Закарпатський штурмовик із позивним "Гера"

Василь Герич народився 3 жовтня 1991 року в звичайній перечинській родині, де про військову кар’єру ніколи не снили. Батько Іван працював на відомому лісохімкомбінаті, який вже, мабуть, навіки-вічні асоціюватиметься з Перечином. У семитисячному містечку навіть кав’ярню відкрили, пофарбовану в чорний колір, під назвою «Реторта». Мама працювала бухгалтером у місцевому колгоспі, нині – діловод у районній лікарні ветеринарної медицини.

^{1 клас, 1998 рік – уже у формі}

«Діти росли звичайними, – розповідає Емма Олексіївна. – Проводили більше часу на вулиці, ніж удома. Не такі, як тепер, що до гаджетів залипають. А тоді і кози пасли, і по господарству допомагали». Життя було непросте, грошей бракувало, тож кожен старався, як міг. Василько був середній поміж старшим братом Іваном і молодшою сестричкою Еммою.  Не раз і машину піску насіяли, аби копійку заробити, коли хтось із сусідів попросив.

Змалку ріс спортивним, ходив на футбол. Тож тренери відібрали його до спеціалізованого футбольного класу Ужгородської ЗОШ № 20. Уже підлітком довелося вилетіти з-під батьківського крила. Додому приїжджав лише на вихідні. Кілька років навчання в обласному центрі, вочевидь, вплинули на свідомість молодого перечинця, розширили його горизонти. Після школи Василь Герич, попри те, що зірок з неба в науці не хапав, вступає на престижний факультет фізкультури Ужгородського національного університету. Мама каже, що його витягнули чудово здані фізичні нормативи, де він набрав найвищі бали. Адже був спортивної комплекції: при зрості 172 сантиметри важив трохи більше шістдесяти кілограмів. Поміж тим грав півзахисником за молодіжну команду Перечина.

^{Солдат строкової служби з РПГ-7В, 2010 рік}

У 18 років вирішує йти в армію, хоча як студент-заочник міг би знайти обхідні механізми не потрапити до призову.  Але Василь завжди прагнув поступати по совісті. Служба йому припала до душі, бо після звільнення, провівши два роки на «гражданці», вирішив у 2012 році повернутися до війська вже контрактником. Служив у першій роті 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону, що розташований в Ужгороді. Сержант Герич демонстрував такі показники, що його взвод відправляють у Новоград-Волинський, де штурмовики посідають друге місце у змаганні за кращий механізований взвод сухопутних сил України.

Земляк-перечинець Олександр Іканін, який служив оператором-навідником у його відділенні, розповідає, що їм доводилося стріляти з БМП з місця і на ходу,  долати перешкоди, здавати особисті нормативи. Отримати таку престижну нагороду – честь для військового підрозділу, недарма призова фігурка у формі БМП нині зберігається на почесному місці в ужгородській частині.

^{На захисті Луганського аеропорту – важке літо 2014 року}

Але перемога в навчаннях «Перспектива-2012» – не єдине досягнення Василя Герича. Бо отримував і годинник від міністра оборони України як кращий командир відділення. Захищав честь батальйону у різних спортивних змаганнях, привозячи до Ужгорода  грамоти і медалі. Мріяв стати начальником фізичної підготовки батальйону, адже невдовзі мав отримати відповідний диплом.

У 2014 році Росія розпочала гібридну війну проти України, й ужгородські штурмовики вже з травня розпочали бойовій операції на Луганщині. Разом із добровольцями «Айдару» визволяли міста Щастя та Металіст, тримали оборону в Луганському аеропорту. Вже тоді Василь Герич показав себе сміливим і відповідальним командиром. Взимку 2015 року був поранений у плече під Дебальцевим, де ужгородські штурмовики займали позиції перед містом.

^{3 жовтня  2017 року – з козацьким чубом на день народження в АТО}

Далі були щорічні ротації у зоні бойовий дій АТО у складі 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону, коли доводилося служити на передовій і по десять місяців на рік.

Після отримання диплому з вищою освітою пройшов у 2017 році чотиримісячні курси в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові і як учасник бойових дій отримав звання молодшого лейтенанта, став командувати третім взводом першої роти. «Це був ідеальний командир», – розповідає Роман Токарчук, який служив під його орудою. – Задніх ніколи не пас. Завжди був з хлопцями попереду, добре воював».

Того ж року знову продовжив п’ятирічний контракт, хоча чимало товаришів позвільнялися, втомившись від небезпечної служби.

^{Вересень 2018 року – до служби в  АТО готові}

У 2018 році Василь Герич разом із земляком Олександром Гондою під ворожим обстрілом витягли повзком через поля загиблого ротного, капітана Георгія Ольховського, якого поцілив російський снайпер. Наші позиції у Волноваському районі виходили в тому місці вперед клином поміж ворожих і не було жодної змоги під’їхати транспортом, який негайно опинявся під ударом.

Постійне перебування в окопах дало ускладнення на ноги: навесні 2019 року йому зробили операцію на варикоз. З того часу служив в Ужгороді. 28-річний офіцер вже давно розмірковував про створення власної сім’ї, але тривалі виїзди в зону бойових дій не давали можливості зав’язати серйозні стосунки. Йому сподобалася Вікторія із Середнього, яка приїжджала до Перечина погостити в подруг, серед яких була і його сестра Емма. Але юнка вирізнялася вродою, ще й була на вісім років молодшою, тож на його вітання в Інстаграмі не відповідала.

Коли на передовій загинув побратим і на серці стало особливо кепсько, в соціальній мережі трапився на очі допис Вікторії Митровки. Не втримався і відписав. А вона, – о диво! – відповіла. Так зав’язалося між ними спілкування.

^{Василь Герич з дружиною Вікторією, 2020 рік}

«Мені тоді було дуже важко, – розповідає Вікторія, яка в 2019 році стала дружиною В.Герича. – Мамі поставили страшний діагноз – онокологія. І я постійно перебувала з нею в лікарні. Два роки перед тим помер вітчим, і я залишилася з мамою сама. А мені було всього 19 років, і я дуже потребувала підтримки. Такою психологічною опорою став для мене Вася, хоча побачилися ми лише через півроку, коли він повернувся з АТО. Мама померла у 2020 році, тоді ми вже одружилися і чекали дитину. Вона була щаслива, що має такого зятя. Василь дуже тішився нашій донечці, адже мріяв про неї. Учив Полінку ходити, вимовляти перші слова. Навіть зробив собі татуювання на руці з відбитку її ніжки». 

^{Над Перечином у день весілля – наречені з батьками, сестрою і братом 23 листопада 2019 року}

Восени 2021 року він знову поїхав в зону бойових дій. На той час вже мав звання старшого лейтенанта і чимало відзнак, в тому числі нагрудний знак «Срібний Едельвейс». Повернулися з ротації ужгородські штурмовики під Новий рік. А 20 лютого 2022 року терміново виїхали на Схід. У повітрі запахло війною.

Про перше бойове зіткнення їхньої взводу розповідає сержант Валерій Павліш, який служив з Василем Геричем з 2017 року. Обидва земляки, ходили до однієї школи. (До речі, чи не половину взводу Герича складали перечинці).

25 лютого під вечір їхні три БМП зайняли позиції біля перехрестя, добре замаскувавшись. Коли на дорозі з’явилася ворожа колона,  вдарили по ній з усієї наявної зброї. Підбита перша машина заблокувала рух, тож всі інші почали з’їжджати в поле. На щастя, потепліло, і техніка забуксувала в мокрому чорноземі. Під щільним вогнем росіяни просто втікали з місця бою, не орієнтуючись, що їм протистоїть один взвод. У результаті сутички було виведено з ладу кілька десятків одиниць ворожої техніки, захоплено зброю і боєприпаси.

^{Василь Герич (на передньому плані) зі своїми колегами-офіцерами, 2021 рік}

Далі перша рота перебралася до Волновахи, де тривали важкі оборонні бої різних військових частин. Валерій Павліш розповідає про операцію, яку розробив і втілив старший лейтенант Василь Герич. Кілька десятків прикордонників біля залізничної промзони потрапили в оточення. У них вже закінчувалися боєприпаси, не було їжі і води, і треба було їх звідти витягати. Вони оборонялися у кількох багатоповерхівках посеред зеленої зони, де вже засів ворог. Василь чудово спланував операцію, так що ні ворожа артилерія, ні танки не завадили вивезти під щільним вогнем 26 прикордонників. При цьому ніхто не загинув, лише троє поранених, в тому числі і сержант Павліш. За цю успішну операцію старший лейтенант Василь Герич був нагороджений 19 березня 2022 року орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. А напередодні, 13 березня, він отримав осколкове поранення в ногу від танкового снаряду.

Тих два місяці лікування виявилися останніми, які він провів удома. Ще встиг натішитися півторарічній донечці та молодій дружині. Мусив весь час вдома щось робити: приводив в порядок хату, огорожу, ділянку. Не міг всидіти на місці, аби бодай на часину не думати про свій підрозділ, який воював на Сході.   

^{Молода родина Геричів, 2021 рік}

А 25 травня разом із командиром роти Юрієм Михайлюком виїхали на фронт на волонтерських машинах із допомогою.  Валерій Павліш тоді теж залікував рану на голові і прибув на кілька днів пізніше за свого взводного. Штурмовики зайняли позиції перед Соледаром. Росіяни безперестанно крили з чого тільки могли – артилерія, гради, танки, літаки, вертольоти. За три дні було багато трьохсотих, так що вже й не було кому виходити на позиції. І Василь викликався піти на передній край, аби підмінити інших. До речі, він був із тих офіцерів, які завжди ставилися до простих солдатів з повагою, хоча й був украй вимогливим.  Можливо, тому, що сам пройшов шлях від рядового до старшого лейтенанта.

^{4 червня 2022 – останнє фото}

5 червня від удару ворожої авіації тимчасове укриття, в якому перебував Василь Герич, було дощенту зруйновано. Вирва від бомби сягнула розміру з кімнату, а дерева в посадці розкидало на сотню метрів. Все довкола настільки засипало землею, що бійці не знали, де шукати свого командира. Зрештою, виявили розташування бліндажу і за кілька годин дістали з-під завалів тіла старшого лейтенанта та його побратима – сержанта Ігоря Бризанського з Ужгорода.

Похорон Василя Герича сколихнув увесь Перечин. Адже тут усі знали його принциповість, порядність і хоробрість. «Справедливий» – це слово найчастіше чути про нього з уст знайомих. Розповідають, як він на танцях у місцевому клубі беззбройним зупинив нападника з ножем, скрутивши тому руку і захистивши присутніх.

^{11 червня 2023 року – донька Поліна з кубком переможців на турнірі пам'яті Василя Герича}

Вулицю, на якій мешкає молода родина Геричів, назвали його ім’ям. А цього літа в Перечині відбувся перший футбольний турнір пам’яті Василя Герича. Переможцем стала футбольна команда мікрорайону «Посьолок», за яку донедавна грав зразковий офіцер із позивним «Гера».  

Олександр Гаврош,

спецпроєкт «Герої Закарпаття»

Герої Закарпаття

Спецпроєкт "Герої Закарпаття" розповідає про закарпатців, що воюють із російськими окупантами. Тут подаємо інформацію з перших уст про живих і полеглих наших героїв.

Тих, хто хоче поділитися інформацією для майбутньої обласної «Книги пам’яті», просимо надсилати матеріали (тексти, фото, відео) на електронну адресу heroji@ukr.net