А роблять гуню так. Зістрижену овечу вовну тчуть на кроснах – виходить грубе сукно. Далі його розкроюють – чоловічі та жіночі викрійки, які хоч не суттєво, але різняться. Для чоловіків гуня – строга класична, для жінок – з китицями. Зшивають сукно вручну. А готовою гуня стає після кількаденних водних процедур у так званому валилі. Таких у селі три. Користування валилом – цією вічною пральною машинкою горян – безкоштовне. Головне, аби вода в потічку не замерзла.
Падаючи з висоти у валило, вода ніби розчісує гуню, робить її пухнастою та м’якою. Найкращою вважається гуня з довгим ворсом. Коротковорсні називають зневажливо – «обскубаними».
«Дивимося, аби файно було, аби рівномірно, однаково валялося, аби не задівалися рукава, бо тоді не валяється. Дивимося, аби не порвало, бо треба полотно, бо то не куповане, а пошите вручну», – розповіла господиня валила Оксана Корда.
Зараз гуні роблять ледь не половина сільських газдинь – для себе та на продаж. Однак 85-тирічна Гафія Бігарі вважає, що справжні вміють робити лише кілька літніх майстринь.
«А я вже не буду робити, бо не в силі. Та тапер і не носять. Та овець було повно, таких, що обстригали шерсть, а тепер не є», – каже майстриня Гафія Бігарі.
На одну гуню треба 4 кілограми овечої шерсті. Вибирають кращу – пряму і з довгими ворсинками. Аби виткати на кроснах шмат сукна на гуню, майстрині треба тиждень. У Ганни Гельбич кросна найдавніші в селі – трьохсотрічні.
«Мої батьки на тому ткали. А батькам осталися від їх батьків. Їм багато років. Так що вони такі старенькі, слабенькі. І так для себе готуємо, як кажуть, дітям у придане щоб було. То тепер пішло у моду», – розповіла вона.
От тільки овець для промислу бракує – зараз їх у селі всього три сотні. А поки мало овець і вовни, річанці кардинально змінили ставлення до гунь. Колись їх одягали ледь не щодень – для роботи у господарстві. Зараз гуні стали парадним одягом – аби вийти на люди чи вбратися на Різдво та Великдень.
Падаючи з висоти у валило, вода ніби розчісує гуню, робить її пухнастою та м’якою. Найкращою вважається гуня з довгим ворсом. Коротковорсні називають зневажливо – «обскубаними».
«Дивимося, аби файно було, аби рівномірно, однаково валялося, аби не задівалися рукава, бо тоді не валяється. Дивимося, аби не порвало, бо треба полотно, бо то не куповане, а пошите вручну», – розповіла господиня валила Оксана Корда.
Зараз гуні роблять ледь не половина сільських газдинь – для себе та на продаж. Однак 85-тирічна Гафія Бігарі вважає, що справжні вміють робити лише кілька літніх майстринь.
«А я вже не буду робити, бо не в силі. Та тапер і не носять. Та овець було повно, таких, що обстригали шерсть, а тепер не є», – каже майстриня Гафія Бігарі.
На одну гуню треба 4 кілограми овечої шерсті. Вибирають кращу – пряму і з довгими ворсинками. Аби виткати на кроснах шмат сукна на гуню, майстрині треба тиждень. У Ганни Гельбич кросна найдавніші в селі – трьохсотрічні.
«Мої батьки на тому ткали. А батькам осталися від їх батьків. Їм багато років. Так що вони такі старенькі, слабенькі. І так для себе готуємо, як кажуть, дітям у придане щоб було. То тепер пішло у моду», – розповіла вона.
От тільки овець для промислу бракує – зараз їх у селі всього три сотні. А поки мало овець і вовни, річанці кардинально змінили ставлення до гунь. Колись їх одягали ледь не щодень – для роботи у господарстві. Зараз гуні стали парадним одягом – аби вийти на люди чи вбратися на Різдво та Великдень.
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
