MAGNA CHARTA UNIVERSITATUM ТА ВІТЧИЗНЯНА УНІВЕРСИТЕТСЬКА АВТОНОМІЯ

Magna Charta Universitatum

Автономія університетів з урахуванням європейського та світового досвіду ґрунтується на принципах, закладених в Magna Charta Universitatum (1988 р.), Ерфуртській Декларації (1996 р.) та Болонській Декларації (1999 р.). Саме ці стратегічно важливі освітні документи окреслюють роль університету, його місію, автономію, академічні свободи та суспільну відповідальність.Magna Charta Universitatum так визначає фундаментальні принципи університетського життя: 

"1. Університет є самостійною установою всередині суспільств із різною організацією, що є наслідком розходжень у географічній і історичній спадщині. Він створює, вивчає, оцінює і передає культуру за допомогою досліджень і навчання. Для задоволення потреб навколишнього світу його дослідницька і викладацька діяльність повинна бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної й економічної влади.

2. Викладання і дослідницька робота в університетах повинні бути нероздільні для того, щоб навчання у них відповідало потребам, що змінюються, запитам суспільства і досягненням у науковому знанні.

3. Свобода у дослідницькій і викладацькій діяльності є основним принципом університетського життя. Керівні органи й університети, кожний у рамках своєї компетентності, повинні гарантувати дотримання цієї фундаментальної вимоги."

Загалом, академічна свобода – це, в межах права, свобода вчених критикувати вже здобуті знання і проголошувати нові ідеї, погляди, навіть суперечливі і непопулярні, без загрози втратити роботу чи привілеї, що належать їм у межах певної інституції. 

Автономія – це право академічних інституцій на самостійний вибір засобів реалізації завдань, поставлених перед ними або ними ж визначених.

Всесвітня конференція з вищої освіти, що відбулася у Парижі 5-9 жовтня 1998 року, вказала на кореляцію між автономією вищих навчальних закладів та їх підзвітністю перед суспільством: "Автономія означає незалежність вищих навчальних закладів від держави, інших суспільних чи політичних сил, у прийнятті рішень щодо їх внутрішнього адміністрування, фінансового управління та незалежність у здійсненні своєї освітньої політики, наукових досліджень та інших споріднених видів діяльності".

Загалом можна визначити такі три типи автономії: змістовна, процедурна та органічна. Змістовна автономія – це право університету встановлювати власні навчальні програми і цілі. Процедурна автономія – право університету визначати способи досягнення раніше встановлених пріоритетів, які визначені як частина національної політики. Органічна автономія – право закладів вищої освіти визначати власну академічну структуру. 

Водночас європейський та світовий досвід засвідчує, що адміністрування та керування вищими навчальними закладами засновано на таких визначальних принципах: повага до інституційної автономії, повага до академічної свободи, відкритість та прозорість, суспільна відповідальність.

Стаття 46 Закону України "Про освіту" так визначає рівень автономності вищого навчального закладу:

"Автономія може надаватися вищому закладу освіти відповідно до рівня акредитації і передбачає право закладу на:

 - визначення змісту освіти;

- визначення планів прийому студентів, аспірантів, докторантів з урахуванням державного контракту (замовлення) та угод з підприємствами, установами, організаціями, громадянами;

- встановлення і присвоєння вчених звань вищого закладу освіти четвертого рівня акредитації;

- інші повноваження, що делегують вищому закладу освіти відповідно до його статусу державні органи управління освітою".

Порівнюючи положення зазначеної статті 46 з фундаментальними принципами Великої Хартії Університетів, доходимо висновку, що подальше зволікання із впровадженням змін до законодавства щодо університетської автономії є вихолощення суті реформування вищої освіти України за стандартами Болонського процесу та подальша імітація перетворень у царині освіти. Останні зводяться переважно лише до впровадження кредитно-модульної системи і не чіпають найголовнішого шару перетворень – надання українським ВНЗ прав європейських університетів.

Українські університети залишаються низовими елементами жорстко регламентованої та централізованої ієрархії, в якій відповідальність за кінцевий освітній результат розпорошена між багатьма державними інституціями. Як наслідок - ніхто не несе відповідальності за якість освіти, що надається. Автономний університет повинен сам відповідати за якість освіти — перед споживачем освітніх послуг, перед громадою і, нарешті, — перед державою, яка контролюватиме університет через систему зовнішнього моніторингу якості освіти та засобами фінансового регулювання за результатами такого моніторингу.

Відповідно до європейського та світового досвіду, основні функції управління науковим і навчальним процесом в університетах необхідно передати Вченим Радам. При цьому надати їм право видачі дипломів про присудження наукових ступенів та вчених звань, вивести підпорядкування місцевій владі, звести до мінімуму втручання Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (МОНМСУ), відновити демократичні процедури виборності ректорів і деканів, у тому числі за участі органів студентського самоврядування. при цьому слід звернути увагу на формування та законодавче забезпечення запобіжників від узурпації влади в автономізованому ВНЗ: організацій, що мають діяти в межах університету як самоврядні (студентське самоврядування, профспілки, професійні та громадські товариства, університетські ЗМІ).

Право навчати студентів за навчальними планами, затвердженими університетом (а не Міністерством чи іншим органом влади), є одним з важливих ознак автономності навчального закладу. В Україні ж університети, відповідно до ЗаконуУкраїни  "Про вищу освіту" (ст. 13), мають розробляти навчальні плани, дотримуючись схвалених Міністерством освітньо-професійних програм ("ОПП"), і можуть визначати переліки навчальних дисциплін лише у тих розділах навчальних планів, що відповідають "варіативним частинам" ОПП (ст. 14 Закону України "Про вищу освіту"). Таким чином, основний зміст вищої освіти визначає Міністерство, а не університет.

Вихід з цієї ситуації, здається, очевидний - необхідно надати університетам виняткове право розробляти освітньо-професійні програми підготовки. Разом з цим, подоланню авторитаризму в українській системі вищої освіти істотно допомогло б обмеження змісту державного і галузевих стандартів вищої освіти, зокрема, через встановлення більш загальних вимог до освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти. Доречним могло б стати встановлення обов'язковості узгодження стандартів освіти з провідними західними університетами.

Для європейської системи освіти також дивним було б віддавати пріоритет підручникам, рекомендованим ("з грифом") Міністерства. Однак саме такі підручники наполегливо рекомендуються МОНМСУ України для використання у навчальному процесі у вишах України, ніби вони насправді є найкращими серед тих, що доступні для наших студентів. Ряд підручників з різних дисциплін, що визнані найкращими у світі, перекладено українською мовою, але жоден з них не має (і, звичайно, не потребує) "грифу" МОНМСУ; у той же час, переважна більшість підручників, що мають такий "гриф", не є авторитетними (а найчастіше - вони взагалі невідомі) у світі.

Ще одне неординарне явище в українській вищій освіті - диплом "державного зразка". Зрозуміло, що це явище - один з інструментів підтримання васальної залежності вищих навчальних закладів від Міністерства, адже, якщо студент має отримати диплом "державного зразка", тоді його видає, в остаточному підсумку, Міністерство, а не університет. Якщо ж держава "не довіряє" (ліцензованим і акредитованим нею!) університетам навіть проводити підсумкові екзамени для своїх студентів (це роблять "Державні екзаменаційні комісії", голови яких затверджуються Міністерством) і видавати документи про освіту, тоді будь-які розмови щодо автономії університетів є просто безглуздими (в принципі, університети можуть видавати "недержавні" дипломи, однак ст. 7 Закону України "Про вищу освіту" робить їхній статус нікчемним).

Чимало недосконалостей є також в українських правилах акредитації і ліцензування вишів. Вони зумовлені, зокрема, тим, що при розробці цих правил недостатньою мірою враховується досвід західних країн. У західному світі існує Міжнародна Мережа Агенцій з Оцінки Якості Вищої Освіти (International Network of Quality Assurance Agencies in Higher Education, INQAAHE), що застосовує загальновизнані критерії оцінки якості освіти. Без достатньо глибокої співпраці з цією Мережею участь України у Болонському процесі не принесе бажаних (чи, принаймні, задекларованих) результатів. Слід звернути увагу також на те, що акредитація є підтвердженням певного рівня якості освітніх послуг, а також їхньої відповідності потребам окремих професійних галузей у країні і, загалом, вона не повинна бути умовою продовження терміну дії ліцензії. 

Ще одним наслідком надмірного адміністрування державою діяльності університетів стала практика присвоєння спочатку їм статусу "національний", а з набуттям розповсюдженості цього явища, надання вибіркової "автономності". Вибіркова "автономізація" університетів відбувається у "керованому" режимі, за якого їх основна діяльність здійснюється відповідно до інтересів певних державних органів влади. Прикладом цьому слугують перепідпорядкування Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Кабінетові Міністрів України та Закон України "Про науковий парк "Київська політехніка", що надають КНУ та НТУУ "КПІ" відмінні від інших університетів можливості для здійснення їхньої діяльності. Ще декілька університетів до 2007 року мали окремий рядок фінансування у Державному бюджеті, проте це принципово не змінило їх привілеї відносно інших закладів.

Якість вищої освіти виступає підґрунтям створення спільного європейського освітянського простору. Відповідно до принципів автономії навчальних закладів, відповідальність за якість вищої освіти несе певна навчальна установа, і таким чином забезпечується можливість перевірки якості національної системи навчання в цілому. Автономність європейських університетів дещо різниться між собою, в залежності від історичного вибору організаційної моделі вищої освіти – англосаксонської (Велика Британія) чи Ґумбольдської (Австрія). Проте, обидві моделі забезпечують виконання головної функції університетів – суспільної відповідальності за якість навчання фахівців.

Теги:

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати