Минув рік після сумновідомого липневого паводку, який більш ніж наочно довів: території, які системно захищалися, – не постраждали. Найбільше протипаводкових заходів за попередні роки було вжито саме на Закарпатті – тому й наслідки торішньої стихії для краю, як порівняти з сусідніми областями Західної України, були мінімальними. Уже на початок цього року за прикладом державної протипаводкової програми "Тиса" розробили аналогічну програму "Прикарпаття", яка передбачає захист одразу кількох областей.
З огляду на все це 37 млн грн, закладених у держбюджеті на протипаводковий захист Закарпаття, проти 214, передбачених держпрограмою на цей рік, видавалися щонайменше насмішкою. Минула більша частина року, і – несподівано додали 127 мільйонів гривень на виконання державної програми "Тиса". І навіть обіцяні зі стабілізаційного фонду 50 мільйонів уже є не примарою, а хоч і на горизонті, але реальністю. Чи вдасться освоїти всі ці гроші, "СЗ "Паланку" розповів директор державного підприємства "Об’єднана дирекція будівництва водогосподарських об’єктів в Закарпатській області" Ростислав Федів.
– Ростиславе Євгеновичу, що ж то за щедрість урядовців?
– Багато хто каже, мовляв, ось який хороший уряд, виділив Закарпаттю так багато грошей на протипаводковий захист. Та я дивлюся на це інакше – дали лише кошти, які й мали дати згідно з державною комплексною програмою.
Наприкінці минулого року наші фахівці розробили проекти на будівництво протипаводкових об’єктів більш ніж на 200 мільйонів гривень. Але коли побачили бюджет ’ 2009 і виділені в ньому всього 37 мільйонів, то змушені були "переглянути" й зменшити всі плани (кількість та довжину об’єктів) аж у 6 разів!
Головну увагу ми зосередили на перехідних об’єктах. Бо, скажімо, такі ключові елементи комплексної програми, як акумулювальні ємності й польдери, не можна перетворювати на довгобуди – і вартість росте, і технології старіють.
Тож коли з’явилася інформація, що виділяють 127 мільйонів, ми знову змушені були коригувати план і включили до нього абсолютно все, на що намірювалися, зокрема й спорудження протипаводкових ємностей, польдерів. Нарешті 15 липня нам довели план заходів на цей рік. Крім того, 27 липня прийшли повністю всі кошти, які були передбачені на липень – 21 мільйон. Тобто це вже не тільки розмови про якісь плани й папірці, а й реальні гроші.
На додаток до 37 млн в держбюджеті на 2009 рік передбачено ще 50 млн грн зі стабілізаційного фонду. Ніхто не вірив, що вони будуть. Але днями уряд підписав порядок фінансування Держводгоспу цих 50 мільйонів. Сподіваємося у вересні вже почати працювати.
Додам, що понад 80 мільйонів гривень виділили також усім іншим західним областям за протипаводковою програмою "Прикарпаття". Чому нам більше? Бо маємо ще з минулого року готові проекти, документацію, ми готувалися до планованих за програмою 214 мільйонів.
– Отже, нарешті почнуть будувати й польдери та акумулювальні ємності. Де саме і що це дасть?
– Продовжимо будувати наступну чергу протипаводкового польдера поблизу сіл Вари, Четові, Бене – оголошено тендер, і за тиждень-два робота вже кипітиме. Завершити плануємо у ІІ півріччі 2010 року.
Ця перша на Закарпатті штучна споруда зможе приймати й накопичувати 45 мільйонів кубометрів води, дозволить під час паводка зменшити рівень води в Тисі на 40 сантиметрів.
Якщо побудуємо кілька таких об’єктів, результат буде більш ніж очевидний.
Крім того, готуємо документацію на будівництво акумулювальної ємності в Загатті Іршавського району, а також за дорученням голови Держводгоспу України, протипаводкові ємності в Лазещині й Чорній Тисі, аби вже з початку наступного року взятися за будівництво.
– Але минула вже більша частина 2009-го, чи не доведеться наприкінці грудня повертати неосвоєні кошти?
– Звісно, 15 липня – це не той термін, коли мали б доводити план. Це мав би бути вже четвертий місяць будівництва, не кажучи вже про тендери...
Та оскільки роботи на перехідних з минулих років об’єктах не припинялися, то нині з отриманих із держбюджету 43 мільйонів – 41 вже оплачений за виконані роботи. Тобто йдемо за графіком, але, думаю, уже в серпні-вересні будемо відставати, адже за новими планами мусимо провести тендери. На жаль, такі процедури у нас розтягуються щонайменше на 2 місяці.
Крім того, у нас уже місяць працюють контрольні органи. На сьогодні ніяких суттєвих порушень не виявили. До речі, Рахункова палата вже переконалася і навіть у своїх висновках наводила дані: жоден об’єкт, побудований нами з 2006 року, не постраждав під час липневого паводка торік. Усе, що було зруйновано, розмито, це споруди 70–80-х років минулого століття.
Багато повідомлялося, що торік у Великому Бичкові на 19 см був перевищений історичний максимум, але селище, завдяки нашим спорудам, не постраждало з боку Тиси. Є питання щодо річки Шопурки, але цьогоріч беремося й за неї.
За першу половину року ми вже здали в експлуатацію 5 об’єктів, зокрема 600 м дамби, які захистили від Латориці Чинадієво; пусковий комплекс, 300 м дамби у Кольчині; кілометр дамби та 900 метрів берегоукріплення у Чумальові на Тячівщині. Готуємо здати ще 2 об’єкти.
– Чи вистачає техніки, потужностей підрядним організаціям і як ввідчули кризу?
– Техніки нам вистачає, її навіть забагато. За роки роботи бачу, як підрядні організації завдяки програмі "Тиса", теж можуть розвиватися. Скажімо, з початку реалізації програми в 2006-му, техніка у них була переважно застаріла, 70–80-х років, а нині майже все нове, сучасне. Зрештою, ми як замовники й вимагаємо цього, адже роботи треба виконати якісно, і дуже бажано їх здешевити.
Щоправда, в цьому ж контексті відкривається ще одна недосконалість законодавства – вимоги до тендерів. Нині без досвіду роботи, без потужностей, тільки з найманими субпідрядниками фірма може виграти тендер! Тоді як раніше ми завжди вимагали підтвердження досвіду й можливостей – які об’єкти будувала організація, чи має відповідних спеціалістів. Отож тепер, у кризу, коли деякі структури лишилися без роботи, ми мали понад 70 учасників тендерів, зокрема й зі Східної та Центральної України.
– Раніше спорудження протипаводкових об’єктів дуже часто впиралося у непорозуміння з жителями сіл...
– І нині це одна з найбільших проблем: люди не завжди розуміють, що наші роботи потрібні для їхнього ж захисту. У багатьох випадках свої земельні ділянки, і навіть самовільно захоплені, не дають під будівництво дамби. Тому майже на кожному об’єкті доводиться, спільно з районними адміністраціями, сільськими радами... вмовляти людей! Часто мусимо й змінювати проектні рішення, шукати компроміс, аби мінімально зачепити інтереси людей, але й захистити село.
Найчастіше з головами сіл чи районів вирішуємо питання про надання людям ділянок в інших місцях. Скажімо, у Бедевлі було близько 15 осіб, яким дамба мала пройти городами. Але вони з розумінням поставилися до ситуації, тим більше, що пам’ятають, які збитки приніс липневий паводок, і без вагань погодилися на земельні ділянки в іншому місці.
Проте відчувається, що мешканці сіл, котрі не були затоплені торік, вже забули повені 98-го та 2001-го років, і там ми найбільше стикаємось з протидією населення: людям заважає пилюка, шум, інтенсивний рух вантажних автомобілів тощо. Максимально йдемо назустріч – бувало, наймали поливальні машини, встановлювали освітлення й будували вночі.
Був у нас об’єкт у присілку Завадка на Іршавщині. Там гідротехнічна споруда мусила піти практично по теплицях, де вирощували ранні овочі. Хоча люди не мали на ці землі ніяких документів. І нам доводилося працювати під наглядом міліції, насильно розбирати теплиці. А коли торік через наявність захисних споруд людей не затопило, вони вже зовсім інакше почали говорити.
Найприкріше, що приходиш на територію, де заплановане будівництво, а там суцільні бур’яни. Та щойно почне рухатися якась техніка, одразу починаються рухи й у селі. Бувало, що землі, де треба зводити гідротехнічні споруди, роздавали людям, щоб потім вони могли вимагати компенсації. Хоча це невеликі гроші – державні розцінки, нормативи надзвичайно низькі. Скажімо, ми виплачували по 2 тисячі гривень, максимум по 4,5 тисячі, якщо були якісь господарські будівлі. Тепер заздалегідь повідомляємо райдержадміністрації, де планується траса дамби, вони інформують сільських голів, і якщо вже після того надаються земельні ділянки, то хоч буде з кого спитати.
Усіх цих проблем не було б, якби у нас, як і в сусідніх державах, діяв закон про викуп земель для суспільних потреб. Поки ж лише відповідний законопроект десь блукає у стінах українського парламенту. А діяти через суди – це втрата зусиль і часу, нам же треба працювати, освоювати кошти і, найголовніше, запобігти збиткам від паводків, бо вони завжди у десятки, а то й тисячі разів перевищують витрати на захист.