Герой України із позивним "Румун"

Роман Русник став першим полеглим Героєм України із 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону, що дислокується в Ужгороді. Загинув він на початку війни – 9 березня 2022 року під Кремінною на Луганщині. Про старшого лейтенанта, який командував ротою вогневої підтримки Ужгородського батальйону, ми поспілкувалися з тими, хто його добре знав.

^{Збираючись на урочистості у 2019 році}

Мати, Марія Русник, завідує дитячим садочком у Волосянці, півторатисячному гірському селі за 12 кілометрів від Ужоцького перевалу. 52-річна жінка розповідає, що попри успішне навчання в школі та в Мукачівському педучилищі, чомусь її завжди тягнуло до військової форми. В юності навіть думала вступати до воєнізованих формувань. Пропонували їй працювати у дитячій кімнаті міліції Великоберезнянського району, однак мати не відпустила. Тож пішла на роботу в садочок. Спочатку в рідному селі Луг, що був присілком Волосянки, а далі й у центрі. Довгий час працювала вихователькою, а останні двадцять років – завідувачкою. У селі це помітна посада, бо крім школи, церкви, клубу та спочилого у Бозі радянського радіозаводу, тут більше нічого особливого нема. 

Роман народився 29 липня 1998 року і був другою дитиною у звичайній сільській родині. Батько Василь працював на залізниці. Старша донька Марина росла спокійною і розважливою дівчинкою, натомість хлопчина й миті не міг всидіти без руху. Всюди його було повно.  Ходив на шахи та бальні танці, грав на акордеоні. Коли надовго затихав на місці, мати шукала градусник, чи Роман, бува, не захворів. 

А здоров’я в нього було слабеньке. Мав проблеми з диханням, через що уже в три роки йому виписали інгалятор. І лише дивовижне терпіння матері та неймовірні зусилля – щорічні лікування в спеціалізованих реабілітаційних центрах, поїздки на море дали настільки позитивний результат, що Романа в 11 років визнали здоровим. А доти його навіть не допускали до уроків фізкультури. Лікарі дивувалися такому одужанню від астми і закликали хлопця не забути подякувати матері після того, як отримає першу зарплату.

^{З мамою під час урочистостей з нагоди закінчення
Національної академії сухопутніх військ імені Петра Сагайдачного}

Між сином і мамою існував особливий емоційний зв'язок, який тримався до останнього дня. Ще восьмого березня 2022 року Роман знайшов час подзвонити неньці і привітати з міжнародним «бабським днем», як він гумористично висловився. Мати похвалилася, що в садочку поселяє переселенців з Бучі. Це була їхня остання розмова.

З малих років Роман марив зброєю, грався у війну, бігав із пістолетами. Однак проблеми зі здоров’ям унеможливлювали будь-яку військову службу. Після одужання дорога до здійснення юнацьких мрій стала відкритою. Вчився Роман добре, тому без труднощів у 2013 році вступив до Мукачівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені героїв Красного поля. А в 2015 році вже розпочав навчання у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, хоча конкурс там був неймовірно високий. Треба було скласти шість іспитів, а головне -- пройти сувору медкомісію. Всі випробування Роман Русник здолав успішно і навчався з великим завзяттям. До речі, мама під час вступної сесії знаходилася у Львові, хоча батьків не допускали до казарм абітурієнтів. Однак вона мусила бачити свою дитину бодай крізь огорожу.

^{Молодий офіцер Роман Русник}

Ще перед вступом на військову спеціальність Марія Станківна радила синові подумати про інститут пожежників у Львові чи академію внутрішніх справ, однак той відповів традиційно з гумором: «Мамо, як хочеш, то вступай! Збудеться твоя дівоча мрія».

Він був народжений для військової справи. «Сухопутку» закінчив із червоною медаллю, а за рейтингом був десятим серед сотні випускників. Мав право вибору місця служби, тож обрав 15 Ужгородський окремий гірсько-штурмовий батальйон, що входить до 128-ї Закарпатської бригади. Службу розпочав командиром взводу другої роти.

Настільки переймався військовою справою, що навіть відпустку проводив в Ужгороді в пункті постійної дислокації батальйону, навідуючись на Березнянщину  лише час від часу. Мама, ясна річ, нарікала, але Роман пояснював: «Не можна солдатів залишати без уваги, бо вони одразу відчувають слабинку в дисципліні».  Але й у батьківській хаті в Лузі він не забував про власний гарт, здійснюючи ранкові пробіжки із бронежилетом. «Мало тобі того заліза в армії, ще й вдома його на собі тягаєш?» -- дивувалися батьки.

^{Роман Русник любов носити хустку-арафатку,
яка влітку захищала від пилюки, а взимку – від снігу}

Перше бойове хрещення молодий лейтенант отримав у 2019 році, коли їхній батальйон поїхав у зону АТО на Донеччині біля Волновахи. За дев’ять місяців Роман Русник зарекомендував себе якнайкраще, виявляв ініціативу, сміливість, ґрунтовні знання військової справи.

Тут під його командуванням служив солдат Микита Кравченко, який лише на рік був молодший за Романа.  Розповідає, що в командира був позивний «Румун», бо зазвичай говорив українською, але коли квапився, то переходив на закарпатський діалект, який не всі розуміли, бо в батальйоні було чимало вихідців із різних областей.

До речі, як свідчить підполковник Віктор Гресь, який у той час очолював Великоберезнянський військкомат, Роман Русник завжди намагався підібрати у свій підрозділ земляків, яких часто сам агітував до служби в армії.

^{Приманка для ворожих снайперів}

На другу ротацію в АТО у 2021 році Роман Русник вже поїхав командиром роти вогневої підтримки, на яку накладаються особливі завдання. За чотири місяці  перебування на гарячій ділянці на Луганщині нижче Северодонецька, було ліквідовано до півсотні «сепарів». Звідти ужгородський підрозділ на кілька місяців перекинули до Маріуполя біля Широкина та Водяного. Микита Кравченко розповідає, що вже наприкінці 2021 року було помітно, що росіяни готуються до чогось серйозного. На позиціях, де розташовувався наш один батальйон, з іншого боку таку ж ділянку займала ціла російська бригада.

Роман постійно вчив своїх бійців стріляти з усіх видів зброї. Ті, іноді заперечували, бо мали свою конкретну спеціальність «кулеметник» чи «гранатометник», але він наполягав на володінні усім, що може пригодитися в бою. Підполковник Віктор Гресь відзначає, що Русник був новим типом командира – молодим, сучасним, зорієнтованим на останні технічні новинки. Наприклад, один із перших використовував дрони. Навіть зовнішньо вирізнявся  козацьким оселедцем, що було не просто даниною моди. Микита Кравченко каже, що командир був підкований в теоретичних питаннях української ідеології і міг напам’ять цитувати Степана Бандеру.

^{Роман Русник в зоні АТО}

Із ротації батальйон повернувся до Ужгорода 19 грудня 2021 року. На місці постійної дислокації мали пробути півроку. Роман Русник зняв квартиру, планував особисте життя. Адже на той час уже мав тривалі стосунки з медиком їхньої роти Діаною, з якою разом служили.

Однак 19 лютого військову частину підняли по тривозі і направили на Схід. Микиті Кравченку вдалося в поїзді побачитися зі старшим лейтенантом, який їхав в одному вагоні з комбатом. З Романом Русником колишній підлеглий залишався у дружніх стосунках, хоча служили вони вже у різних ротах. 

• Що нас чекає? – поцікавився по старій дружбі.
• Будемо мочити русню! – без тіні сумніву посміхнувся старший лейтенант. Він завжди випромінював оптимізм і впевненість. Внутрішня сила та гумор були його невід’ємними рисами.

Ешелон з ужгородцями прибув на Схід в ніч початку повномасштабної війни. Ледве встигли розвантажитись, як почалося бомбардування станції. Батальйон одразу було розділено на кілька частин.

^{З коханою на службі}

Востаннє водій-механік БМП Микита Кравченко бачив  колишнього командира 24 лютого біля Сватового на Луганщині, куди привіз свого нового ротного.

– Ромо, це ж справжня війна! – вигукнув, шокований від побаченого за день.

– Так ми ж до цього вісім років готувались, – незворушно відреагував Русник.

– А мені залишалось три місяці до завершення контракту!

– Я ж тобі казав вчитися стріляти з усього, що в нас є, – посміхнувся той.

Далі їхні дороги розійшлися, бо Микита Кравченко зі своєю ротою опинився у Волновасі на Донеччині, яка стримувала натиск переважаючих сил росіян. Натомість Русник із ротою вогневою підтримки воював далі на Луганщині. За словами солдата Юрія Бадзя, який служив у його роті, вони брали участь у  бойових зіткненнях, де успішно завдавали втрат ворогу під командуванням Романа Русника -- знищувалася ворожа техніка та особовий склад росіян.

У ті перші тижні війни ситуація була настільки невизначена, що важко було достеменно дізнатися, де зараз свої,  а де – загарбники. Отримавши інформацію про ворожий прорив, Роман Русник разом зі своїм колегою-офіцером подався у розвідку. Будучи від природи безстрашним, він любив все роздивитися власними очима. Відійшовши доволі далеко вперед, натрапили на російський дозор біля лісопосадки, де змушені були прийняти бій зі значно переважаючим ворогом. Іншого виходу не залишалося, як битися до кінця. 

Про загибель побратима Микита Кравченко дізнався вже в госпіталі, де лежав із контузією. Бойовий медик «Док» з роти Русника розповів, що їх кинули на підмогу командиру, але вже було запізно. Вони знайшли два мертві тіла посеред місцини зі слідами жорстокого бою. Причому Роман мав два накладені турнікети, що свідчило, що й пораненим він відстрілювався до кінця. За свідченнями «Дока», ротний мав чимало  осколкових поранень від підствольного гранатомету, яким його обстрілювали у відповідь на його прицільний вогонь. Інший офіцер, товариш Русника, загинув, мабуть, одразу, так що Роман мусив відбиватися сам, поки не закінчилися набої. На тілі ротного лікар помітив сліди катування, вочевидь, в останні миті життя.

Звістка про смерть командира шокувала бійців, адже його всі любили. Юрій Бадзьо (з позивним «Дзідзьо» за норвезьку шкіперську бороду та великі окуляри) каже, що Роман завжди дбав про свій підрозділ, не лаявся, не принижував інших, ставився до бійців із повагою. Вирізнявся чудовим знанням військової справи, сміливістю та невгасним оптимізмом у найважчих ситуаціях.  Був природженим лідером і справжнім командиром. «Найбільше любив маму і Закарпаття» -- додає Микита Кравченко. – Був закоханий у рідні гори».

^{На прогулянці}

«Рома був завжди на позитиві. Квапився жити, наче все передбачав, – зітхає мати. – Після закінчення військової академії вступив до магістратури на юридичний факультет Ужгородського національного університету. Влітку 2022 року мав отримати диплом. Наговорив піти вчитися і мене, аби я мала повну вищу освіту – тепер закінчую навчання в УжНУ в такому поважному віці. Роман жив своєю службою. Після його смерті  побратими повертали мені гроші, які позичали в нього. До речі, коли Ромко виїжджав із батальйоном, то свою зарплатну картку навмисно залишив у нас вдома. Вперше за час служби».

^{Останнє селфі з війни}

19 березня 2022 року Президент України нагородив старшого лейтенанта Романа Русника званням «Герой України». Наприкінці грудня того ж року Володимир Зеленський на засіданні Верховної Ради у Києві вручив найвищу державну нагороду матері офіцера -- Марії Русник. Центральну вулицю у Лузі, на якій проживає родина полеглого героя, назвали його іменем. На фасаді Волосянківської школи відкрито меморіальну дошку колишньому учневі.

Олександр Гаврош,

спецпроєкт "Герої Закарпаття"

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net 

Теги: війна, загибель, Герой, Русник

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати