

А далі у 2014 році настало російське загарбання Криму, гібридні сутички на Донбасі.  Розпочалася несподівана війна. І військові звернулися за допомогою до знайомих священників. Комусь належало підтримувати дух воїнів, які ризикували життям, звільняючи рідну землю від московських зайд.

Із благословіння церковного керівництва він перебуває в АТО при різних військових частинах. Так, з літа 2014-го по 16 січня 2015 року о.Іван виконував капеланські обов'язки у Дебальцевому, де тоді  128-а окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада з честю тримала оборону перед значно переважаючими силами ворога.

Зрештою, за останніх десять років важко назвати гарячу точку на карті бойових дій України, де би отець Ісайович особисто не побував. Луганщина, Донеччина, Харківщина, Херсонщина, Запоріжжя… Йому знайомі численні міста, містечка і села, де проводив капеланську роботу. При цьому займається ще й збором і доставкою волонтерської допомоги. Його білий бусик розвіз тисячі тонн медикаментів, одягу та гостинців фронтовими дорогами.  А назад часом везе і наших героїв на щиті.

^{Зустріч капеланів з владикою Богданом, який курує капеланську службу в УГКЦ}

Під час АТО капелани часто перебували на самому «нулі», бо інтенсивність бойових дій була далеко не така, як за повномасштабної війни. Нині священнослужитель, який за приписами не бере до рук зброю, може заважати військовим здійснювати оборону або бути зайвою мішенню для ворога. Тому капелани знаходяться, як правило, в місцерозташуванні штабу роти, батальйону чи бригади, де очікують на бійців, що повертаються з бойового чергування.

Саме тоді відбувається спілкування священника з військовими. Адже капелани виконують важливу роль не лише духовного наставника, але й психолога. Часто вони є важливим каналом обміну інформації між командирами і підлеглими, їм можуть розповісти те, чого бояться сказати іншим. І від їхньої роботи залежить настрій військових, моральний і бойовий дух захисників.

^{З місцевою мешканкою у Соледарі, весна 2024 року}

За час війни Іван Ісайович відвідав військових із різних бригад, але найбільше працює із 128-ю окремою гірсько-штурмовою Закарпатською, з якою перебував у наступі на Херсонщині та в обороні Донеччини, а в основному тримають рубежі на Запоріжжі. За три воєнні роки в отця-капелана вже відросла довга посивіла борода. Кілька разів зазнав поранень від час обстрілів, через що змушений був лікуватися.

Розповідає, що був серед авторів Закону «Про службу військового капеланства». Є представником Мукачівської греко-католицької єпархії в Українській Міжцерковній Раді, куди входять по одному посланцю від усіх конфесій України.

На службу до складу ЗСУ не оформляється, бо тоді не зможе виконувати інші церковні обов'язки, адже з 2006 року залишається парохом Середнього. Тому працює капеланом-волонтером. Таких є ще кілька в єпархії. Натомість семеро єпархіальних священників офіційно служать на посадах капеланів. Незабаром до них приєднаються ще двоє.

^{При в'їзді в Куп'янськ, липень 2024 року}

Нині в 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді є кілька капеланів від різних конфесій. (В ЗСУ нема тільки УПЦ московського патріархату).

На фронті духівник повинен перебувати поза конфесіями, однаково допомагаючи кожному, хто потребує духовної опіки. Далеко не у всіх частинах є капелани. Це залежить передусім від потреби самих військових. Якщо така необхідність є, тоді командування звертається до Міністерства оборони України, яке скеровує відповідний запит до конфесій. Не всі духовні потреби є наразі закриті. Капеланів так само не вистачає, як й інших військових. (Потреба в них закрита лише на третину).

Тому маємо цінити тих, хто жертвує здоров’ям і безпекою заради нашої спільної Перемоги. Одним із них є отець Іван Ісайович, який нині має найдовший капеланський термін на Закарпатті.

^{Іван Ісайович при нагородженні в Закарпатській ОДА в грудні 2024 року з керівниками області}

За свій громадянський чин нагороджений багатьма відзнаками, в тому числі і Міністерства оборони України. Серед них – «За сприяння Збройним силам України», «За заслуги перед Збройними силами України», «За сприяння війську», «За сприяння обороні», «Народний герой України». Наприкінці 2024 року отримав і високу відзнаку Закарпатської обласної ради та ОДА – “Честь і доблесть Закарпаття”.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net

Теги: капелан, Ісайович, МГКЄ

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати