Єпископ Іван Марґітич – пластовий братчик Муравель

Іван Марґітич ще за життя удостоївся високого титула народного єпископа. Ніхто цього офіційно не затверджував. Так має бути і так сталося. Саме означення “народний” найменше стосується співзвучного державного титулування. У ньому те смислове наповнення, яке вкладаємо у поняття святості. За неписаним моральним кодексом його й називали за життя просто Народним Єпископом. Його життєвий чин мав свій початок. Пластовий гарт, якого він зазнав у юному віці, гадаємо, – та найважливіша підвалина, на якій так певно постав і над якою так велично возноситься Храм Івана Маргітича. Пропонована стаття-спогад, переконаний, упевнить читача в сказаному вище. 4 лютого 2012 року йому б виповнився 91 рік.

Хуст – історичне місто українського Закарпаття, історичне місто всієї української землі. Хуст – столиця славної, як також і трагічної, Карпатської України. Хуст славний і в історії українського Пласту.

 

Свято Весни 2002, Чорна Гора, Виноградів, спільне фото з Єпископом Іваном Марґітичем
 
* * *
Моє пластування почалося в третьому класі початкової школи в рідному селі Великій Чинґаві (тепер Боржавське) Виноградівського району. У село прибув учитель Микола Медвідь, родом із села Росішки Рахівського району. Для школярів він заснував Пласт, а для дорослих – товариство “Просвіта”.
 
Мої ровесники до сьогодні пам’ятають цього вчителя-патріота. Сумлінно виконуючи свою вчительську роботу, він свій вільний час присвячував громадсько-просвітянській діяльності. Із школярів зорганізував пластовий хор, а драматичний гурток – із пластунів, учителів та селян. Патріотична діяльність цього вчителя сприяла пробудженню в нас, десятирічних хлопців, національної свідомості. Ми вже добре знали, що русини – це українці, а українці – це русини, і нема жодних русинів-неукраїнців.
 
Пласт утверджував у нас духовну культуру, живу християнську мораль. У пластових таборах день починався і кінчався спільною молитвою. І завжди були бажаними гостями священики і монахи, які проводили богослужіння, уділяли святі Тайни і проповідували Боже слово. Пластова молодь загартовувалася духовно і фізично. Пластовий синьо-жовтий прапор завжди освячувався урочисто і з великим духовним піднесенням. Цей обряд під час мого навчання в гімназії виконував священик-патріот, викладач закону Божого в Хустській гімназії, уродженець села Онок Виноградівського району о. Дмитро Попович, що за греко-католицьку віру довгі роки томився в більшовицьких ГУЛАГах.
 
Засновниками і провідниками Пласту на Закарпатті були знамениті педагоги та ватажки народу, як, наприклад, о. Августин Волошин, о. Дмитро Попович, о. Феделеш, о. Степан Пал-Пугач, Андрій Дідик, Остап Вахнянин, Леонід Бачинський, Володимир Бирчак, Андрій Алиськевич, Богдан Алиськевич, Іван Панькевич, Августин Штефан, Юліан Ревай, Юрій Шереґій – Грім…
 
* * *

Під час посвячення нової церкви в с. Боржавське
 
Моє пластування продовжувалося в Горожанській школі в Севлюші (тепер Виноградові) і в Хустській гімназії до 1939 року, до угорської окупації. Хустські пластуни в основному були учнями горожанської школи та гімназії. Пластуни і пластунки групувалися в куренях, на чолі яких стояли курінні. Я був курінним одного гімназійного пластового куреня. Обов’язки кошового виконував Степан Пап-Пугач. Декілька куренів творили місцевий кіш. Раніше він був курінним старших пластунів “Самітних Рисів”.
 
Восени 1937 р. вибрано його Крайовим звітодавцем, керівником українського Пласту на Закарпатті. У двадцятирічному віці став уже студентом Ужгородської богословської академії і я бував з ним у кількох пластових таборах у Лісовій школі в 1938 році як старший пластун-скоб і курінний. До речі, до пластового табору в Солочині приїжджав великий прихильник закарпатського Пласту, наш славний поет Василь Ґренджа-Донський. До пізньої ночі з неослабною увагою слухали ми його оповідання і патріотичні вірші. Про Степана Папа-Пугача довідаємося більше з його ж “Пластового Альманаху”.
 
Як Крайовий звітодавець, він виховував трьох молодих скаутмайстрів із свого куреня “Самітних рисів”, а саме: Олександра Блистіва, Михайла Бокотея-Лиса і Романа Балицького. Михайло Бокотей-Лис організував гурток пластунів під назвою “Карпатські Орли”, членом якого пощастило бути й мені. На пропозицію Крайового звітодавця С. Папа-Пугача були іменовані скаутмайстрами заслужені закарпатські провідники: др. Володимир Бирчак, др. Богдан Алиськевич, Євген Шерегій, Яків Шапель, Михайло Бажанський, Михайло Блеск, Богдан Рубинович, провідниця Анна Устіяновичева, а також мої хустські провідники професор Августин Чичура і класна наставниця (протягом 4 років) Ростислава Бирчаківна, яка була ще й чудовим педагогом.
 
У четвертому класі гімназії (1937 p.) наприкінці третьої чверті мені довелось чергувати. Під час перерви я повинен був провітрити клас, витерти шкільну дошку. Стоячи вже біля чистої дошки, я олівцем написав на ній: “Слава Україні! Ми – український народ!” Коли розпочався урок математики, учителька Соколовська з крейдою в руці підійшла до дошки і побачила написане, вона повернулась обличчям до класу, уважно оглянула учнів і без слова вийшла. Незабаром привела директора школи словака Трехту, якому заявила: “Вот слова напісаниє на доске, какіх на Подкарпатской Русі пісать нє положено”. Директор запитав, хто це написав. Я сміло признався, був певний, що написанням тих слів я не зробив нічого аморального і готовий був за те нести відповідальність. Секретар дирекції гімназії чех Шірмер, відчуваючи симпатію до росіянки Соколовської, проводив довготривалий допит – складав протокол дізнання. Ставив декілька разів одне й те саме запитання: “Як то мам розуміти, же такі младі хлопец стале є українофілом?” На це я відповів: “Прошу пробачення. Я не є українофіл, бо я вважаю себе свідомим русином-українцем”.
 
Моя незабутня класна керівниця Ростислава Бирчак під час довгих допитів не покидала мене – заступалася за свого учня, як рідна мати за свою дитину. На третю чверть росіянка Соколовська і чех Шірмер домоглися того, що за чверть з поведінки мені було виставлено трійку, а в свідоцтві за четвертий клас – двійку при всіх інших відмінних оцінках.
 

Єпископ Іван Марґітич
 
Одним оловом, Пласт на Закарпатті між двома світовими війнами був авангардом української закарпатської молоді, а хустський Пласт завжди займав у ньому своє поважне і значне місце. Пластовий дух був притаманний усім українським патріотам Закарпаття на чолі з Президентом Карпатської України о. Августином Волошином. Усі вони були провідниками, прихильниками і співпрацівниками Пласту.
 
Читати повну версію у проекті "Крок за кроком до 100 ліття Пласту"
09 лютого 2012р.

Теги: Марґітич, Пласт, історія, Закарпаття

Коментарі

Павел 2015-10-13 / 20:30:55
Я внук Августина Чичуры про которого пишете в тексте. Пожалуйста скиньте мне лябую информацию про его деятельность в Хусту. И простите что обращаюсь на русском. Украинский понимаю. С уважением Павел Метелак
pavel.metelak@seznam.cz


Андрій Ребрик
Публікації:
/ 13 листопада 1937 р. У цей день Україна втратила своїх найкращих дітей
...і про джерела...
/ 1Поезія Василя Гренджі-Донського у Пластовому Альманасі, 1976
/ 1І редактор, і духовний побратим…
/ 6Увесь архів міжвоєнного пластового часопису "Пластун" доступний онлайн
/ 8До питання заснування Пласту на Закарпатті
/ 2Від Великого Бичкова до Клівленда: цікаве про пластові прапори
In memoriam. Небесна сотня
/ 2Пам`ятай про #Крути
/ 1Відео з закарпатськими пластунами 1936 року
Що стояло на озброєнні Карпатської Січі?
/ 1Августин Волошин. 140
Євромайдан. Ужгород
/ 1Актуальність, що перевірена часом
/ 4Відкриваючи архіви: радіовиступ 1936 року в Кошицях
/ 2Василь Федак: з історії спорту на Закарпатті
/ 2Йосип Бокшай і становлення Пласту на Закарпатті
/ 4Український пластовий музей в Клівленді
/ 4З архівів: щоб не припадало пилом
/ 4Моя Карпатська Україно: Зореслав
/ 1Герої Карпатської України: Олександр Блистів-”Гайдамака”
/ 4У пам`ять про Івана Марґітича
/ 4Легендарний подвиг героїв Крут
/ 27Як відзначали день Злуки в Карпатській Україні, 22 січня 1939
/ 4Ужгород стане першим містом в Україні, до якого приїде Вогонь з Вифлеєму
» Всі записи