Чим довше живеш, тим менше тобі треба…

Хтось із відомих одного разу мовив: „Найгірше у житті – бідна старість”. Ця жахлива реалія сьогодення поширюється серед людей, незважаючи на їх соціальний статус. Навіть велике багатство не рятує тепер від самотності. Літні люди заслуговують на нашу увагу так само, як і молоді. Літні люди здебільшого старі лише за тілом, тимчасом як за духом вони ще є молоді.

Ці старенькі бабусі і дідусі, які прожили ой яке довге життя.., нам і не снилось.., і не відомо, чи ми дочекаємось від себе цих зморщок на обличчях, цих старих вузлуватих рук, цих мудрих, здебільшого сумних очей…

Ці старенькі часом подібні на дітей, інколи на ляльок… Така щемлива дитяча лялькуватість плине до тебе, коли бачиш бабцю, котра сидить на лавочці у сквері, споглядаючи перехожих… Срібні підвиті кучері, дбайливо укладені на голові, прикриті сітчастою чорною шапочкою, вуста, ледь торкнуті помадою, і щічки, нарум’янені, мов два райських яблучка. А ще чорна або зеленава сукенка з білим мереживним комірчиком…

- Чим довше живеш, тим менше тобі треба, тим меншою дрібкою ти задовольняєшся, – сказала якось моя старенька вісімдесятирічна товаришка. Не дивуйтесь цьому слову… Вона є товаришкою, якій можна розказати все, що наболіло, вона може бути тобі матір’ю або бабцею, якщо твої рідні вже дивляться на тебе з небес, вона просто стара людина, коли тобі конче потрібна мудра житейська порада.

- Я щаслива, коли хтось мене відвідає, рада, коли дзвонить телефон, мені вже так мало треба… Тільки трошки спілкування, просто, щоб хтось про мене згадав…

Вона зараз живе життям своїх приятелів, бо її життя – це довга дорога незгод і лиха, що залишилась за плечима. З нею - тільки спогади, тільки свічки, котрі блимають під образами та перед світлинами рідних.

Я сиділа нещодавно в якійсь там установі і тишком-нишком спостерігала за стареньким навпроти мене. Черга – чоловік з двадцять п’ять. Всі ділові, зі своїми проблемами, страшенно зайняті. Кожне хотіло би впхатися без черги, правда, народ уже не той, не дуже і пустить…та я не про це… Так от, сидить дідусь, обережно поглядаючи навколо, щоб, бува, хтось його не обскакав… Обшарпаний  піджак, старі, грубі черевики на ногах, якісь папери в руках. Раптом я побачила, що його голова злегенька похилилася, він задрімав. З зосередженого, насупленого, – його обличчя вмить зробилося якимось наївно-беззахисним. Він легенько ворушив вустами, тихенько плямкав уві сні і посміхався дитячою посмішкою. Люди, котрі сиділи поруч, тільки голосно обговорюючи свої проблеми, подивились на нього і раптом замовкли. Запанувала тиша. Він спав хвилин зо п’ять і ніхто не перервав його сон різким словом. Прокинувся, трошки знічено потер очі і кожному подарував свою вибачливу усмішку, зігріваючи всіх, таких вихолоділих та заклопотаних, промінчиком тепла і мудрості.

Їм дуже потрібна наша увага, доброта і порозуміння.

Не біжи заклопотано через дорогу, не звертаючи уваги, що поряд з тобою боїться стати на проїжджу частину літня людина, не сичи злісно, а пропусти без черги старого, який потребує аспірину чи валідолу в аптеці. Зупини свій біг на хвилину і поможи донести до під’їзду ту його торбину. Вона ж бо тобі, мов пір’їна, а йому – невимовний тягар в старечих руках. У тебе усе життя попереду – у нього ж залишилась мить.

Для них, цих старих одиноких людей, життя практично спинилося. Такий парадокс – шалено мчать останні літа, дні, хвилини, а життя стоїть на місці. Ні, воно теж летить, але повз них, і тільки вітер шугає… А вони, мов ті пташки, що сидять на гілці, чіпляються з останніх тремтливих сил за тріску, щоб те шумливе, бурхливе, заклопотане життя, не потягло їх із вітром у прірву.

А прірва онде, недалечко причаїлася, вишкіряючи свої гнилі зуби. Ця прірва зветься – нужда і злидні. Це у ній борсаються ті, кого викинуло обабіч дороги, хто копирсається у смітниках, витягаючи окрайці хліба і сяку-таку одежину.

Роззирнись навколо і ти все побачиш сам. Як багато серед них знедолених. Ось на ринку йде бабця поміж рядів, простягаючи руку по допомогу. Хтось дасть дві картоплини, хтось цибулину, а хтось копійчину.

Стоїть на тротуарі маленький, сивий, зігнутий у три погибелі, дідусь, просячи милостиню. Не відвертайся, не проходь повз нього з відсутнім поглядом, заспокоюючи себе думкою, що то все є злочинним бізнесом, і у нього вдома матрац, набитий золотими монетами. Ти ніколи достеменно не знатимеш, бізнес це чи ні, є той матрац чи немає, а своєю огульністю можеш залишити без куска хліба нещасну старість. І навіть якщо це бізнес, і навіть якщо тому, хто просить, перепаде лише дещиця, а лев’яча частка цих грошей піде до кишені шахраїв, зупинись і простягни старому ту копійчину. Він-бо вже не зможе її заробити працею, як ота дівуля, яка загорнувши малу дитину в брудний коц і почепивши іконку на груди, простягає до тебе руку, бурмочучи завчене «нехай Бог помагає»…

Проходячи повз старість, не гомони з приятелем про погану владу, недобру державу та благочинні організації, які повинні опікуватися такими людьми. Поки ти гомониш, хтось старий помирає зимою в парку під лавкою, не спромігшись нажебрати, щоб зігрітися чаркою горілки і шматком дешевої ковбаси, а хтось падає ниц додолу у своїй теплій хаті, одиноко лежачи на долівці і вмираючи від інсульту, так і не дочекавшись помочі від заклопотаних сусідів чи знайомих.

Простягни їм свою руку вже зараз. Адже для тебе – це лишень краплина уваги, а для них – океан твоєї доброти, для тебе – це миттєвий порух душі, а для них – невимовне почуття вдячності і щастя, для тебе – це хвилина, а для них – останні миті, зігріті теплом твого серця.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати