Закарпаття онлайн » Блоги » Орися Кравчук

Требушанський дивосвіт

Там де нестримна, прудка Тиса протискається, мов змія, під стрімкими мармуровими скелями передгір’я Карпат, щоб вирватися на широчінь рівнин, розкинулося моє мальовниче село Ділове. Сьогодні найбільш відоме як село в ценрі Європи, раніше – як село Требушани, на околиці якого проходив соляний шлях, де з незапам’ятних часів видобували залізну руду, золото, мармур, руди для скловиробництва.

Як кожне село воно має свою історію, свої легенди і загадки, що наче дорогоцінний скарб заховалися в глубоких скринях народнього фолькльору. Часто, спілкуючись із літніми людьми на теми історії села, звертала увагу, як непомітно розмова переходила в площину міфологічного. Старенькі таємниче і трепетно розказували про різні дива, що оточували їх в дитинстві, про світ, в якому природа володарювала над людиною, в якому дитина, що змалечку росла в тяжкій праці, училася з повагою ставитися  до природи, дослухатися до її таємниць. Діти сприймали навколишнє середовище через призму усних оповідань своїх батьків, що часто слугували засторогою від неправильних поступків. Кожне село має свій неповторний міфологічний фолькльор. Требушанські міфи унікальні по своєму.
 
Я і сама в дитинстві часто чула подібні оповідання, але тоді не усвідомлювала необхідність збереження почутого. Памятаю, як вперше записуючи оповідання від Яворівської Параски про історію родин, про заклинання „від усякої напасти", була вражена її розповіддю про красних – лісових мавок. Ось що розказала вона мені.
      
 „Коли я була мала, то виділа  красних, як тебе зараз. Чого красні? Того так їх називали, що вони городці з красними квітами мали. Було так. Разом з подружкою я пасла кози  в Прибуях. Одного разу наші кози забрели в Полунський потік, напроти твого прадіда Фіріщака. Пішлими ми їх шукати, а там, в лісі городчик з такими красними квітами, яких зроду-віку не бачила. А в тому городчику танцюють красні. Так танцють, що нема їм буде - аж понад косиці. Лице і тіло спереді у них файне, як у дівчат, волосся довге, розпущене на усі плечі, а ззаді через волосся видно всі тельбухи. Тельбухи видно, бо то не люди – непевне. Ми стояли близько, мені було страшно, але вони на нас не дивилися, бо їм потрібні були лиш легіні. Красні їх забирали, водили блудом, могли згубити. Пізніше я ще не раз ходила в тото місце, але красні там були леш декілька раз, а городчик з квітами був ще довго. Я і зараз впізнала би то місце. Після війни красні кудись пропали з нашого лісу."
 
Іншого разу про красних мені розказував чоловік, якого лісові дівки – красні не відпускали цілу ніч. Каже, до ранку так змучили, що не було сили підвестися. Кожен легінь мусив носити з собою чиснок , щоб красні не згубили. Так і співали „Якби не чиснок та чар-зілля, то не було б в легіня весілля." Розказують люди - якщо найдеш у лісі листок скручений у трубочку, а там всередині  такий  біле як  жир  – не бери, то красні собі їжу спрятали. Інші розказують, як дитячим голосом кликали красні в лісі, і водили по лісу подорожнього, залишаючи на стежці дитячі сліди, як невидимі красні -повітрулі розкручували листя в лісі, чи на полі. Візьмуть,  розкрутять вітер так, що  розмечуть навилок сіна по полю газдам на збитки. Жили вони в лісових дебрях та  був у них єдиний воріг - страшний лісовий чоловік, що убивав їх і кидав до вогню .  
       
Вперше почула про Лісового від  вуйка Дмитра Лупшанюка. Правда, знаючи який він фігляр, сприйняла оповідання як моторошну байку.
      
 „Одного разу, коли я ще був малий, може мав 13 літ, мене ньиньо взяв з собою пастушити в Аршиці. То спочатку там випасали худобу, а потім гнали в полонину. Було то вже ввечір, ниньо розклав ватру тай  ліг собі коло ватри. Він курив таку довгу піпу. Та піпа йому весь час випадала з рота – тому, що дрімав. Він все поправить піпу, та й далі дрімле. А я трохи дальше лежу, тай дивлюся на тото, бо'м не годен так скоро вснути. Піпа ще раз випала йому на груди, та й спекла: він її поклав убік та й твердо заснув. А був у нас пес вівчарський, такий великий, що і вовка і ведмедя відганяв. Він сидів недалеко. Раз дивлюся - з темноти виходит такий великий чоловік (десь коло двох митерів), весь у вовні, як вівця. Він був оброслий шерстев на тілі, як я наголові. Тільки шерсть не біла, а така як дублена,  рижа.А ще в него волосся було, як в жінки, довге. Він мав у руках бігарь. Коли прийшов до ватри, то тим бігарем пошуркав у ватрі пару раз. Мені так страшно, а до ньиня не дотягнуси, бо він далеко; а пес мовчит. Лісовий  собі пошуркав –пошуркав у ватрі, а вітак згріб грань докупи, розвернувси і пішов гет.
 
Я кажу псови „пуц", а пес не хоче за ним бігти.
 
Бужу я ньиня, кажу, що лісовий приходив, а ниньо бере палицю  – буде го бити. А я кажу: „не робіт тото ньиню, бо він дуже великий". Так він пішов і більше невиділисмо його.
 
Того лісного часто виділи пастухи: він у них забирав сир або вівці, але і попереджав, якщо було шос недобре."
 
Пізніше про лісового, який  вбивав красних, розповідали мені  інші вуйки. „Прийде до ватри коло вівчарів, принесе красну на плечох, розчімхне її тай кине у вогонь.Часто чули вівчарі, як ночами у лісі щось плакало і кричало дівочим голосом". А дід Михальчук, нині покійний,  розказував,ніби лісовий приходив ночувати до сестри його діда. Вона жила сама  в колибі далеко у Кізійому. Отож, коли вона пропала, а в колибі люди найшли тільки розкидані рештки та одежу біля ватри, то зрозуміли, що то лісовий убив і забрав її кудись. Дехто припускав, що похмурий лісовий охороняв скарби опришків. Отакий страшний був требушанський Єть.
 
Розказав мені  вуйко Дмитро і ЛЕГЕНДУ ПРО ПІП ІВАН.
 
Жив у селі Піп на ймення Іван. Він був чоловік богатий і любив ходити на полювання, а  мав таку гарну попадю, що ревнував її і брав з собою на полювання, аби не лишати вдома. Одного разу на полюванні змучилися, то зупинилися коло кирниць, аби відпочити та попоїсти. От піп і питає жінку: „Чи любиш мене ?„ Вона каже „Люблю тебе, милий, як вітер на Петра". Піп дуже розсердився на неї: „ Якщо ти любиш мене, як вітер, то краще вмри, зла жінко!" – та від лютости убив кохану жінку. А по якомусь часі Піп знову пішов  у гори на Петра.  Було так душно, що аж несила йому; тоді звідкись налетів прохолодний  вітер. Піп сказав: „Як то добре, коли вітер віє в жару". І враз він зрозумів, що покійна жінка дійсно любила його, а він убив її задаремно, то із горя наклав на себе руки. Тому гору, під якою вмер піп, назвали Піп Іван, а кирниці, біля яких вбито попадю – Попадиними".
 
Хоч подаю тут автентичний текст, дозволю собі дещо інтерпретувати   цю легенду. Не сприймаю духовну особу учасником такої трагічної легенди, тому справедливости ради додам, що в селі за весь історичний період не було жодного священика на ймення Іван, натомість один з перших поселенців Требушан дійсно мав прізвище Поп, та і назва гори на старих картах звучить як Поп Іван. Жінка Попа могла називатися Попадихою. Найімовірніше в легенді розкзано про сімейну драму цього сільського газди – пастуха, полонинського ватага.
 
Дід Михалик розказав легенду про старого бука, що і досі росте на Причілку. „Якось раз ішов опришко через Причілок. Там зустрів ґазду з Тукала, який запросив його переночувати в колибі, бо видів, що той тяжко несе торбу. Розпитав його ґазда, що так тяжко несе? Опришко признався – гроші. Вночі, коли всі полягали спати, опришко пішов прятати гроші, а ґазда прослідкував, куди той їх ховає. Зранку опришко пішов своєю дорогою, а старий знайшов сховок у дуплі бука і забрав скарб. Через деякий час опришко вернувся за грішми, але не знайшовши їх, здогадався, хто забрав скарб. Знайшов він старого – не вбив, лиш сказав, що не буде той мати радості з тих грошей, бо то була та часть, яку мав віддати на церкву. Після того у старого покалічіли дівки, а в хаті й надалі не було щастя".
 
Сьогодні в лісі вже ніхто не вміє бачити  красних, повітруль чи лісового. Ліс втратив свою казковість, яка так зачаравувала наших предків,  втратив своїх міфологічних охоронців, що заставляли людину шанувати ліс . Міфи творили дивосвіт Требушанського лісу, творчо переосмислювати реальність.
 
P.S. Сподіваюся цією публікацією спонукати освітян, молодих людей збирати і записувати автентичні легенди, щоб зберегти їх для нащадків та повернути казкових істот в чарівний ліс для наших дітей.
Орися Кравчук, Закарпаття онлайн.Блоги
26 лютого 2011р.

Теги: красні, мавки, повітрулі

Share Ділитись Home На головну Add to favourites Додати в закладки Print version Версія для друку Send Переслати

Додати коментар

Коментарі

Кришеник 2011-03-01 / 09:24:00
Орися, 28.02.2011 21:24

Будь ласка, я не проти.

Орися 2011-02-28 / 21:24:00
пану Кришенику
Мені вас сам Бог послав. До 100 річчя Бараболі дала про нього обширну статтю в місцеву газету на основі вже опуюлікованих матеріалів та власних дослідженнь. На фестивалі Бербениця Сміху презентувала його. Є намір організувати конкурс "Маркові читання", щоб популяризувати твори М. Бараболі. Можливо є зміст відвести в шкільному музеї місце для Марка Бараболі. Для такого музею копії листів були неоціненним матеріалом. Якщо є намір сконтактувати я попрошу редактора ресурсу направити вам мою електронну адресу.

Кришеник 2011-02-28 / 19:36:00
Вдячний за цю Вашу відповідь.
Ось і Петро Мідянка згадав тут про трьох братів з родини Івана Рознійчука (Марка Бараболі) - Вашого земляка. Отак і для мене невідомі Требушани зробилися ближчими, коли знайшлася на горищі купа листівок від Івана Рознійчука, надісланих зі Східного фронту до моєї мамки - вчительки Софії Боднар з Довгого. Вони раніше в кінці 30-их і на початку 40-их учителювали разом в Лисичівській школі (це на Іршавщині). У тих його листах за прихованою іронією ховалося щось таке, наче Іван Рознійчук не надто надіявся на своє повернення зі степів України, де його військова угорська частина з боями просувалася все далі на схід. Їх майже всіх у 43 році було побито в котлі на березі Дону. Той раз Івану вдалося якось вижити, аби незабаром впасти знесиленим зовсім близько від порогу власного дому. Не вдався до втечі, як це йому (військовому полоненому ) тоді в 44-му нараював вчинити при випадковій їх зустрічі Ол. Сливка (відомий закарпатський письменник).
А далі - молох ГУЛАГу швидко зжер цей наш закарпатський талант. Відтак Іван не вернувся, все вчинено було недобре, бо певно такою і відчував свою нещасну долю.

Орися 2011-02-28 / 18:44:00
пану Кришенику
Дякую за цікавий коментар. В моїй родині були активні учасники "Просвіти". Сестра моєї бабки була провідною артисткою в місцевому театрі, прадід керівником осередку "Просвіти".
Ваша версія відносно імен має місце. Мені, тим - більше, приємн, що завдячую своїм іменем "Просвіті".
Що стосується похожості фолькльору.Не спеціаліс, тому не беруся робити якийсь глубокий аналіз.
Для мене було дивним, що з усіх сіл району
про "красних" говорять лише у Діловому.
Можливо. що носії цього фолькльору прийшли звідкись звідти в село де ці мавок називали Красними. Самій цікаво б дізнатися про це.
Можливо я тоді знайшла б відповідь на те, звідки походить загадковий костюм моєї бабки.

Кришеник 2011-02-28 / 17:17:00
местный, 26.02.2011 15:37
Орися - это Ваше настоящее имя или творческий псевдоним?

На Закарпатті вже в 30-40 - тих роках існувала мода на такі імена, як Леся, Орися, Одарка, чи там Тарас, Богдан, Гриць. Все це тривало й пізніше, і менш за все було пов'язане з приходом радянських та посталою близькістю великої України . Мода на схожі імена певний час трималася в наших селах, допоки там пам'ятали незабутній прихід Просвіти і перші знайомства з класичною українською літературою і тими книжками, що їх до дірок зачитували в селянських хатах-читальнях. А ще були вистави на сільських сценах довоєнних наших українських театрів - спершу театру М. Садовського, а потім і "Нової сцени".
Тож від кого там перейнято було ім'я - від М. Рильського, чи П. Куліша, чи ще від когось іншого, але не є воно для нас настільки рідкісним. І в своїй родині маю двоюрідних братів-сестер - Лесю, Одарку, також Тараса і Богдана.

А спробувати б порівняти наш Карпатський і так само древній Волинський дивосвіт (колись його сприйняла за свій Леся Українка - від сільського дядька Левка, що одного теплого літа стільки нарозповідав малій дівчаті про мавок і лісового в їх вечірніх посиденьках на шопі в сіні) – це хіба в нас не одно-єдине? Скільки знайдете тут спільного в нашім місцевім питомо українськім фольклорі.
Напевне це найкраще відчули для себе прості селяни, коли для них настала на Закарпатті доба Просвіти.
Теперішнім зрозуміти важче - живемо довго в оточенні не свого світу (хтось там жартує, наче таким для нас все більше робиться звиродніло міфічний русский мір), та ще й набралися звички до легкого безособистісного споживання немовби більше просунутої міської "культурної" попси.
Неприродне буття – бо все більше поза природою. Тому й зробили для себе своє непотрібним.

местный 2011-02-27 / 08:58:00
Вашему замечательному редкому имени посвящается песня "Орися" (гурт "Мандри") с рисованным мультяшным клипом http://www.youtube.com/watch?v=NAj2mMa9SLU
:)

Орися. 2011-02-26 / 21:03:00
Моя професія зобов'язує мене сприймати довколишнє середовище трохи по їншому ніж його сприймають інші. З одної сторони бачити прекрасне або гидке там де цього не помічають інші, водночас, пробувати всьому цьому шукати прагматичне пояснення.
Що стосується такого і подібного народного фолькльору то думаю, що він виник як, свого роду, книга засторог, для людей, що жили в природі і були, почасти, беззахисні перед її силою. В першу чергу засторг для дітей, яких батькам доводилося залишати на самих - себе ідучи далеко від дому.

сорри 2011-02-26 / 20:16:00
...але вони і тоді не жили в лісі, а лишень в яскравій уяві людей... (с)

Ну, пане Орисю, тоді то би мав бути справді масовий, по суті всенародний психоз. Бо бачило і відчувало їх занадто багато людей в багатьох поколіннях... :)

Як на мене, то жили ці істоти тоді, живуть і тепер. Просто ми втратили органічне відчуття природи і загалом довколишнього світу, насправді переповненого тонкими матеріями і непізнаними створіннями. Якби ви не відчували цього нутром, якби не пам'ятали чогось на рівні підсвідомості, ви б і не взялися за цю тему. Вона була би вам байдужою, як і багатьом іншим людям, котрі більше за вас втратили здатність бачити і чути. Слухайте душу і вона вам усе розкаже і підкаже... :)

Якщо ці фольклорні персонажі повернути на сторінки дитячих видань то ми повернемо їх до лісу. (с)

Стовідсотково. Тільки не повернемо їх, а повернемо свобі себе, а значить - втрачену здатність бачити їх...

Месному. 2011-02-26 / 19:17:00
Орися (Орыся) це моє справжнє ім'я. Своїм рідкісни іменим завдячую своїй гуцульській бабці, яка хоча і не вміла писати але любила читати. Десь вона це імя в творах Рильського знайшла.
Що стосується" Повернути казкових істот в чарівний ліс". Так "это ж не белочки и не медведи" але вони і тоді не жили в лісі, а лишень в яскравій уяві людей. Якщо ці фолькльорні персонажі повернути на сторінки дитячих видань то ми повернемо їх до лісу.
Хоча мушу сказати, що найімовірніше лісовий був цілком реальною особою і його присутність могла бути зафіксована в якихось кримінальних або інших тогочасних хроніках.
Дуже часто в розповідях повторювався сюжет про якесь ритуальне вбивство жінок.

Орися пану Мідянці 2011-02-26 / 19:04:00
Дякую за ідею. Зараз це дуже важко. Потрібно мати доступ до архівів та мати зацікавленість самих потомків італійських колоністів. Сьогодні крім того, що італійці мають італійські прізвища, вони майже нічого не знають про своє коріння, не зберегли ні культуру ані мову. На початку минулого століття були мадяризовані як і католики інших національностей (чехи, поляки, словаки, нісці).Але потрібно спробувати

Мідянка 2011-02-26 / 18:35:00
Легенди файні .Напишіть щось про родину Рознійчуків , якщо там ще щось збереглося або діловецьких італійців . Це ж у фантастичному каньйоні Тиси люди з берегів Больцано чи Комо !

местный 2011-02-26 / 15:37:00
Прочитал с огромным интересом. Мне тоже когда-то доводилось слышать много подобных рассказов...
Кто считал, что "красных" так зовут по красным цветам, которые распускаются на месте, где они танцевали, кто - потому что эти лесные девушки очень красивые (одно из старых значений слово "красний" - "красивий"). А так - это наше местное название "навок" - как их называют "за перевалом", в Галиции; а само слово "навки" - от старославянского "навь" - "мертвец"... Древнейшие верования были одинаковые у наших предков на огромной территории Украины и в отношение те же лісових (леших) и многих других "духов".
"Сьогодні в лісі вже ніхто не вміє бачити красних, повітруль чи лісового. Ліс втратив свою казковість, яка так зачаравувала наших предків, втратив своїх міфологічних охоронців, що заставляли людину шанувати ліс" - да, демоны Древнего Мира и духи Природы покинули нас...
"Сподіваюся .... та повернути казкових істот в чарівний ліс". Ну, так это ж не белочки и не медведи... Уходят у нас последние воспоминания об этих дохристианских, языческих духах... Еще одно поколение - и, наверное, всё... Вместо них - черепашки-ниндзя и прочая хрень...
Спасибо за "Требушанський дивосвіт", а то мы в суете будней совсем уже зациклились на "президентах" и "монументах".

З.Ы. можно вопрос: а Орися - это Ваше настоящее имя или творческий псевдоним? Просто сегодня не редкость встретить Изольду, Фелицию, Глорию, а вот Орисю, к сожалению, нет...